Щотижнева газета "33 канал" (м. Вінниця, Україна)

Колишні робітники-акціонери порізаних цукрозаводів області залишились ні з чим, при тому, що на металобрухті, вивезеному з цих підприємств, інші «підняли мільйони». Які ж це такі закони про соціальну справедливість діють у нашій країні, і яка це така у нас влада, і кому ж вона служить?

Що б там хто не говорив — страшна це штука для трудящої совісної людини — дикий капіталізм. А ще страшніша — бандитський дикий капіталізм. Але найстрашніша — бандитський дикий та ще й корумпований капіталізм.

Зараз ця нечисть розперезалася на Поділлі не на жарт. Догризає нашу гордість — бурякову галузь, як голодна зграя вовків робочого коня. Спочатку були дуже «переконливі» промови про те, що нам, в умовах зменшення бурякосіяння, так багато цукрових заводів не потрібно. Потім, всупереч цій логіці, пішла поголовна їх приватизація людьми, готовими на все. Рік-півтора вони вдавали, що виводять підприємства з важкого стану, а насправді кидали їх в ще більші злидні, бо скумекали: метал тих підприємств, якщо його продати, дасть прибутки значно більші, ніж ті гроші, за які вони купили заводи. Майже всі оці новоявлені горе-цукровари поналізали до нас на Поділля із столиці, потужних промислових центрів, кожен під прикриттям «даху» з найвищих державних структур.

Ще до того, як почалася ця металозачистка по цукрових заводах Поділля, накинулися ті всепожираючі створіння на під’їзні вузькоколійки. (Рейки ж то на них були з особливо якісної сталі!). І «з’їли» їх вмить.

Скільки разів нам, простим людям, демонстрували державні телеканали, як в тому чи іншому селі хтось там поцупив шматок алюмінієвого дроту і здав збирачам металу. Але жодного разу не прозвучало ім’я ділка, який купив цукровий завод і тут же продав його на металобрухт. Догадуєтеся, чому так?..

Відповідаю — по країні і, зокрема, по цукровій галузі Поділля переможно крокує дикий бандитський корумпований капіталізм. Це він за кілька років перетворив у злидоту тисячі робітників цукроварень, перетворив у прах акції ще більшої кількості людей, зробив безперспективними населені пункти, в яких були ці заводи.

Окремі острівці ще протестують, борються з цим загарбником. Як ось, наприклад, Моївка Чернівецького району. Тут люди в найлютіші морози минулої зими і дотепер день і ніч стоять перед ворітьми свого цукрозаводу, щоб оті металоненажери не вивезли геть найцінніше обладнання підприємства. Бо як його не стане — тоді вже й обороняти не буде що, далі почнеться те, що робиться зараз на славетному колись Гонорівському цукрозаводі Ямпільського району.

Чого так повстала Моївка? Можливо, тому, що це особливе село, мабуть, воно ще десь на генному рівні пам’ятає ту гордість, той польський гонор своїх шляхетних предків. Цукроварню ж цю тут заснував 154 роки тому заповзятий поляк — пан Маньковський. Він не мав дітей, і тому село і цукроварня в ньому були для пана і дочками, і синами. Назвав він це місце оригінально, з любов’ю і гонором — Моє, по-польськи, з наголосом на букві о.

Хто ж успадкував майно пана Маньковського?
Ні холод, ні туман не зупиняють пікетуючих. Люди відстоюють своє

У вихідний день, в суботу, я дістався до пікетувальників рано-вранці. Але люди на «посту» вже були. Щойно, підійшовши до їх намету, заговорив з ними, як тут же повисипало звідкись в кілька разів більше селян. Вони стали розповідати, що вчора їх відвідав і нардеп Микола Мельник. Згодом прибув і голова сільради і лише наостанку — дільничний міліціонер.

Люди розповідають, що в них 49 відсотків акцій, а в тих, проти яких вони борються — 51, отож, як кажуть, діло їх швах, але, розуміючи це, вони не здаються...

— Нам казав колишній директор Григорій Іванович Ігнатов, щоб ми здали свої акції їм — і буде працювати завод. І ми поздавали... за півтори копійки за акцію, щоб лише працював завод. А що вийшло?..

— Вони цей завод купили за 950 тисяч гривень, а тепер на металі з нього візьмуть кілька мільйонів.

— Ми боїмося того, що в Гонорівці сталося, там акцій не продавали, а завод все одно порізали і наплювали на таких, як ми акціонерів (до речі, чому? — авт).

— Війна, румуни були і не закрили завод, а ці закривають...

Люди — змучені, в благенькій одежині — говорили один з-перед другого так, наче ось розкажуть мені і це їх порятує від спільного горя. Нарешті вступає в розмову сільський голова Анатолій Михайлович Ольгович:

— В якому стані зараз Моївський цукрозавод?

— Три роки він вже стоїть. Обладнання як було, так і залишилося. На сході села керівники нам обіцяли, що не будуть демонтувати обладнання, але почали демонтаж, і через це люди зібралися і заблокували в’їзди і виїзди із заводу, щоб не дати вивезти демонтоване обладнання.

— А районна прокуратура що на це все каже?

— Є лист з районної прокуратури про те, що начебто закон на їхньому боці. В тому плані, що вони мають право обладнання знімати і переобладнувати завод.

— Скажіть, а хто ж справжній власник тепер цього підприємства, бо люди ось не знають?..

— Донецький «Інтерпродукт», але хто конкретно власник, яка його фамілія — не знаємо. Володимир Вікторович Гордієнко, виконуючий обов’язки директора — вінничанин, а там... на місці... представляє цю фірму начебто якийсь Ульянов.

— Отож, якщо я вас вірно зрозумів, на сьогоднішній день ви — представник місцевої влади, не знаєте, хто тут насправді хазяїн?

— Я не знаю. З району дали письмовий запит на обласну прокуратуру, в УСБУ для того, щоб з’ясувати, хто тут на сьогоднішній день є хазяїном.

— Сільська рада давала дозвіл на цей пікет?

— Воно все стихійно сталося, ніхто не збирався цього робити, адже на сході села за участю районного прокурора, голови райдержадміністрації, виконуючого обов’язки директора цукрозаводу мова йшла про те, що не збираються нічого демонтувати до тих пір, поки районна адміністрація шукатиме надійного інвестора. Але минуло кілька днів і люди побачили, що до заводу підійшли великовагові машини і автокран, і через це вони блокували завод. На другий день виконком сільради дав дозвіл на це пікетування. Воно відбувається так: є графік чергування, люди записуються, стоять тут цілодобово у три зміни. Вимагають єдиного — щоб виробництво відновилося, щоб була робота, а нові господарі нічого для цього не роблять. Між тим, цей місцевий гігант годував не лише наше село, а й навколишні населені пункти.

— А як реагують села району на це, що тут відбувається?

— Не так давно тут був мітинг. До нас з’їжджалися люди зі всіх сіл і підтримували нас. Сьогодні, як ви знаєте, єдиний спосіб виживання на селі — утримання корів, свиней, іншої худоби, а для того, щоб тримати підсобне господарство, перший корм — це жом із заводу. Отож із закриттям підприємства наноситься великий удар і по тваринництву району. Голова районної адміністрації часто з нами тут буває. Він привозив сюди інвесторів, і ця робота триває. Районна рада також за нас. Всі розуміють, що завод — це життя всього району.

— В нас прекрасні кадри, сучасне обладнання, на автоматичному, комп’ютерному управлінні, і тому не можемо допустити, щоб завод порізали. Що ж стосується того, що в нас немає газу і широкої залізничної колії і через те, мовляв, тут завод нерентабельний, то я наведу такий приклад: у наших же хазяїв є Гніванський цукрозавод, до якого підведено широку залізничну колію, газ, але його порізали, то, виходить, справа в іншому...

Розповідали люди і про те, що заводські склади запчастин вже порожні, що на цьому обласний великий цукровий начальник уже добре нагрів руки і йому допоміг місцевий приятель.

Ясна річ, хотілося мені зустрітися із виконуючим обов’язки директора паном Гордієнком, але всі двері на підприємство, в тому числі адмінбудинку, над яким красувалося великими літерами: «УССР, Моевский сахкомбинат МПП», були зачиненими.

А над дорогою, що розділяла пікетуючих і завмерлий завод, висіло жовто-блакитне гасло: «Незалежність України — шлях до добробуту»...

В найцентральнішому магазині Моївки, де і ковбаси, і риба, і цвяхи, і граблі, і посуд, і печиво, і одяг, взуття... продавався і історичний роман «Король холопів» Юзефа Ігнатія Крашевського про громадянську війну в Польщі. Я купив його, так.., на всяк випадок, може, знадобиться...

Василь КІЗКА, незалежний журналіст

Коли верстався номер, до редакції зателефонував директор Моївського цукрозаводу і повідомив, що на сьогодні у заводі не порізано жодної гайки. А люди можуть придумати що завгодно. Адже блокують завод 20 чоловік, а в селі живе 2000.

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

Середа, 17 березня 2004 p.