Щотижнева газета "33 канал" (м. Вінниця, Україна)

«Цукровим Донбасом» сьогодні лихоманить як ніколи. «33-й канал» вже писав про ситуацію на Моївському цукрозаводі. Там робітники, боячись, що підприємство можуть порізати на металобрухт, як це вже сталося із 5 аналогічними підприємствами області, виставили довкола нього цілодобові пікети. В Удичі Теплицького району ситуація не менш тривожна.

ВДРУГЕ «НА ЛОПАТКАХ»

- Чули, кажуть, наш завод директор другу подарував?

- Та це байки! Як можна, коли вже арбітражного керуючого призначили?

... Новина облетіла містечко з реактивною швидкістю. Тому біля сільради люди влаштували несанкціонований мітинг.

- Я на заводі з дитинства, — з болем казала Надія Марущак, робітниця, — 40 років відпрацювала. Наш завод з усіх підприємств «цукрового Донбасу» завжди був у п'ятірці кращих. Виробляли по 30 тисяч тонн цукру за сезон, а зараз... Страшно подумати, що можуть порізати, як Чорноминський, Гонорівський, Гніванський... А завод для нас — усе. Удич — містечко робітниче, сільська рада одна на весь район не володіє земельним фондом.

- Усе село на біржі! Чоловіки на заробітки подалися. Отак і живемо надіями. При перепису було 1100 чоловік, а зараз вже більше 200 виїхало.

- Для нас головне, щоб на заводі був ефективний власник. Оренда — то не те. Це все одно, що машину взяти покататися: добив до ручки і віддав.

«У, ДИЧЬ КАКАЯ!»

Ветеран заводу Владислав Ромасевич, який з дружиною Світланою Миколаївною 2 роки писав історію заводу, працював у архівах, розповів:

- Мій дід, Рудницький Йосип Казимирович, приїхав сюди на будівництво заводу у 1889 році. Граф Потоцький, оглядаючи місце забудови, а воно, за переказами, було пустинне, сказав: «У, дичь какая!». Так і виникла назва заводського містечка — Удич.

Будівництво було коротким, усього рік. У 1900-1901 роках держава мала 48974258 пудів цукру, з цієї кількості на долю Удицького заводу припадало 131683 берковців. Виробництво тоді було кустарне, працювали парові котли. Сировину підвозили гужовим транспортом. На початку 20-х цукроварня була націоналізована. А під час Великої Вітчизняної завод жив подвійним життям: вдень робітники працювали, а вночі вели підпільну роботу. За підсумками соцзмагання у 1949 році уряд нагородив завод Перехідним Червоним прапором Ради Міністрів СРСР і І-ю премією. Наш цукор навіть експортували за кордон. А тепер, на 105-му році — плакати хочеться.

СУДОВІ СЛУХАННЯ ТЯГНУТЬСЯ РІК

- Оце вже вдруге наш завод оголосили банкрутом, — каже сільський голова Ольга Самойленко. — Борг по зарплаті складає до 700 тисяч. Торік, буквально в останні дні перед пуском заводу, завдяки зусиллям райдержадміністрації вдалося знайти орендаря — ДП «Укрпостачкомплект». Ми такі щасливі. Бо ж людям дали таку заробітну плату, якої вони ніколи не бачили. Усі податки сплачені. Кияни сьогодні готові купити завод і працювати. Але колишній керівник, до речі, проти нього порушено кримінальну справу, апелює в усі інстанції і не дає завершити процедуру. Кажуть, вивіз усі документи з заводу. Людям сьогодні при оформленні пенсій навіть ніде довідку взяти.

- Скоро рік мине, як тягнуться судові слухання, — зазначає головний бухгалтер ДП «Укрпостачкомплект» Лідія Хворостяна. — Є ухвала, що його відсторонили від керівництва заводу. Протягом 3 днів він повинен був віддати печатку арбітражному керуючому. Та де там! Кажуть, цей чоловік завод другу подарував, тепер нібито є новий генеральний директор.

КОНЕЙ НА ПЕРЕПРАВІ НЕ МІНЯЮТЬ

Так кажуть в народі. Втім, як вдалося з'ясувати, зміни в керівництві агрофірми «Удицький цукровий завод» таки сталися.

- Мене обрано гендиректором Удицького цукрозаводу за підсумками встановлення результатів письмового опитування під час зборів учасників ТОВ 27 грудня 2003 року, — заявив Сергій Жуковський. — Є відповідний протокол. Тобто з того часу, як я приступив до виконання своїх обов'язків, повноваження арбітражного керуючого як керівника боржника припинились.

У БАНКРУТСТВІ ВИННА ВЛАДА?

Василь Романюк, колишній генеральний директор агрофірми «Удицький цукровий завод», так прокоментував ситуацію:

- Люди дійсно у відчаї. Адже протягом 3 років підприємство вдруге доведене до банкрутства. Хто у цьому винен? Влада. Відповідні документи я передав в обласну прокуратуру. Завод попав у «неблагодійні» після того, як керівництво району запропонувало агрофірмі здійснити сумнівні господарські операції з видачею векселів та придбанням насіння сумнівної якості.

Корінь зла не у тому, що хтось не хоче працювати, а у владі. Елементарні цифри: посіви буряка в районі — 4,5 тисячі гектарів. Середня урожайність — 143 цнт/га, зібрано — 23 тисячі. Не треба бути великим математиком, аби побачити приписки. Бо тільки порахувати: 4,5 тис. на 143 цнт/га — вже виходить більше 70 тисяч, а нам кажуть — 23. Де решта буряка?

Корінь зла не у тому, що хтось не хоче працювати, а у місцевій владі?..

А якщо додати до цього факт, що за «активної бездіяльності» керівництва буряк вивозився за межі району (на нараді сільгоспвиробників запевняли поважних гостей з Вінниці та Києва, що половину урожаю буде поставлено на переробку до Гайсина)?

Палиці в колеса ставила влада і коли постало питання газифікації заводу. У 2001 році за 4,5 місяці ми побудували 17 км газопроводу. Такого будівництва не було, мабуть, по всій Україні. Ми написали заяву до РДА, щоб створити комісію на 7 серпня 2001 року по прийомці газопроводу. Отримали відповідь, що «підключення газопроводу до Удицького цукрозаводу не входить до компетенції Теплицької райдержадміністрації». Довелося звертатися на область, у Верховну Раду, НАК «Нафтогаз України». І тільки після приїзду депутата ВР Михайла Ратушного 2 жовтня така комісія була створена. Але ж на 2 жовтня пройшли усі терміни копання буряка і фактично зона була втрачена. Завод переробив тільки 33 тисячі тонн. У 2003 році ми передали завод в оренду. Кияни переробили 28,5 тисячі тонн. Тобто позитивних економічних результатів немає. При цьому вони не платять жодних податків, бо орендарі. Разом з тим, використали на 100 тисяч наших матеріалів і не розрахувалися, 100 тисяч орендної плати теж не сплатили. За рахунок цього, мабуть, виплатили людям зарплату. Тобто ситуація залишається тією ж, що й була. А у питанні, хто тягне до прірви Удицький цукрозавод — «непорядна дирекція» чи «порядна» і чесна» влада — треба ще розібратися.

БОЛЮЧЕ ПИТАННЯ ЕФЕКТИВНОГО ВЛАСНИКА

Свою точку зору висловив і Олександр Войтенко, голова Теплицької райдержадміністрації:

- Василь Романюк звинувачує райдержадміністрацію, яка нібито не сприяла тому, щоб завод працював. Однак, маючи в районі 2 цукрозаводи, причому, Соболівський на той час вже був банкрутом, я вживав усіх заходів, яких тільки дозволяли посада і авторитет, щоб на Удицькому заводі переробляли буряки. У моїй машині ми з Василем Івановичем об'їжджали керівників господарств. Але вони відмовлялися везти буряки на Удич, бо з ними не розраховувалися. Як результат — процедура банкрутства.

Минулого сезону ми вже втратили надію, що завод працюватиме. Претендентів було немало, але одних відлякувала незрозуміла схема оренди, інших — «скандальна» репутація. Аж у серпні спільними зусиллями з «Кредитпромбанком» таки знайшли київську фірму, яка погодилася взяти завод в оренду. Минулорічний сезон дає можливість надіятися, що це нормальна порядна структура, яка має потенційні сильні фінансові ресурси. Зараз розпочалася кампанія по укладанню договорів на вирощування цукристих, уже закладено на 2 тисячі гектарів площі. Йде нормальний процес, але цьому заважає завершення процедури банкрутства. Якби кияни знали, що через місяць-два вони стануть власниками заводу, то й підхід був би вже як господаря, а не орендаря.

Виробничі плани можна буде будувати, коли буде вирішено питання з власником.

...Якою ж буде доля Удицького цукрозаводу? Робітники вирішили до останнього стояти, але не дати йому загинути. Як сказав ветеран підприємства Ромасевич:

- Великий гріх нам буде, коли нащадкам у спадок дістануться руїни.

Інна ЧЕРВІНЧУК

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

Середа, 7 квітня 2004 p.