Середа, 7 квітня 2004 p.

В той день, коли ровесники семирічного Олексія крокували із новенькими портфелями в перший клас, він з ранку до ночі разом з матір’ю працював на сміттєзвалищі. Потрібно було допомагати мамі збирати плівку, картон, метал...

Хлопчина також намагався самотужки оволодіти азбукою, проте ані дитячих книжок, ані іграшок він ніколи не мав, та й бракувало часу: від народження Олексій Шляховий із мамою мешкав на полігоні твердих побутових відходів, серед мільйонів кубометрів сміття, котре заміняло йому дім. І останнє, що бачив хлопчик у своєму житті, також було сміття.

У Стадниці я не вперше. Протягом десяти років тут майже нічого не змінилося. Лише місцевий ландшафт все менше проглядає за териконами сміття. Але й тут вирує життя і смерть! Тут розігруються шекспірівські драми та примітивно з’ясовують стосунки. Нещодавно «базою» пролетіла звістка: семирічного Олексійка розчавив екскаватор. Отримані травми виявилися несумісними із життям.

Їду по слідах трагедії, до села Стадниця, бо ж люди знають усе...

Шукаю вказану адресу. Кілька років семирічний Олексій мріяв про дах над головою, людські умови життя та нормальну сім’ю. Про їхнє існування він дізнався півроку тому, коли вперше заночував у сільському будинку. Стара хатина здалася розкішною: в кімнаті два ліжка, стіл, тепла піч та справжня їжа. Оце — життя! Його однолітки вже пішли до школи, вчилися писати та читати.

На подвір’ї жінка в чорній хустині. Починаю розмову, випадково плутаючи її з господинею двору, де жив Олексій з матір’ю. Ніяково. Поспіхом вибачаюся. Лариса Шляхова, мати хлопчика, — невисока, досить симпатична молодиця, з великими сірими очима. Намагаюся визначити по рисах, скільки ж їй? Додаю ще 5-7 років за роботу у «гарячому цеху» (там дійсно з квітня по жовтень, коли сміття горить-димить, людині неадаптованій може стати погано). Упевнююся: вона жінка без віку. Сьогодні 9 днів, як немає її єдиного сина. Каже, що навіть не змогла закрити дитині очі, сама в той день була на операційному столі. Розпач, сльози, але, здається, ще не остаточно усвідомлює втрату. Нервово стискає в руці запальничку. Начебто — все щиро.

— Як тепер жити і для кого, не знаю. Все ж було для нього!

Ледь стримуюсь, аби не спитати, що ж це — все? Помиї — замість їжі, намет з паперу та плівки, лахміття — за одяг?!

Прошу показати фотографію Олексійка. Така є, але знято в Черепашинцях, звідки родом її батько. Каже, що через його важкий характер жінка змушена була податися у світи. Працювала у Стадниці на фермі. Згодом опинилася на «базі». Так шукачі помийних скарбів називають сміттєзвалище — їхнє джерело життя. Серед п’яти сотень тих, хто заробляє в такий спосіб на хліб насущний, є і Лариса. Вона — одна з довгожителів звалища. Тут у неї і робота, і дозвілля, і особисте життя, і нехитрі розваги людей, що втратили «обліко моралє». Тут народився її син Олексій, її єдина дитина, котра своє недовге життя знала лише сміття як сенс, спосіб, мету, форму та зміст існування.

Сьогодні нікого не здивуєш існуванням «людей дна» та їхньою кількістю. Раніше їх ретельно ховали за помпезними фасадами та рум’яними політичними плакатами соціалістичного реалізму. Коли злиняла косметика утопічних картинок, саме їхнє існування вразило. Вони житимуть, допоки існуватиме суспільство. В іншому випадку, їхню відсутність можна буде пояснити лише перемогою комунізму. А наразі, державі до них байдуже. Пересічні громадяни ставляться до них з огидою. Вони рідко — з ще живими очима. Природно, що їхнє місце — на сміттєзвалищі.

Однак, бомжами не народжуються, ними стають за різних обставин. Хтось добровільно приймає такий спосіб життя, когось приводять згубні звички та поступова деградація. Таким немає місця в соціумі. А Олексій Шляховий таким народився. Невже і смерть його була відповідною: під гусеницею трактора, що розгрібає та трамбує сміття? Хоча у хлопчика могла бути і інша доля.

Місцевий «контингент» добре відомий правоохоронцям. Раз у 2-3 дні вони приходять по «своїх» клієнтів. І вже, напевно, всевидяче око міліції добре бачило, що в нелюдських умовах живе дитя. Але жодного разу, ще за життя Олексія, не поцікавились ті, «хто нас береже», чому і навіщо?!

Останні півроку Лариса та Олексій жили у Стадниці. Їх прихистила Надія — колишня-теперішня колежанка по роботі. Сусідка, тітка Марія, згадує, що Альоша був дитиною від Бога. Добрий, щирий, уважний і вдячний. І надзвичайно мудрий, не по роках.

— Він постійно казав моєму п’ятирічному онуку: «Слухай батьків, будеш їсти легкий хліб». Якось вони разом гралися. Раптом приходить до мене, каже: «Тьотю, давайте я вам дров нарубаю». Взяв маленьку сокирку, 2 купки дров нарубав. Я поставила обідати. Пообіцяла ще цукерок купити. Але ті цукерки вже йому на поминки пішли.

Того дня Альоша просив маму не брати його на роботу, а залишити в тітки Марії.

Коли малому було років три, Ларисі Шляховій пропонували віддати дитину до інтернату. З якихось своїх міркувань, вона відмовила. Можливо, тим самим приготувала дитині таку долю.

— Але сказати, що Лариса паршива мама — не можна. Така в неї доля, це у неї — в крові.

Коли постало кляте вічне питання «хто винен?», шукали, звісно, на кого «повісити». Але не знайшли. Казенними літерами у кримінальній справі вивели вердикт: «нещасний випадок». Але за великим рахунком за це має відповідати влада. Семирічний хлопчик, який народився і помер серед помиїв — на сумлінні тих людей, які мають відповідати за порядок.

«Той, хто врятує одну людину, врятує цілий світ». У нас був такий шанс, але ми його цинічно проігнорували.

Колись великий теоретик гуманізму писав, що жодна справа людська не має коштувати навіть сльози дитини. Чого ж коштує дитяче життя?

Ольга МІКЛОШ

Головна сторінка | Про нас | Архiв | Форум | Price-list | English

---

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

---

Украинская баннерная сеть

Архив
д а й д ж е с т а

since 1.08.2001

since 3.06.2004

---

АРХІВ "33-го каналу": 2003 рiк  №№ 37, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52,     2004 рiк  №№ 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9 10, 11, 12, 13, 14 15, 16, 17, 18 19, 20, 21, 22 23, 24, 25, 27 28, 29, 31 32 37, 38 41 45, 46, 47, 48 49, 50, 52      2005 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18 19, 20, 21, 22 23, 24, 25, 26, 27 28, 29, 30 33, 34, 35, 36 37, 38, 39, 40 41, 42, 43, 44 45, 46, 47, 48, 49 50, 51, 52      2006 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9 10, 11, 12, 13 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 48, 49, 50, 51, 52      2007 рiк  №№ 1, 3, 5, 6, 7, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 29, 30, 31, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52      2008 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк:   №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк:   №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк:   №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк:   №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк:   №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк:  №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10

286000, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 25 Тел. +380 432 53 0501, 53 1715, 53 1718

E-mail: chanel33@vinnitsa.com