«СУСІД ПЕРЕЇХАВ МОГО ЧОЛОВІКА ТРАКТОРОМ І ЗАЛИШИВ ПОМИРАТИ...»
«Одного дня я втратила чоловіка, з яким разом прожила 33 роки. Його збив трактором мешканець нашого ж села.
Відбулося вже 4 суди, але я, потерпіла, не отримала ні копійки відшкодування витрат ані від безпосереднього винуватця трагедії, ані від підприємства, якому належить трактор. Я — проста сільська жінка, яка ніколи не стикалася з правоохоронними і судовими органами, юридично некомпетентна, — не можу достукатись у владні кабінети. Мене просто не пускають.
Це трапилось 5 листопада 2002 року. Мій чоловік повертався додому з роботи. Біля млина на нього наїхав рибгоспний трактор. Поруч з водієм сидів інший односельчанин, якому він віз гній. Але замість того, щоб допомогти моєму чоловікові, вони просто поїхали далі. Покинули його помирати.
Через деякий час їхала наша медсестра з села і побачила, що при дорозі лежить мій чоловік.
Збіглися всі люди. Я кричала, а мене дружина цього чоловіка, що збив, обнімає, заспокоює — я тоді ще не знала, що це її чоловік винен. Там була міліція, але цей сусід нікому не зізнався, що це він збив.
Тільки на четвертий день до мене зайшов слідчий і назвав його прізвище.
Один лише раз до мене прийшла його жінка і стала просити за нього, мовляв, він не хотів цього. А мій чоловік хотів помирати? Він у мене такий добрий був, не виплачу я його назад. Все казала, що вони мене не образять, будуть допомагати. Казала так, бо я інвалід 2-ї групи, перебувала на утриманні чоловіка. Уже було 4 суди, вони найняли собі адвоката. А мене ніхто не захистить. Куди не піду, нікуди не пускають, наче винна у чомусь. До обласного прокурора приїхала у прийомний день, а він не прийняв. Питаю слідчого, скільки ж ще будуть цю справу тягнути, а він мені каже, мовляв, вам дали 2 тисячі гривень, то ви ще хочете! Люди добрі, ось хрест святий, ані копійки ніхто не дав, чоловіка хоронила, то по сусідах по 5-10 гривень позичала. До речі, всі в селі знають, що цей самий чоловік також трактором збив на смерть брата своєї дружини ще у 1996 році, але тоді справу навіть не відкривали.
Зінаїда Гайдай у розпачі.
В які двері стукати,
щоб восторжествувала справедливість?
Як сказано у обвинувачувальному вироці, підозрюваний Т. одразу зізнався у скоєнні злочину і визнав себе винним. Щоправда, сам він у міліцію не прийшов, бо боявся. Але у скоєному щиро кається.
Як пояснює сам підозрюваний, він дійсно бачив чоловіка і навіть об’їхав його. Про те, що чоловік потрапив під заднє колесо трактора, він не знав, бо ніякого удару не чув. Тому він зі своїм пасажиром поїхав далі. Лише коли через півгодини поверталися у село, то побачили, що на греблі стоять люди і говорять, що якийсь трактор без номерів збив Петра Гайдая. Він побачив, що на тому місці, де він об’їжджав чоловіка, лежить покійник. Тільки тоді Т. зрозумів, що причепом трактора зачепив пішохода. Але оскільки біля покійного сиділа і плакала дружина, то він не наважився підійти і зізнатись у скоєному. Тільки через 2 дні в міліції він розказав усю правду.
Я плачу — від безвиході, від того, що не можу захистити навіть пам’ять свого чоловіка. Ось написала вірша. Він простий, але болить:
Спи, мій рідненький,
Сумую я тяжко, мені не вернути тебе.
Я плакала, бігла, кричала —
Спасти не змогла я тебе.
Вони ж не старались тебе врятувати,
Покинули — тихо вмирай.
Мій любий, коханий,
Тебе не забути...
Прощай, моє щастя, прощай...»
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
