Середа, 30 червня 2004 p.

Не раз доводилося бачити «дике полювання» російської міліції на наших заробітчан у Москві.

Особливо це цинічно демонструє нам, українцям, столиця Росії на своєму Київському залізничному вокзалі. Диктор оголошує про подання на посадку поїзда в напрямку України. І ось вони, та сіра роботяща маса, в якої, здається, на лобі написано: «Я родом з села, не чіпайте мене, будь ласка, пустіть додому, до дітей, до жінки, до чоловіка, до городу, до свиней, корів, я чесний зарібок везу, не крадений...». З «кравчучками», клумаками вискакує раптово десь нізвідкись і валом, однією потужною хвилею, долає оту найважчу стометрівку до рятівних вагонів. Бо з них викидати геть заробітчан вокзальні менти просто, мабуть, вже лінуються, їм і на свіжому повітрі роботи вистачає...

Ментура прудко висипає назустріч цій хвилі, обступає з боків. І почалося... «по-лю-ва-ння»!..

От вам і торгівля людьми, живим товаром у всій красі... Тут, на Київському вокзалі. Тут одна душа, в якої прострочена реєстрація про перебування в Москві, Росії, коштує чималі російські або американські гроші.

Якщо людина не з атрофованим повністю почуттям гідності, то цього «полювання» на себе вона винести не може, і їй в моменті, сповна, показують знамениту російську кузькіну мать, та так, що десятому закаже... Але таких відчайдухів серед тих сотень, незримо проклеймованих ментами, що одночасно майже біжать, пруть, несуться до вагонів, практично немає. Бо вони всі вже давно приручені, «ріжки» в них вже давно і надійно повідламувані, навіть слідів не зосталося від тієї так званої людської честі та гідності.

Подібні картини можна спостерігати по багатьох інших залізничних, морських вокзалах, в аеропортах навіть далеко не братніх нам країн.

Сім мільйонів українців-заробітчан штурмують ті іноземні вокзали і аеропорти. Це не жарт. Це чи не найбільша в світі трудармія. Це — сльози і біль...

Яка крайня нужда штовхає їх на таку... ампутацію честі та гідності далеко від дому? Не завжди й крайня нужда. Дуже часто крайня жадоба мати ще більше, ніж є в сусіда...

Знаєте, я не уявляю Тараса Григоровича Шевченка, того, що став символом нескореної України, в отакому натовпі. Не можу навіть уявити, щоб він отак, ввібравши голову в плечі, в часи найстрашнішої безвиході, царського полювання на нього — перся. Без волі, без сім’ї, бідний-пребідний... Люди такого гатунку якщо і їдуть за кордон, то, здебільшого, не по добрій волі, а в кайданах, не як Павло Іванович Лазаренко — в суперкомфорті або як ці, що майже зовсім без зручностей обходяться... За них він би плакав і молився...

Чому сім мільйонів людей, сім мільйонів душ, образно кажучи, стали на коліна і існують згідно їм добре відомої поговірки: «А нам би гроші і харчі хороші!»?

На це питання є безліч відповідей. Я ж зібрав зовсім невелику колекцію яскравих одкровень на цю тему, яку й пропоную вашій увазі.

Отже, представляю вам першу свою героїню. Вона на «відмінно» закінчила медінститут, п’ятнадцять років добре працювала лікарем-терапевтом у тій же поліклініці, де її чоловік і досі трудиться завідуючим. Сім’я жила у своїй квартирі, в райцентрі. Один її син був школярем, а інший, про якого вона пише в листі, навчався в медінституті. Ця красива, розумна жінка, українка, продовжує працювати чорноробочою в Італії. Ось її лист кількарічної давності: «Я змучена морально, змучена відчувати себе людиною другого сорту. Страждаю від того, що період моєї деградації продовжується. І це не настільки вина моїх дітей, як вина нашого так званого уряду. Кажуть, що тут одні лиш покарані жінки, але не знаю, чим ми так важко провинилися... Це трагедія для нашого народу, так, як Сибір, голодомор, Чорнобиль. І, на жаль, це італійці розуміють краще, ніж наші можновладці.

...Не можу зрозуміти, чому моя дитина так зробила. (Її син, який закінчив школу із золотою медаллю, отримав повідомлення про своє виключення з медінституту через прогулювання лекцій, незадовільні оцінки майже з усіх предметів — В.К.). Сорому не відчуваю, тільки великий біль, страх за його майбутнє. Не можу зрозуміти його вчинків. Знаю одне, що він може вчитися... Можливо, я, як і кожна мама, сліпа у своїй любові до дітей, можливо, і дещо перебільшувала в них, але зараз пізно про це говорити. Я вкладала у них все можливе, я знала всю шкільну програму, я перечитала майже всю їхню літературу, щоб при необхідності можна було їм пояснити її. Можливо, це забагато і не треба було так робити. Як мені зараз важко!.. Про це краще не писати. В такій ситуації легше тим, які не мають освіти, які менше думають».

Ось російськомовний лист від чоловіка з Америки: »Я прочитал Вашу статью «Вiн врятувався сам». (Стаття про сироту-заробітчанина, який працює в Москві — В.К.). Я думаю, Вы затронули очень важную тему для нашего государства (если так можно назвать нашу сегодняшнюю Украину). Но наша власть не хочет об этом знать ничего. Мы, рабы-нелегалы, сами идём в ДОБРОВОЛЬНОЕ РАБСТВО, чтобы как-то выжить и поставить на ноги своих детей, а те, кто нас до этого довел, жируют... Да Вам это лучше знать! Если есть Бог, то за что он нас так наказал?! Я уже 8 лет оторван от близких, маму похоронили без меня... А когда вернусь — не знаю. Детям надо дать образование, а жена-учитель сама себя прокормить не может. Меньший сын меня и не помнит. Общаемся только по телефону. Когда же наше государство станет ГОСУДАРСТВОМ, и мы сможем на него работать и зарабатывать?! На этот вопрос никто не ответит, но, надеюсь, придёт время, и кто-то ой как ОТВЕТИТ. Хотелось бы крикнуть: «Нелегалы-рабы из Украины! Объединяйтесь!».

Такий сумний лист... З багатої Америки... Як продовження першого. Навіть окремі найболючіші фрази майже однакові, хоч між їх авторами — тисячі кілометрів, моря, океан. Коли я його читав, згадалися чомусь слова російської пісні: «Америка-разлучница, храни его, храни...» Якщо подружжя вісім років не бачило одне одного — це ще сім’я? А, може, це лиш віртуальний сімейний образ залишився?..

Ці розповіді записані на Вінниччині: «Мої сусіди — він і вона, залишили дома двох самих дівчаток і подалися в Москву заробляти гроші. Через рік приїхали, а в однієї із дівчаток вже дитинка народилася. Загорнули в пелюшки, взяли і ту доцю, та й всі четверо знову поїхали в Москву. А молодша сама дома залишилася. Чудасія якась серед людей...».

Сім мільйонів заробітчан... Скільки мільйонів невигойних ран вони залишили на долях своїх дітей?!. Як ті рани проявляться в майбутньому?.. Діти формально мають право на батьків справжніх, а не віртуальних, що по світах гроші заробляють і фактично не живуть з ними. Це дитяче право грубо порушується, практично, в кожному селі і місті нашої правової держави...

Розповідає заступник голови Ямпільської районної державної адміністрації Мирослава Марченко:

— Зараз у кожному селі нашого району, не кажучи вже про райцентр, отак залишені батьками, які поїхали на заробітки, по 10-20 дітей. Це не сироти, це не бідні, але батьків біля них немає... Добре, як деякі, залишаючи самих дітей, хоч школу попереджають чи сільську раду, а багато й цього не роблять. І зостаються підлітки з безпомічними бабусями, дідусями... Вже не раз ставилося питання про їх безкоштовне харчування, але чому їх харчувати, як є здорові батьки, які спроможні доглянути своїх дітей? Це велика проблема.

Йду по своєму бідному місту, яке не має грошей на найелементарніші речі: на утримання будинку престарілих з восьми чоловік, на який-небудь ремонт доріг, і бачу: будуються прекрасні приватні будинки. Це проявляються, в основному, ті гроші наших заробітчан.

Сім мільйонів українців... А скільки їх по-справжньому щасливих у особистому житті?.. Та хіба до цього нашим вельможам...

Василь КІЗКА, власкор «33-го каналу» www.korespondent.boom.ru

Головна сторінка | Про нас | Архiв | Форум | Price-list | English

---

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

---

Украинская баннерная сеть

Архив
д а й д ж е с т а

since 1.08.2001

since 3.06.2004

---

АРХІВ "33-го каналу": 2003 рiк  №№ 37, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52,     2004 рiк  №№ 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9 10, 11, 12, 13, 14 15, 16, 17, 18 19, 20, 21, 22 23, 24, 25, 27 28, 29, 31 32 37, 38 41 45, 46, 47, 48 49, 50, 52      2005 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18 19, 20, 21, 22 23, 24, 25, 26, 27 28, 29, 30 33, 34, 35, 36 37, 38, 39, 40 41, 42, 43, 44 45, 46, 47, 48, 49 50, 51, 52      2006 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9 10, 11, 12, 13 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 48, 49, 50, 51, 52      2007 рiк  №№ 1, 3, 5, 6, 7, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 29, 30, 31, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52      2008 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк:   №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк:   №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк:   №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк:   №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк:   №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк:  №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14

286000, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 25 Тел. +380 432 53 0501, 53 1715, 53 1718

E-mail: chanel33@vinnitsa.com