Щотижнева газета "33 канал" (м. Вінниця, Україна)

Смерть нашого земляка, миротворця в Іраку Романа Гензерського викликала неабиякий резонанс. А для села Росоша Липовецького району це була трагедія. Всі співчували його батькам. І ні один односельчанин Романа не вірив у версію військових — самогубство. Ми вже писали, що, за словами військових, які привезли тіло у цинковій труні, Роман застрелився на своєму чергуванні, випустивши в себе кулю із автомата. Але ще за 7 годин до цього він телефонував батькам і з оптимізмом повідомляв, що у нього все добре, що він збирається подовжувати контракт... Коли близькі вникали в ситуацію, незрозумілих фактів випливло чимало... Як молодий та здоровий хлопець міг покінчити з собою? Що насправді трапилося в Ель-Куті, де служив Роман? Яку таємницю він забрав із собою? В цьому спробував розібратися наш київський колега Олександр Ільченко. Він виїхав на місце подій. Ось результати його розслідування, які відкрили нові факти загибелі Романа:

Наприкінці червня у старшого офіцера управління бригади зник цифровий фотоапарат «Смартек». Трапилося це у гуртожитку, під час чергування старшого сержанта Руслана Кровицького та сержанта Романа Гензерського...

...Вирішили провести своє, неофіційне розслідування. Претензії пред’явили в першу чергу Гензерському. Він і чергував, і в кімнаті офіцера прибирав!

Якщо вірити матеріалам порушеної по факту самогубства кримінальної справи, відкрито його не звинувачували, але казали: ти був на посту, значить, не вгледів, тепер повертай...

...Як би то не було, але вину за те, що трапилося, Роман відчував. Інакше не запропонував би Руслану скинутися і купити за 100 доларів такий самий «Смартек» в магазині на території табору. Позичили у колег гроші, купили, віддали... Тим би, напевно, все і скінчилося. Але незабаром Гензерський запропонував співробітнику придбати у нього... цифровик, як дві краплини води схожий на той, котрий зовсім нещодавно наробив стільки галасу. «Звідки він в тебе?», — запитав боєць. Сержант відмахнувся: «Не хочеш — не треба. В мене ще клієнти є».

Скандал розгорівся з новою силою, його уже особливо не приховували, намагаючись докопатися до істини. Питають у Романа: «Звідки?» — «Мені його дав такий-то і попросив продати». — «Хто? Назви прізвище». Називає. Приводять цю людину. Той, не розуміючи: «Вперше чую». Тоді Гензерський каже: «Ні, це інший». І називає іншого. З ним — та сама пісня. І з третім, і з четвертим.

Йому кажуть: «Ромо, ти заплутався? Визнай, ти взяв фотоапарат і зараз намагаєшся позбутися»... Він вперто: «Нічого не брав»...

«Гензерський був лідером у підрозділі, — констатує перший заступник керівника Головної інспекції Міноборони генерал-майор юстиції Валерій Журавель, який прилетів розбиратися. — А тут ситуація кардинально змінилася, і людина, для якої думка товаришів мала велике значення, почала втрачати те, чим по праву пишалася. Напевно, в цей самий момент Гензерський втратив орієнтир, не зміг знайти правильний вихід»...

«Це не самогубство, а доведення до нього! — сказав мені контрактник, який залишився на другий строк. — Тільки ніхто цього не доведе. Пройде ротація, люди роз’їдуться по домівках, і справу спустять на гальмах». Він, цей старший сержант, який бачив на місці пригоди залите кров’ю тіло, не одинокий у своїх припущеннях...

«Ну не міг він чужого взяти! Станок для гоління, бувало, попросить, кажу — візьми в тумбочці. А Ромка ну ніяк! Сам, каже, дай, це твоє. Будь сто разів проклятий цей цифровик, жодні сто баксів не варті людського життя» (газета «Сегодня» від 8.10.04).

І знову нові запитання. Чи міг Рома загинути через те, що втратив авторитет та лідерство? Чи міг він взяти чужу річ? Відповіді тепер можна було отримати лише в одному місці — в селі Росоша Липовецького району, де проживав Роман. Туди я і поїхала.

Маму Романа, Любов Іванівну, я знайшла на роботі. Вона читала наведену вище публікацію дуже уважно. Було видно, як на її очі наверталися сльози.

– Я вже знаю. Мені розповіли ті, хто приїхав разом з Романом, в чому його звинувачують. Він з дитсадка, зі школи ніякої ручки не приніс. А тут таке. Я в це не вірю.

Згорьована матір нічого більше не могла сказати. Знову плакала. А я не могла витягати з неї тих болючих слів. Вирішила поговорити з односельчанами Романа. У них є свої версії: Роман їв у їдальні і перечепився через автомат, звідкись «шальна» куля взялася. «Не давали б вже тих пільг, — кажуть в Росоші, — тільки не потрібно виливати стільки бруду на невинну дитину...»

Ще люди, які бачили тіло Романа, питають: як можуть пояснити, що це самогубство, якщо у нього навіть рот був зашитий? Як так можна вбитися?

– Мій малий вчився з ним в одному класі, — розповідає односельчанка Наталія. — Я в школі працюю давно і Романа ще змалечку знаю — дуже хороша, толкова дитина.

– А мати його ходить бідна, наче тінь. І навіщо це все, щоб Ромі пільг не дати? — продовжує ще одна жителька Галина. — А Рома такого, як там написано, зробити не міг.

Я зайшла у школу, де навчався Рома.

– З п’ятого класу я у Роми був класним керівником, — розповідає Василь Юхимович Швець. — Щоб він когось образив чи щось вкрав — то ніколи такого не було. Характер у нього був спокійний, не конфліктний. Він намагався обходити «гострі кути», у бійки ніколи не встрявав. Лідером він не був, але і задніх не пас. Так і на уроках: він сидів і руки не піднімав, а коли спитаєш — завжди знає. Молодець був хлопчина. Тут нещодавно з Іраку приїхав його товариш, росошанин Вадим Пастух...

У селі дійсно всі знають один одного. Тому я без проблем знайшла хату Пастухів. Вдома були сестра Вадима Наталка та його мама Тетяна Дмитрівна. Вадима не було. Розмовляємо поки що про Романа.

– Вадим мені не дуже розповідає, — каже Тетяна Дмитрівна. — Але я знаю, що батальйон Вадима розташований у 270 км від Ель-Кута, де служив Роман. Вони навіть разом додому дзвонили. Вадим казав: «Мамо, я зараз з Ромкою. Перекажи тьоті Любі, що з ним все добре і він через кілька днів дзвонити буде». І за 8 місяців, що Вадим там був, вони бачилися два рази.

Це ж там не тільки Роман загинув. А іншим також «пришивають», нібито по своїй недбалості. Це що виходить, ці діти самі винні у своїй смерті?

Півтора місяця тому приїжджали, можливо, з міністерства. Ходили по всіх сусідах, розпитували, чи він не агресивний, чи в бійки не встрявав. Навіть до його колишньої дівчини поїхали питати, чи він не грубо з нею поводився і чи він не ґвалтівник.

Я не можу зрозуміти, хлопці привозять звідти і відеомагнітофони, і відеокамери, хіба потрібен був йому той фотоапарат? Чи він не міг його купити?

Вадим казав, що коли виїжджали з табору, то всі разом. Вони так один за одним трусяться. А щоб протягнути руки і щось вкрасти... Там кожен тримається за життя, а не те, щоб себе вбивати.

– Як ви вважаєте, чому туди поїхав ваш син, інші хлопці?

– Ми не з бідних, хліба ні в кого не просимо. А що змусило його туди піти? Одна з причин — безробіття. Скласти йому на квартиру в Борисполі, де він служить, ми не зможемо. Відколи вільна Україна, я в колгоспі й копійки не отримала...

В кімнату заходить Вадим:

– Я вам нічого не скажу. Це нікому не цікаво.

Довелося наводити різні аргументи, аби переконати, що це потрібно тим хлопцям, які будуть служити після них.

– Як ти вважаєш, це правда, що написали про Романа?

– Що я про нього можу знати, якщо я його бачив кілька разів? А основна версія там така, як написано в «Сегодня».

– Якби я захотіла поїхати в Ірак, ти б мені порадив їхати чи ні?

– Не знаю. А з цієї ротації в 72-му батальйоні поїхало вже 5 жінок.

У нас там постійні патрулі, нічні засідки, табір охороняємо.

– А під обстріл потрапляли?

– Часто. Нас майже постійно з мінометів обстрілювали. Такі ситуації зближують. Ми живемо по відділеннях і один про одного все знаємо, один одного заспокоюємо.

– А конфлікти були, бійки?

– Лише на початку, коли приїхали. Але потім ні.

– Ви контактували з місцевим населенням?

– Так, спочатку вони недружньо до нас ставилися, потім все змінилося. Багато не знали, що ми з України, і приймали нас за американців, тому і ставилися вороже. Діти приходили під табір, нам скорпіонів продавали за долар, на воду міняли.

– Як у вас з харчуванням?

– Перші три місяці були на американських сухих пайках. А коли з нашого батальйону двох убили, а одного поранило (вони в патрулі їхали, бомба була закладена, а в новинах сказали, що сталося ДТП), то наші почали ворушитися. Нам побудували їдальню і нормально харчували.

Взагалі держава тут ні за що не піклується. Зараз у Києві в госпіталі з моєї роти два хлопці. В одного 80 осколків в нозі, а в іншого — 138. І їм ні групи не дають, нічого.

– А чого ти поїхав?

– Багато є причин. Гроші — одна з них. Хочу отримати «учасника бойових дій», побачити, як воно.

– Якщо хтось хоче додому, можна повернутися?

– У нас родина хотіла забрати одного. Так це зайняло десь 3 місяці. Потрібно, щоб літак з України прилетів. А з України до нас рідко що літало. І до нас ніхто не приїжджав. Ми купували супутниковий зв’язок, щоб щось дізнатися.

– Були нервові зриви?

– Ні, там звикаєш до всього. Раніше, коли наш батальйон обстрілювали, то ми ховалися в бомбосховище. А потім було байдуже — що буде — те буде. Нас обстрілюють, а ми спимо.

– Тетяно Дмитрівно, а як ви згоду підписали?

– А він хіба в нас питався? Він не просився, а поставив перед фактом.

– Я сказав, що якщо не підпишуть — я одружуся, і дружина підпише. Скільки там того діла.

...Війна в мене асоціюється з одним словом — смерть. І я ще довго намагалася уявити, як це, коли вона дихає тобі в потилицю. І ця сама смерть забирає наших хлопців, коли в Україні мирний час.

На даний момент в Іраку залишається 1600 українців. Вони їдуть дізнатися, що таке війна, і заробити грошей. А хто скаже, скільки коштує материнська сивина та тривога? І скільки коштує той біль, коли сина привозять у «чорному тюльпані»?

Анна КОЛЕСНІКОВА

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

Середа, 10 листопада 2004 p.