"У РОСІЇ МЕНІ СКАЗАЛИ: "ХОТІЛИ БУТИ НЕЗАЛЕЖНИМИ? НЕХАЙ У КИЄВІ ВИРІШУЮТЬ ВАШІ ПРОБЛЕМИ..." Виїхавши у 2002 році до дітей у Санкт-Петербург, жінка позбулася пенсії, похоронила на чужині чоловіка і... втратила Батьківщину
- Казав чоловік, що не треба їхати. Мовляв, куди ж на старість зриватися? Та я вмовила: все ж ближче до дітей. От і вийшло, що чоловіка на чужині похоронила, а сама залишилася без пенсії. Тепер, як той бомж, стикаюся... В Росії – «ізгой», та й у себе, на Батьківщині, нікому не потрібна...
Галина Микитівна Кириченко майже усе своє життя мешкала у Немирові. Працювала кухарем у лікарні. З ранку до смеркання на роботі: на коромислі воду носила, дрова рубала... Була донором, інвалід ІІ групи. Шанованою людиною був і її чоловік – Микола Трохимович, учасник війни, інвалід, заслужений ветеран праці.
- Але усі ці заслуги – котові під хвіст, — з болем каже жінка. — Я думала, що Радянський Союз – це моя Батьківщина. Ми ж працювали на цю державу, був час, що бур’яни їли, усе їй віддавали, а що заслужили?
Обурення жінки небезпідставне. Адже, перш, ніж виїхати до доньки в Санкт-Петербург, проконсультувалася в ОВІРі, соцзабезі.
- Нам сказали, що за 6 місяців пенсію наперед виплатить Україна, а вже потім — Росія. За той час ми повинні були отримати посвідку на проживання. Але коли постало питання реєстрації – нас почали футболити по різних інстанціях. Якось у кабінеті, де проводили реєстрацію, мені стало погано. Попросила викликати «швидку», а вони – за неї треба платити. Ледь дошкандибала до квартири доньки. А вона, до речі, медик, сказала, що... «швидка» безплатна...
Я чотири рази зверталася до консула України, бо нам треба було подати документи про доходи. А які ж у нас доходи? Пенсію ми одержували лише півроку, тож сиділи, як кажуть, на шиї в доньки. Відповіді від консула я не дочекалася. Приїхав Кучма до Путіна – цілувалися, а я сиділа – слізьми вмивалася.
У нас із чоловіком був один маршрут: ОВІР та УМВС. Але бюрократичний футбол продовжувався. Нас сприймали як якихось злочинців. Навіть посилали відбитки пальців знімати. А якось вигнали з метро. Бо, мовляв, українські посвідчення учасника війни та пенсійні посвідчення у них недійсні. І знаєте, що образливо? Один «землячок» (родом з Тульчина, а зараз у Петербурзі обіймає посаду) заявив: «Коли до мене батьки приїздять з України, то платять за проїзд». Взагалі, у Росії чиновники нам тільки шпильки стромляли: «Хотіли бути вільними? Ваша столиця Київ, їдьте туди, і нехай вирішують ваші питання...» Єдине, що дозволили (до речі, ми заплатили за це чималеньку суму), тимчасове до 2007 року проживання без права отримання пенсії та страхового медичного полісу.
Тим часом тяжко захворів чоловік. Лікарі виявили у нього рак шлунка. Три дні потримали в лікарні, а тоді написали – «...на продовження лікування за місцем проживання», тобто в Україну. Я писала у Верховну Раду України, Росії, зверталася в усі можливі інстанції – кругом глуха стіна. Чоловік помер.
...Зараз Галина Микитівна Кириченко приїхала добиватися справедливості в Україну. Зверталася в облдержадміністрацію, Пенсійний фонд.
- Я – громадянка України. Хочу, щоб видали мою і чоловікову пенсію з травня 2003 року. І чоловікові, який помер, будучи громадянином України, «похоронні». Але ж, як і в Росії – б’юся, як риба об лід. Нехай вже там ми — чужоземці, але ж тут, в Немирові, у Вінниці – чому таке ставлення до мене? Оббиваючи владні кабінети, я захворіла. Тільки на ліки витратила 300 грн. До речі, позичених. За що ж мені далі жити?
Дуже не хотілося б, аби це питання залишилося риторичним. А тому переадресовуємо його вінницьким чиновникам.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
