Щотижнева газета "33 канал" (м. Вінниця, Україна)

За три місяці свого життя маленька Танюшка перенесла стільки випробувань, що не кожному дорослому таке випадає. Вона народилася без ніжки. Шокована молода мама з відчаю, бо казали, що немовля здорове і без вад, відмовилася від донечки.

Скільки сліз виплакалося за ці дні, скільки співчуття і щирої підтримки висловили за цих три місяці вінничани — знає один Бог.

Так само, як знає він, для чого ця дитина прийшла у світ саме такою, і що вона також має право на щастя жити у рідній сім’ї і бути любимою.

Завдяки вашій моральній підтримці, шановні вінничани, мама Яна вирішила забрати Танюшку, і зараз, в переддень світлого свята Великодня, вони разом. Тепер свою донечку молоде подружжя нікому не віддасть.

Нехай Господь їм допомагає!

Лікарі назвали дівчинку Танею. Вони не знали, що цим ім’ям колись була охрещена її мама — Яна. Сьогодні Танюшка купається у любові. Молода бабуся Валя щебече дівчинці. А вона одразу відповідає посмішкою. Ви ж пам’ятаєте, як дівчинка посміхалася у лікарні? Тепер вона робить це частіше. Тому що поруч - мама, татко, тітонька - 14-річна Катя, бабуся, дідусь. Рідня дівчинки вже відійшла від шоку. І починає звикати, що їхня дівчинка не така, як усі. Не така, якою її чекали. Але ж це не привід не любити її, правда?

Ми — в гостях у маленької дівчинки. Танюшка тільки щойно випила пляшечку дитячого харчування і засинала прямо на руках. Яна, поклавши донечку у гарне ліжечко з рожевим балдахіном, почала свою сповідь.

* * *

– У нас звичайна, нормальна хороша сім’я, ніколи в роду не було ніяких відхилень. Ми з чоловіком дуже чекали на дитину. Я обстежувалася у лікарів з 3-го тижня вагітності. З 12 тижнів я поступила в лікарню з загрозою. І з того часу постійно була у лікарні під наглядом лікарів. Берегли вагітність. Батьки і чоловік купували все, що треба, які вітаміни, які ліки, які продукти найкращі і найкорисніші — все для мене з дитиною. Я не могла дочекатися пологів. Як хотіла дитину! Як чекала її!

Обстеження УЗД проходила чотири рази: в 12, 20, 27 і 36 тижнів. Один і той самий лікар дивився і завжди писав — «норма». А лікар-то не молодий, вже 28 років працює. Як він міг продивитися і пропустити таку патологію?

Пологи я до сьогодні згадую, як невимовний жах. Три доби народжувала. Перейми почалися ще 25 січня, а народила аж вночі 27 січня. Мені то стимулювали пологи, то давали препарати, щоб спала. Дійшло до того, що вся вимучена, сил не маю, а мені лікар пропонує, мовляв, давай 50 гривень, дам таку таблетку, щоб пологи вже почалися. Ніби я на базарі, а не в пологовому залі. Звичайно, я погодилась, хоча перед цим заплатила гроші по страховці.

Таблетка мала подіяти через 15 хвилин, але вона й через годину не подіяла. Тому мені знову вкололи ліки для сну. І раптом після них починає діяти таблетка. Уявляєте — я наколена сплю, пологи почалися, нічого не контролюю... Це була жахлива ніч. Дитина народилася о 3-й годині ночі. Коли вона закричала, акушерка каже: «У нас велика проблема», — і показала мені її. В мене не було сил навіть плакати, я тільки стогнала. А потім мене забрали в операційну, пізніше — у реанімацію.

Звідти, з реанімації, Яна подзвонила мамі: «Я народила. Мамочко, ти готова до всього?» Мама Валентина Миколаївна почула, що Яна жива, і каже: «Готова, донечко, кажи, що сталося, я з тобою». І Яна сказала. У мами почалась істерика — чому таке з моєю дитиною? Навіщо це у нашу сім’ю? Як все це пережити? Що робити? Як жити далі?

– Мене запитали у лікарні, чи буду відмовлятися. Медсестри казали не залишати, бо така хороша, гарна дівчинка. І ще кажуть, якщо вам не потрібна, то нашій державі — тим більше. Начмед переконувала — це ваша дитина, мусите забрати і шукати спонсора!

Дійсно, лікарі і медсестри говорили правду. Але ту правду Яна бачила на свої очі. Не такі слова потрібні були їй у той момент, не така підтримка. Бо такі слова треба говорити, коли людина може хоча б щось осмислити. А тоді, у тому стресі, ці слова просто збили з ніг. Чому в той момент ніхто не сказав їй, що можна просити допомоги у держави, що є державні програми, за якими можна зробити протезування, що можна вийти на закордонні клініки?

Не було ніякої підтримки, допомоги, порад. Вони залишились наодинці зі своєю бідою. І самі у своєму горі. А воно, важке, гнуло додолу і плутало думки, і хотілося тільки, щоб все це виявилось сном. Але — реальність...

І Яна повернулася додому сама. Жодної ночі за ці два місяці вона не спала, перестала їсти. А в голові крутилась одна пісня: «Моя мама лучшая на свете, она мне, как солнце, в жизни светит...» Невже її донечка ніколи нікому так не скаже? Невже вона ніколи не почує «мама» від своєї такої довгоочікуваної маленької дівчинки? Хто стане її мамою? Всі думки — біля донечки. Згадувала те ліжечко, в якому залишила її у лікарні.

* * *

– Вдома ми взагалі не говорили про це, — згадує Яна. — Це був якийсь туман, ступор, нерозуміння, чому це сталося з нами... Ми оберігали один одного, не хотіли робити боляче. Весь час я думала про неї, де вона, що з нею. Це були найжахливіші 2 місяці за всі 22 роки мого життя. Я два місяці жила зі статтею з вашої газети. Дитини немає, а я дивлюся на фотографію і плачу. Прочитала у вашій газеті, що 2 місяці вона буде у Центрі матері і дитини, а потім її переведуть у Будинок малюка. Рахувала ті дні, щоб пошвидше забрати. Чомусь думала, що мені буде легше її забрати у Будинку малюка. В лікарню за нею йти не могла. Негатив після пологового залишився.

В мене є подружка Оксана, ми разом ходили вагітними, лежали в лікарні, народжували. Оксанка стала мені рідною за цей час. Саме вона приносила мені газети з статтями про донечку. Вона мене підтримувала. І тільки з нею я могла говорити про Танюшку. І хоча в Оксани були свої проблеми й маленька дитина, але вона залишала свою дитину і ходила зі мною.

* * *

Одного дня ми пішли в Будинок малюка. Я не могла говорити, і Оксана сказала, що ми хочемо побачити дівчинку. Запитують: «Ви писали тимчасову відмову чи постійну?» І тільки тут я вперше дізнаюсь, що існує тимчасова відмова і до дитини можна приходити. В душі все похололо, кажу: «Постійну». «Тоді ви не маєте права на відвідування дитини. Не приходьте і не калічте їй життя. І взагалі, її до нас ще не перевели».

Для мене це був страшний удар — я ж спеціально чекала ті два місяці, щоб забрати її з Будинку малюка, а, виявляється, сама підписала вирок собі і дитині. Невже тепер ніколи її не побачу? Від безсилля я просто падала. Але Оксана мене підтримала, і ми пішли у Центр матері і дитини.

Потрапили ми до Тетяни Тимофіївни Третяк, завідуючої відділенням патології новонароджених. Нас зустріли зовсім по-іншому: «Ой, це ви мама, ми вас так чекали. Як добре, що ви прийшли! Ви не знаєте, яка у вас дитина — хороша, гарна, розумна, на вас схожа!»

Мені стало погано. Якісь ліки заспокійливі дали. Я зайшла у палату до донечки, взяла її на руки і розридалася. Я вже знала, що більше нікому її не віддам. Оксанка біля мене ридає. Посходились лікарі, медсестри, санітарки — плачуть усі в один голос.

* * *

Бабуся Тетянки, Валентина Миколаївна:

– Ми так важко проходили цю смугу життя. Якби ми хоч всі разом, а то кожен в собі страждав, щоб не спричиняти іншому біль.

Яна жаліла нас з батьком, ми не говорили, щоб не ятрити їй серце і душу. Янин чоловік Анатолій старався обходити цю тему, щоб Яна відвикала. А ту п’ятницю я пам’ятаю добре. Приходжу додому, а в Яни очі світяться: «Ой, мамо, я так втомилася!» А сама сміється. Я вперше за ці два місяці побачила, що в неї радість аж сиплеться з очей. І все зрозуміла.

А на другий день ми поїхали в село до бабусі і нарешті вперше за цей час почали говорити про це. Шок пройшов. Ми одумались, примирилися з цим. Якби нам про це сказали під час вагітності, ми б звиклися з цим, а то це все так несподівано. І коли в лікарні сказали, що люди приносили для Танюшки речі, іграшки, памперси, — нам стало легше, ми побачили, що не одні зі своєю бідою.

Додає Яна: — Коли я сказала чоловікові, що забираю Таню, він обняв мене: «Спасибі тобі, кохана. Ти така маленька, а така сильна. І мені вже легше. Я все віддам, себе по частинках віддам, тільки щоб донечка була щаслива».

* * *

...Перед пологами Яні приснився сон, що в неї з живота вилазить ніжка дитини. Яна ніби подумала, ще рано народжуватись, і запхнула ту ніжку назад у живіт. Зараз молода жінка каже: це було попередження, що її чекає випробування.

– Яно, а тобі снилася Таня, коли її не було з тобою?

– Я не спала ночами взагалі. Я думала, куди б це поїхати, щоб заробити грошей на протезування, до кого звернутися.

Додає мама: — Яна зараз мені каже: «Мамо, я так хочу спати!», — а сама сміється... Я дуже переживала за Яну, як вона буде жити з такою дитиною. Я думала за свою дитину...

– ... А я за свою, — з посмішкою додала Яна. — Вона — моя, і я все буду робити для неї. Просто важко дивитися, немає гіршого, як знати, що ти нічим не можеш допомогти своїй рідній дитині. Що я можу дати? Тільки любов, ласку, турботу.

* * *

Розповідає Людмила Бровінська, заступник головного лікаря Вінницького центру матері і дитини:

– Цей випадок висвітлив серйозну проблему — у наших пологових будинках немає психологів, які б працювали з породіллями. Адже після пологів трапляються і психози, і неврози, і депресії. Буває, що дитина помирає після народження чи є завмерла вагітність і жінці викликають пологи, чи дитина народжується з вадами — тоді жінка потребує кваліфікованої психологічної допомоги.

Молода жінка вже відчула першу «турботу». Ходила Яна на прийом до високого чиновника в облдержадміністрацію (у редакції є його прізвище). Знаєте, що почула у відповідь? «Що ти хочеш, щоб я тобі гроші дав? Де я тобі візьму, як у мене самого немає? Нехай твій чоловік їде в Португалію, заробить тисячі — зробите операцію». Уявляєте?

* * *

Яна пройшла перший рубіж, вона показала, що сильна. Зараз головне — навчитися жити по-новому, щоб хтось зараз направив, куди звертатися. Яна каже: «Я в собі відчуваю сили. Я все готова робити, тільки не знаю, куди стукати».

Зараз сім’я потребує передусім інформаційної допомоги. Куди звертатись, як вийти на іноземних лікарів, де робити протезування...

– Яно, тобі зараз вже легше?

– Набагато, вже відлягло. Тепер я знаю: моя донечка зі мною. І мені набагато легше. Ось вона лежить і посміхається, бабуся щебече до неї. Її люблять, вона у своїй сім’ї. І всім вже легше стало.

До речі, коли Яна ходила вагітною, хотіла дівчинку назвати Настею. Коли забрала її з Центру, ім’я Таня вирішила залишити. Бо ж весь цей час подавала в церкві записки як за «младенца Татиану». А ще виявилось, Яна в дитинстві була хрещена також як Тетяна.

– 18 квітня у мене був день народження, — каже Яна. — Таня стала для мене найкращим подарунком. І цей день народження я запам’ятаю на все життя. Це був найкращий день мого життя. Я — щаслива.

* * *

Ми можемо тільки здогадуватись, чому це сталося саме у цій сім’ї. Чому Танюшка такою прийшла у світ? Але нам ніколи не знати, чому Господь зробив усе, щоб ті лікарі не побачили патологію і дівчинка таки народилася на світ. Мабуть, він приготував їй велику долю. Може, для того, щоб ми стали добрішими, чистішими... Але Господь ніколи не залишає своїх дітей. І якщо Він не дав їй ніжку, значить, наділив її чимось більшим.

Давайте допоможемо цій дівчинці повірити світові, повірити людям. Старовинна мудрість каже: все, що ти не віддав нужденному, ти втратив, а що віддав, те буде твоїм. Щоб зрозуміти ці слова, треба відчути їх в своїй душі, треба глянути в очі Танюші.

Адреса Яни в редакції, а гроші можна перерахувати: філія Вінницького міського відділення «ВАТ Ощадбанк», рахунок 2909190009, код 02747134, МФО 362317, одержувач ТВБВ 060, рахунок № 77121 Поліхун Валентина Миколаївна «Для Тетянки».

Ірина ЯРОШИНСЬКА

ПИШУ ВАМ ІЗ АМЕРИКИ

Коли верстався номер, по Інтернету ми отримали цього листа.

«Здравствуйте!!! Пишет вам бывшая винничанка. В данный момент я живу в Америке. У меня тоже 13 лет назад сын родился инвалидом. Мне многие врачи говорили, что он нежизнеспособный ребёнок и что его надо оставить. Он имел множество пороков и совсем не рос, потому что в его организме не хватало гормонов роста. И с самого детства пошли операции. Но я не сдавалась, потому что знала: любовь победит всё. Мы прошли через многое, даже унижения людей (они иногда не понимают, как могут обидеть маленького человечка). Он был маленького роста, а выглядел как взрослый. Его все любили во дворе. Он ходил в садик для инвалидов на ул. Медведева. Поэтому я очень понимаю эту молодую женщину. Ей надо набраться мужества, чтобы противостоять проблемам. Ты можешь родиться здоровым, но попадаешь в ситуацию — и можешь стать таким же.

Я часто читаю вашу газету за границей, и эта история очень взволновала нашу семью уже тогда, когда мы прочитали первую статью. А сегодня мы узнали прекрасную новость, что мама забрала девочку. Это величайший поступок. Я сидела и плакала, и говорила Богу спасибо, что надоумил эту женщину.

Дорогая редакция, сообщите нам адрес Яны и Танечки. Мы собираемся посетить Винницу и показать своего сына тем врачам, которые говорили о нём плохо. Сейчас мой сын ростом 150 см и выглядит он, как все нормальные дети. Правда, перенесли 10 операций, даже те операции, которые нам делали в Украине, здесь все переделывали...

У нас есть маленькая девочка, тоже Таня, ей полтора годика, и родилась она на три месяца раньше срока, и была весом 900 г. А сейчас очень хорошая и озорная.

Мы очень хотим помочь этой девочке вещами, деньгами, игрушками или ещё чем-то. Здесь для инвалидов продаются вещи, поэтому мне надо будет поговорить с ее мамой. Я уже сложила полный чемодан вещей для неё».

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

Середа, 27 квітня 2005 p.