Щотижнева газета "33 канал" (м. Вінниця, Україна)

Від редакції: цим матеріалом ми розпочинаємо рубрику «Резонансні «глухарі». Адже, як відомо, жодні із резонансних злочинів та замовних вбивств у Вінниці не розкриті. Чи зрушить з місця розслідування по них тепер? Спробуємо з’ясувати.

– Вам часто сняться ті постріли біля храму?

– Перших місяців шість було моторошно, весь час підходив до дзеркала, торкався ран, але найболючіша рана — це загибель водія Альоші! Я змінив свої звички і вже не ходжу, як раніше, на те місце біля храму по Хмельницькому шосе, ні разу не їздив на його могилу в село — не можу! Але моя дружина із донькою та Ірою весь час їздять. Я досі не змінив ту саму розстріляну в листопаді 1999 року машину, в якій він загинув, вона для мене стала реліквією, а його родина — моєю другою сім’єю. Тому допомагаю Ірі та дітям Альоші усім, чим можу. Старша дівчинка Альоші ходить у нашу школу на повний пансіон, передаємо їм продукти, взуття, гроші... Іра Коваленко працює, але не в мене, я допоміг їй отримати хорошу професію. І що сина свого Альоша назвав Дімою — теж ніколи не забуду...

– Ви вірите, що зараз, через більше як 5 років, можна розслідувати цей резонансний замах?

– Я впевнений, що це реально зробити! Давати додаткові свідчення немає сенсу, бо якщо уважно проаналізувати всі томи кримінальної справи, то відповідь лежить на поверхні, там все зрозуміло: хто, чому і за що стріляв... Думаю, що тоді, при тій владі, шукали не стільки злочинців, як компромат на мене... Це був 100% «заказ», який було невигідно доводити до розкриття і суду!

– Як ви почуваєтесь у ролі дідуся?

– З усвідомленням цієї довгожданої радості я щодня засинаю і прокидаюсь! Протягом дня я найбільше думаю про неї. Ще за кілька місяців до народження ми знали, що це буде дівчинка, і Алла з чоловіком вибирали для неї ім’я. Коли мені зателефонувала донька із закордонної клініки і сказала, що ось-ось стану дідусем, я все покинув у Вінниці, навіть ювілей, і полетів негайно до неї... Безпосередньо в палаті під час пологів мене не було, зате зять, так би мовити, все відчув на своїй шкурі, 2 дні він провів у її палаті. 10 лютого, о 6.55 ранку з’явилась на світ моя онучка Діана. Це для мене найкращий подарунок на 60-річчя!

– А чому Алла народжувала в Ізраїлі?

– Скажу одразу — я довіряю вінницьким лікарям і саме вони 5 років тому врятували мені життя. Але родинна рада вирішила відправити її за кордон, так би мовити, в більш теплі краї, ще за 2 місяці до пологів, щоб вона там поспілкувалась із нашими друзями, відпочила, морально підготувалась до народження дитини. В лікарні справді було все, і якби вона забажала пташиного молока, то їй би його принесли — такий у них сервіс! Втім, за все медобслуговування заплатили усього близько 1000 доларів, погодьтесь, що за такий рівень медицини це недорого.

– Але рівень вінницької медицини часто пов’язують із вашими реформами.

– У Вінниці є десятки світил медицини, авторитетних професорів і спеціалістів, яких за років 5-10 ми можемо втратити... Чому? Зараз накопичилось стільки проблем у медицині, які потрібно швидко, але вдумливо вирішувати. Бо, як у приказці, не хліб всьому голова, а голова всьому голова! Як не буде голови, то не буде ні хліба, ні медицини. Я уважно слідкую за рішучими діями нового міністра охорони здоров’я — нашого земляка Поліщука - і згоден, що реорганізацію цієї найважливішої у суспільстві системи потрібно було робити ще 10-20 років тому. Адже тоді на 10 тисяч населення з огляду на ядерну війну створювали 150 лікарняних ліжок та всіх, так би мовити, хотіли покласти в лікарню... Натомість про здорову людину, про діагностику захворювань та попереджувальну медицину ніхто із державних мужів не думав.

Я вважаю, що змінювати нашу медицину потрібно з вищих навчальних закладів. Бо за останніх 10 років розвелось стільки медвузів, що в Україні немає стільки робочих місць для медпрацівників. Тут необхідне скорочення — це перше. Друга теза — медицина повинна бути абсолютно безкоштовною, а лікарі не мають бути заручниками фінансових проблем у країні, коли людина в білому халаті перетворюється у завгоспа чи ще гірше — у вимагача медикаментів, грошей чи хабарів...

– Ви задоволені шлюбом доньки? Хто вибирав їй нареченого?

– Не в моїх правилах керувати її особистим життям, бо абсолютно підтримую менталітет, коли батьки із повагою ставляться до дітей, не впливають на їхній вибір, не ведуть їх за руку і не тикають: роби це, йди туди, люби тільки такого-то... Тим більше, що вона мені ніколи в житті не збрехала, не підвела. Тому стосовно її родинного життя я завжди пам’ятав — насильно милим не будеш... У свій час, більше 30 років тому, дружину я вибирав на власний розсуд, а не так, як мені радили інші.

– Кажуть, ви привезли з Ізраїлю нову систему виховання дітей?

– Коли побачив, як до дітей ставляться за кордоном, коли дітям дозволено буквально все, від побаченого у нас просто волосся на голові піднімалось, але ця вседозволеність не заважає залишатись цілими дзеркалам у кожному під’їзді, не породжує наркоманію та п’яні дебоші...

Скажете — це менталітет, але з 6 мільйонів ізраїльтян 2,5 мільйона — наші колишні громадяни. Там нікого не дивує, коли в армію конкурс 10 чоловік на одну вакансію, коли дівчата-солдати із автоматами спокійно йдуть по вулиці додому.

– Після замаху вся Вінниця говорила про таємничу золоту зірку Давида, яка буцімто врятувала вас. Чи знайшовся той талісман?

– У 2002 році в Німеччині мені зробили косметичну операцію на шиї, де шрами постійно нагадували про ті події та зірку... Коли востаннє мене «світили» рентгеном — нарахували в тілі більше 30 осколків, в тому числі, й у нозі — залишків тих кілерських куль... Була надія, що під час операції під лопаткою, де відчувався великий шмат заліза, знайдуть саме ту зірку. Але марно — в тілі її не було, мабуть, десь загубилась під час тих подій, а осколки залишаться в тілі на все життя. Чи оберігає мене зараз якийсь талісман? Вінницькі ювеліри виготовили мені нову зірку за всіма канонами, не гіршу тієї, щасливої... Я її ніколи не знімаю і сподіваюсь, що ця копія також ніколи не підведе.

– У владі було багато спокус?

– Ви знаєте, дуже багато, але я впевнений, що у всіх мають бути гальма. Так, сьогодні можна вкрасти, нажитись і мати 20 тарілок борщу, але скільки тобі потрібно, скільки реально зможеш з’їсти?

Бо вкрадене — це чиясь голодна дитина, горе в сім’ї, хіба такий капітал буде гріти душу? Доки кожен чоловік при владі, кожен чиновник із правом підпису та печаткою цього не зрозуміє, ми не змінимо свою країну. Оглядаючись на свої прожиті 60, я все більше переконуюсь, що саме за такі гріхи Всевишній карає дітей негідників.

– Ви знали, скільки пробудете губернатором?

– При Кучмі була модна кадрова «чехарда», коли майже щороку міняли уряди, прем’єрів та губернаторів. Із сьогоднішнім 100% звільненням кадрів теж не згодний, але й тоді я знав, що довго керувати областю мені не дадуть. Чесно кажучи, мене не стільки спокушала посада голови обладміністрації, скільки можливість себе та людей переконати, що конфлікт між містом і областю надуманий, що можна виплатити заборговану за 2 роки зарплату, запустити всі 38 цукрозаводів, завезти за нормальними цінами 160 тисяч тонн нафтопродуктів та десятки тисяч газових балонів не за спекулятивною ціною, а по 10 гривень... Так, я наступив на чиїсь інтереси, це правда! Бо Вінниччина при мені почала купувати газ по 32 долари за 1000 кубічних метрів замість 80! Цим, звісно, в Києві далеко не всі були задоволені, бо самі розумієте, про які гроші йшла мова...

Не знаю, чи було моє призначення експериментом, чи кредитом довіри від Кучми, але мене свідомо підштовхували відмовитись від посади мера. Втім, головне з того я зрозумів: можна було не розбазарювати на Вінниччині зерно і цукор, не вивозити живий молодняк за кордон, платити гроші та давати людям дешеве пальне.

Тепер ви розумієте, хто і для чого вночі ставив мені в кабінет «жучки-підслушки», для чого в «справі будівельників» вибивали свідчення проти Дворкіса, чому мені погрожували по телефону та передавали «привіти» моїм рідним...

– Що вас найчастіше питають вінничани на вулицях?

– Якщо чесно, то «Коли повернетесь, батьку»? Де б я не з’явився — на квітковому базарі, в магазині чи на Соборній — скрізь питають за внучку, здоров’я і те, про що вже я сказав... Знаю, що зараз по Вінниці гуляють кілька рейтингів популярності кандидатів у мери, де моє прізвище буцімто на перших позиціях. Але я переконаний, що при сьогоднішньому бідному бюджетові, при дефіциті фінансування вінницьких лікарень та шкіл витрачати мільйон на обрання на 6 місяців міського голови — аморально.

Щодо рейтингів, то їх я порівнюю із парфумами — гарно пахнуть, але їх небезпечно пити. І якщо чесно, то про вибори для себе ще не думав, не цим я зараз живу.

– Це правда, що у 2002 році ви були шоковані своїм програшем виборів Домбровському?

– Я був не просто впевнений у перемозі, а супервпевнений. Бо, згідно з опитуваннями, в мене був рейтинг 67-70%, а решта претендентів не мали навіть половини відсотків довіри вінничан до мене. І тут таке... Вже потім приходили люди і розказували, як мене «кинули»... Я досі вважаю, що не програв...

– Чим ви займаєтесь останні роки, пішли у бізнес?

– Коли закінчилось моє мерство, то я залишився навіть без кабінету чи більш-менш пристойного офісу у Вінниці. Якийсь час наймав кілька кімнат на Соборній, але й звідти довелось піти... Тепер очолюю благодійний фонд «Відродження нації» та веду ділові справи із Німеччиною, створили більше 500 робочих місць в області та за її межами, поставляємо за кордон вироби з деревини високої якості, все чітко і пунктуально.

У мене маса ідей, я сам собі шукаю роботу, для мене рух — це життя, і будівельник у мені ніколи не вмирав.

Про що я інколи жалкую? Може, про непобудовану у Вінниці лікарню «швидкої допомоги», коли іноземні інвестори були готові вкласти в цю справу 25 мільйонів доларів. Тоді стільки галасу було навколо цього проекту, писали навіть у Генпрокуратуру, говорили, що Дворкісу дали 1 мільйон «відкату»... Інвестори уже з підписаною угодою про наміри образились, зневірились і більше нам не повірили, а скількох вінничан можна було врятувати! І житлове будівництво на кошти англійських інвесторів під дуже низькі відсотки банківського кредиту можна було розпочати ще 10 років тому. Але ми і без цього будували найбільше в Україні.

Щодо хліба з маслом, то я його сам заробляю, і люди навколо мене мають, як мінімум, на хліб з маргарином. Будучи майстром на будівництві, мером, народним депутатом, губернатором, я пам’ятав слова свого діда-коваля про честь та той самий царський святковий пряник. Так от, ті парасольки, які ми дарували випускникам, були своєрідним пряником, який символічно мав захищати їх від негод дорослого життя.

Розпитував Роман КОВАЛЬСЬКИЙ

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

Середа, 4 травня 2005 p.