Щотижнева газета "33 канал" (м. Вінниця, Україна)

З Волі Господньої на цьогорічний Великдень припала видатна дата в історії національно-визвольних змагань нашого народу — 90-річчя славетної перемоги Українських Січових Стрільців (скорочено — УСС) на Маківці.

Маківка — гора у Сколівських Бескидах, що панує над Долиною Святослава і є, казати б, ключем до південно-східної Європи, бо, тримаючись русла річки Опір, що прудко біжить долиною, без особливих зусиль, не блукаючи у зворах (глибоких ямах), можна перейти Карпати і опинитися у мадьярському пешті (степу).

Саме цим шляхом, тобто Долиною Святослава, понад річкою Опір, дев’яносто років тому спробували скористатися й московські ординці. А щоб скористатися, треба було заволодіти ключем, тобто горою Маківкою. Ключ же тримали у своїх руках Українські Січові Стрільці.

Легіон УСС було сформовано заходами галицьких політичних партій національно-патріотичної орієнтації в ті серпневі дні 1914-го року, коли Російська імперія оголосила війну Австро-Угорській подвійній монархії, до складу якої входили Галичина та Буковина — споконвічні українські землі. Спочатку цю війну називали Великою європейською. Далі в неї утягнулося тридцять вісім держав з півторамільярдним населенням, «під ружжо» поставили сімдесят мільйонів вояків, десять мільйонів ляже трупом, двадцять мільйонів стане каліками, і ця бойня увійде в історію під назвою Першої світової війни. Ареною цієї бойні, як уже не раз бувало, стала й Україна.

Російський цар Микола Другий, приховуючи справдешні наміри — заволодіти протоками Босфор і Дарданели, запанувати на Балканах, проголошував, що його мета — визволити з-під австро-угорського ярма Прикарпатську Русь... Пізніше, за чверть віку по цьому, «батько Сталін» так само «визволяв» Західну Україну, спроваджуючи її цвіт у Сибір неісходимий, за Полярне коло, на Соловки.

Далекоглядні політики передбачали: коли надімперії зійдуться стіна на стіну, то спочатку розвалиться одна стіна, а слідом і супротивна.

На той же час, про який мова, найбільшими імперіями зла в Європі були Росія та Австро-Угорщина, хоча навіть Ленін відзначав, що в Австро-Угорщині конституційних свобод куди більше, ніж у Росії. Юзеф Пілсудський у Польщі, Томаш Масарик у Чехії, Іван Франко та Микола Міхновський в Україні, передбачаючи неминучий крах імперії зла, розуміли: новим молодим державам, що постануть на їхніх руїнах, не проіснувати й дня, якщо вони не матимуть власного війська, тому енергійно його готували під виглядом молодіжних спортивних товариств, у Галичині, відповідно до національних традицій, вони називалися Січами. Сам Іван Франко написав не одну січову пісню.

Отже, предтечею українського національного війська став легіон Українських Січових Стрільців. До нього зголосилося тридцять тисяч добровольців. Це були не попівські та куркульські синки, як називали їх радянські горе-історики. Це був цвіт української нації, виплеканий Іваном Франком, чиї сини — Петро і Тарас — також стали січовиками. Перестрашена австрійська військова влада обмежила склад легіону до двох з половиною тисяч стрільців.

На Великдень 1915-го року російський цар Микола Другий зволив відвідати в Самборі ставку генерала Олексія Брусилова, чия Восьма армія рушила «визволити уярмлену Прикарпатську Русь», як це добре всім відомо, саме з-під Вінниці, тодішнього повітового містечка, похристосувався з улюбленим військом, власноручно начепив хрести Георгіївським кавалерам, серед них Семену Будьонному, майбутньому командувачеві Першої кінної армії, маршалові Радянського Союзу, та поблагословив «руських чудо-богатирів» на новий ратний подвиг, себто прорив через Карпати у придунайські степи.

Чотири піхотних полки і кавалерійську дивізію генерала Олександра Каледіна — таку силу генерал Олексій Брусилов зосередив перед Маківкою, оборону на якій зайняли Українські Січові Стрільці. Перед штурмом п’яні москалі зґвалтували красуню-бойківчанку Мирославу, яка носила з присілку Пшонця на Маківку домашні харчі, а, зґвалтувавши, розіп’яли на хресті. Напруживши сили, дівчина виважила хреста (на щастя, земля вже розмерзлася) й приповзла з ним на Маківку. Стрільцям здалося: це не Мирослава, їхня улюблениця, це сама Україна, розіп’ята на хресті, приповзла на гору до своїх синів прохати захисту від новітньої орди. Сини поклялися, як за козацьких часів присягали славні прадіди великі: здобути або вдома не бути!..

У триденній битві легіон УСС розгромив чотири піхотні полки і кавалерійську дивізію москалів. Український Дух переміг московську кількість. Уперше за двісті років після ганьби під Полтавою на увесь світ благовістом продзвеніла слава української зброї. Отже, дев’яносто років тому на Маківці, горі у Сколівських Бескидах, народилося Національне Українське військо. А сама Маківка стала символом високості й незнищенності Українського Духу.

... На початку березня 1918-го року, коли вже зійшов сніг і на ланах обнадійливо зазеленіло озиме руно, легіон УСС, яким командував сотник Осип Микитка, відважний вояк, великий патріот, дбайливий та порядний старшина, у селі Сков’ятині, біля Борщева, на Тернопільщині, перейшов Збруч і ступив на землю тодішньої Подільської губернії, столицею якої був Кам’янець-Подільський. Після нетривалого відпочинку на польських фільварках легіон похідними колонами вирушив через Дунаївці, Нову Ушицю, Бар, Станіславчик, Жмеринку до Вапнярки, тодішньої бази російської армії на Румунському фронті, перейменованому в Український.

А 17 березня 1918-го року, сонячної недільної днини, як оповідали мені тато, на той час п’ятнадцятирічний парубчак, наша Чоботарка, волосне село, побачила на своїх вулицях незвичайне військо. Гримів духовий оркестр, а стрункі колони натхненно співали:

Марширують Стрільці Січовії на кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Той день, за батьковими словами, став для чоботарців Великоднем. Коли наступного дня легіон УСС вирушив до Ольгополя, з ним пішло немало наших добровольців, зокрема, п’ятеро братів Пустовітів.

... На Велику Україну легіон УСС прийшов у складі австрійської армійської групи архікнязя Вільгельма Габсбурга. Українська Центральна рада, очолювана Михайлом Сергійовичем Грушевським, великим істориком і кепським політиком, підписавши у Бересті мирну угоду з німцями та австрійцями, запросила їх в Україну як союзників у боротьбі з московськими більшовиками. Архікнязь Вільгельм Габсбург дуже прихильно ставився до Українських Січових Стрільців, сам писав стрілецькі пісні. Січовики віддячували йому взаємністю, «перехрестили» Вільгельма Габсбурга на Василя Вишиваного.

Далі легіон УСС викурював більшовиків з Одеси, Херсона, Олександрівська (нинішнє Запоріжжя), де він зустрівся з легендарною Запорізькою дивізією тридцятип’ятирічного Петра Болбочана, а в околицях Єлисаветграда зупинився на тривалий постій.

Коли «союзники» розігнали Українську Центральну Раду, проголосили генерала Павла Скоропадського гетьманом України, заходилися нещадно грабувати селянство, одне по одному стали вибухати повстання. За відмову виконувати каральні акції проти селян команданта легіону УСС Осипа Микитку передали до військово-польового суду. За нього заступився архікнязь Василь Вишиваний. Тоді австрійське командування наказало передислокувати легіон УСС на Буковину, до Вижниці, аби звідтіля перекинути на Італійський фронт. І знову його шлях проліг через наше Поділля.

... Восени Австро-Угорська монархія розвалилася. І листопада 1918-го стрілецькі старшини, серед них і Сень Горук, що повернувся з російського полону, проголосили у галицькій столиці українську владу, над львівською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Цього ж таки дня легіон УСС мав прибути з Вижниці до Львова. Та через саботаж залізничної служби перша підмога під командою отамана Осипа Букшованого запізнилася на три дні. Для стрілецької справи це обернулося трагедією, бо у Львові вже точилися запеклі вуличні бої з поляками.

Антанта відразу ж визнала незалежність Польщі, усіляко допомагала Юзефу Пілсудському. А з урядами Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки вела хитру гру. На базі легіону УСС було сформовано Українську Галицьку Армію, січовики стали її гвардією. У нерівній війні з поляками, як співається в одній з пісень Романа Купчинського, стрілецького старшини, пропало сорок тисяч галицького цвіту, а встояти не було сили. Наприкінці липня 1919-го Українська Галицька Армія відступила за Збруч. А тут, на Поділлі, точилися не менш запеклі бої. В околицях Чоботарки, оповідали тато, на жнив’яному полі лава ішла на лаву, гармати били з боку Крижополя і з боку Вапнярки, клекотіли кулемети, кулі дзижчали, мов шершні. Женці, покинувши серпи, щодуху утікали до Товмачевого чи Шарапанівського лісу. А коли після бою поверталися, то стерню було встелено трупами, як снопами... Усіх ховали в одній могилі... Чоботарка так часто переходила з рук у руки, що, за материними словами, шкільний учитель Яків Миронович Кравець, який за чверть віку навчав уже й мене, про всяк випадок вивчив з учнями три гімни, отож петлюрівського генерала Юрка Тютюнника та команданта Української Галицької Армії генерала Мирона Тарнавського зустрічали співом «Ще не вмерла Україна», командувача Південної групи Червоної Армії Йону Якіра — «Інтернаціоналом», а денікінського генерала Павла Слащова — імперським гімном «Боже, царя храни», далі довелося вивчити ще й польський гімн «Єще Польска не згінєла»... Восени 1919-го після важких боїв з денікінською кіннотою під Четвертинівкою, на тому самому полі, де 1652-го року Тиміш Хмельничанко, двадцятирічний чигиринський сотник, командуючи з батькової волі козацьким військом, дощенту розгромив пихатого гетьмана Мартина Калиновського, Українську Галицьку Армію спіткав найпідступніший ворог — плямистий і зворотний тиф. УГА зосередилась у Вінниці та її околицях. Аби зберегти рештки армії, генерал Мирон Тарнавський укладає мирну угоду з генералом Антоном Денікіним. Ревком, заснований у Вінниці, передає генерала Тарнавського до військово-польового суду. Командування перебирає генерал Осип Микитка. Тиф звалює генерала Осипа Микитку і три тисячі стрільців та старшин. У Вінниці щодня ховають померлих від тифу.

Оправданий військово-польовим судом генерал Мирон Тарнавський, заступивши хворого генерала Осипа Микитку, наказує армії похідним порядком рухатися на Ольгопільщину, а Начальній Команді, тобто штабові, переїхати залізницею до Крижополя, невеличкого містечка, що, як і довколишні села, входило до Чоботарської волості.

Тодішній Ольгопільський повіт обіймав досить велику територію, з південного заходу межував по Дністру з Молдовою, окупованою Румунією. Генерал Мирон Тарнавський сподівався, що румунський уряд погодиться пропустити УГА через Молдову у Карпати. У Рашкові (з опису цього сотенного міста Брацлавського полку арабський мандрівник Павло Халебський розпочинає українську частину своїх подорожніх реляцій, а нині це селище Кам’янського району Придністровської Молдовської республіки), що має два броди — Червоний і Жаб’ячий, армія форсує Дністер і вийде на Мунтянський шлях. У рідних Карпатах, міркував генерал Тарнавський, лікує навіть повітря, отже військо трохи перепочине, поповниться добровольцями, закупить у чехів, що співчувають українцям, військове спорядження і знову вдарить на поляків... Та найбільші надії командувач УГА покладав на професора Данила Кириловича Заболотного, який перебував тоді у рідній Чоботарці. Він знав, що професор Заболотний, який ще на початку двадцятого століття рятував світ від чуми, холери та інших моровиць, під час Першої світової очолював санітарно-епідеміологічну службу на Галицькому фронті, і саме завдяки його енергійним та рішучим заходам у російських окопах не спалахували неминучі на фронті епідемії. Отже, професор міг хоч трохи зарадити біді, що спіткала УГА.

В середу, 24 грудня 1919-го, Начальна Команда Української Галицької Армії виїхала з Вінниці і в п’ятницю, 26 грудня, була вже в Крижополі. Мешканці Вінниці, як зазначає «Денник Начальної Команди Української Галицької Армії (1919-1920)», проводжають галичан зі слізьми на очах. УГА була для них єдиним військом, яке їх не грабувало, не ґвалтувало, не мордувало. Це військо їх захищало. Своєю поведінкою й толеранцією до їхніх політичних переконань галичани здобули велику повагу вінничан.

Відомо, що в Чоботарку до Заболотного тоді приїздив композитор Микола Леонтович. Він настільки захоплювався січовими стрільцями, що написав музику до кількох стрілецьких пісень.

На жаль, рік 1920-ий обернувся трагедією для всієї України, а не тільки Української Галицької Армії. Генерал Осип Микитка, уславлені стрілецькі старшини опинилися в Кожухові, першому більшовицькому концтаборі під Москвою, організованому за наказом Леніна. Вони ще встигли створити старшинський хор «Маківка», і тисячі в’язнів почули стрілецькі пісні, що їх за всю історію воєн не змогло витворити жодне інше військо. Це була ще одна перемога Українського Духу над московським варварством... Після цього генерала Осипа Микитку розстріляли, а півтори сотні старшин потопили у Білому морі, навпроти Соловецького кремля...

Микола РЯБИЙ, письменник

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

Середа, 4 травня 2005 p.