Середа, 4 травня 2005 p.

«З того часу, коли «соціалісти» виділили таку категорію наших громадян як «діти війни», мене не залишають сумні спогади про важкі воєнні і післявоєнні роки.

Мій батько не дожив до Перемоги 2 місяці. Загинув на фронті 10 березня 1945р., визволяючи Угорщину.

Тепер ветерани згадують, що в перші роки війни смерть була не така страшна, тому що ти міг бути вбитий якщо не сьогодні, то завтра чи через рік. Дуже не хотілося помирати, коли весна пахла перемогою. Мама згадувала, що коли оголосили про кінець війни і жінки-сусідки, чоловіки яких були живі, танцювали на вулиці, вона з трьома дітьми гірко плакала. Четверта дитина, старший син, малолітнім був забраний у Німеччину остарбайтером. Йому хоч на старість нащадки Гітлера віддали «купу» марок, які, правда, дістались онукам. Та мова не про це.

Після війни життя в селі було не набагато краще, ніж під час війни. Запам’яталися холодні зими, вікна, «замуровані» морозом, і щоб нагріти «лежанку» і пустити «дух по хаті», старші сестри пізно вночі, коли сторож від скирти піде додому, ішли красти солому. Влітку мама з іншими вдовами носила з лісу дрова (сухі гілляки) на своїх худих плечах за 3-4 км, щоб взимку було чим нагріти хату і їсти зварити. А що було варити? Трохи картоплі і крупи, заробленої в сусіда на ручному млинку.

Ціле літо мама із дочками працювала в колгоспі зранку до вечора, майже безкоштовно. За «трудодні». Свій город копали і обробляли, в основному, вночі. Це, як я розумію, було майже «панщиною». Хоч грошей у колгоспі не платили і ніяких пенсій не було, держава «під мудрим керівництвом Сталіна» старалася справно із голих, голодних і замерзлих селян стягнути податок: м’ясо, шкуру, яйця, позику та інше. Молоді можуть подумати, що це жарт, проте це гірка правда. Недавно моя старша сестра говорила:

– Тепер всі скаржаться, що жити дуже важко, проте мені згадуються післявоєнні роки. Коли я трішки подорослішала, прийшли фінагенти вимагати з мене податок — «бездітне» (малосімейне). Платити було нічим, і вони забрали останню мою будочку (куртку), яку мама пошила вручну, і підкладка була з старого рядна. Вони хотіли забрати одежину ще із меншої сестри, але мама вирвала її в них, сказавши, що ця дитина ще не має платити «бездітне».

А мені згадалися слова із поеми Т. Шевченка: «А он розпинають вдову за подушне...»

Ще пригадую, як за несплату податків такі ж виконавці витягували з хліва корівчину, без якої трьох «дітей війни» вдова не змогла прогодувати.

Вимагали гроші і на «позику» (напевно, на відбудову країни). Пам’ятаю, прийшов свій сільський фінагент Іван на прізвисько «Невагарі» — і до мами:

– Давай гроші за позику!

Та клянеться, що немає грошей.

– Іди позич!

– Надворі болото по коліна, а в мене, дивись, геть порвані чоботи.

Він скидає свої «казенні»:

– Взувай! Іди позичай.

Тих, хто не підписував «позику», приводили в сільську раду і цілу ніч стукали кулаками по столу — змушували підписувати «позику» і виплачувати все інше.

Голодовка 47 року була не така страшна, як у 33-му, але я пам’ятаю і млинці з мерзлої картоплі, яку збирали весною після снігу, і скойки з Бугу, і листя з липи.

В селах не було ні тканини (краму), ні грошей, тому виготовляли домоткане полотно. Для цього потрібно було посіяти коноплі, скосити їх, вимочити в річці, відібрати волокна, обробити, випрясти нитки на саморобних верстатах, зробити полотно, з якого шили рядна, що заміняли простирадла, ковдри, скатертини і покривала. У більшості школярів і сумки були із домотканого полотна, фарбованого соком ягід бузини.

Все це було не в давньоісторичний період, а в 50-60 роки, коли весь світ одягався в шовки і оксамити.

Пізніше, напевно, я був у 6-му класі, виводить мене з уроку в коридор вчителька Паша Карпівна і говорить:

– Зайдеш до директора, він буде дарувати тобі куфайку, а ти скажи: «Спасибі вам і товаришу Сталіну». Я так і сказав. Був радий, що та куфайка дорослого розміру замінить мені пальто. Тільки через десятки років я зрозумів, що це через Сталіна я мав таке «щасливе дитинство», що не мав у чому ходити до школи. І таких, як я, було дуже багато.

У 70-х роках в селі було ще багато хат «під соломою». І коли я, будучи вже більш-менш дорослим, пішов до районного начальства просити, щоб виписали шифер перекрити хату, один з начальників сказав:

– Ти бачиш — он інваліди війни стоять на черзі.

Я відповів так, щоб усі чули:

– Я не винен, що моєму батькові на війні не відірвало ні руку, ні ногу... — На мене всі ветерани «ощетинились», а я продовжував:

– ...не винен, що не відірвало ні руку, ні ногу, а зразу голову.

Так, діти, батьки яких повернулись з війни, жили все-таки набагато краще від сиріт. Та в даний час держава надає пільги, машини для ветеранів, хоча всім зрозуміло, що на цих автомобілях будуть їздити не ветерани, а їхні онуки — кататимуть дівчат...

Влітку я разом з іншими «дітьми війни» не відпочивав на морі, а з ранніх років працював у колгоспі: пас коні, відвозив підводою зерно на тік, скиртував солому, звозив снопи до молотарки, а старшим уже працював у тракторній бригаді. Все це, звичайно, не від легкого життя.

Від важкої праці померла мати, не доживши і до 50 років.

І тому, коли в День Перемоги ще дехто, за старою звичкою, згадує Сталіна — напрошується думка: «А якби був хтось інший? Можливо, і жертв було б менше, і післявоєнне життя було б легшим».

Адже величезних жертв в кінці війни, при штурмі Берліна, можна було б уникнути, якби не команда: «Берлін взяти сьогодні!!!». Невже завтра було б пізно? Адже доля Німеччини була вже вирішеною.

Або інше: з того, що наш народ переміг фашистську Німеччину, ми майже ніякого економічного зиску не мали. Сталін навіть не прийняв пропозицію США по відбудові нашої вщент розбитої країни. Самі, мовляв, справимось. А якою ціною ця відбудова проводилася, було описано вище.

Та це лише кілька «миттєвостей», через які пройшли «діти війни».

Василь САВЧЕНКО, читач

Головна сторінка | Про нас | Архiв | Форум | Price-list | English

---

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

---

Украинская баннерная сеть

Архив
д а й д ж е с т а

since 1.08.2001

since 3.06.2004

---

АРХІВ "33-го каналу": 2003 рiк  №№ 37, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52,     2004 рiк  №№ 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9 10, 11, 12, 13, 14 15, 16, 17, 18 19, 20, 21, 22 23, 24, 25, 27 28, 29, 31 32 37, 38 41 45, 46, 47, 48 49, 50, 52      2005 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18 19, 20, 21, 22 23, 24, 25, 26, 27 28, 29, 30 33, 34, 35, 36 37, 38, 39, 40 41, 42, 43, 44 45, 46, 47, 48, 49 50, 51, 52      2006 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9 10, 11, 12, 13 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 48, 49, 50, 51, 52      2007 рiк  №№ 1, 3, 5, 6, 7, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 29, 30, 31, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52      2008 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк:   №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк:   №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк:   №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк:   №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк:   №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк:  №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14, 15

286000, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 25 Тел. +380 432 53 0501, 53 1715, 53 1718

E-mail: chanel33@vinnitsa.com