Щотижнева газета "33 канал" (м. Вінниця, Україна)

Сюжет, що став причиною такого фатального повторення у селі Корделівці, був показаний у програмі «Кримінальна Росія». Він дійсно шокував багатьох, бо там розповідається, як дорослий чоловік, керівник пошукового гуртка, виявився збочинцем. Близько 120 хлопчиків, своїх гуртківців, він обманом заманював у ліс, розповідаючи про секретні експерименти і державні секрети. Там він підвішував їх на дереві, а коли ті починали задихатися, знімав з петлі і приводив до тями. Його збуджував вигляд агонізуючих дітей, на ногах у яких обов’язково були чорні черевики. Семеро 10-12-річних хлопчиків під час цих «експериментів» загинуло. І чоловік просто розчленував їхні тіла та закопав у лісі.

Цей сюжет показали у дні весняних шкільних канікул, в обідню пору. Якраз коли всі діти дивляться телевізор. 10-річний Богдан Король також дивився це. А потім кілька разів на день питав: «Мамо, ну, як таке може бути, що їх повішали, а вони ожили?»

Ввечері Богдан, його старший брат Сашко і мама з молодшим Ромчиком знову дивились телевізор. Під час рекламної паузи Богдан вийшов у сусідню кімнату. За хвилину за ворітьми посигналив рідний дядько — приїхав у гості, Сашко побіг йому відчиняти, а за мить повернувся: «Мамо, дивись, що він наробив», — і жестом показує зашморг.

Мама одразу кинулась до сина. Його худеньку шийку стискав ремінець зі шкільних штанців. Той ремінець висів на поручнях ліжка ще з Нового року. А Богданчик засунув туди голову, зачепився і повішався. Пройшло всього кілька секунд. Саша побіг до бабусі викликати «швидку». Мама зі своїм братом спробували оживити сина — робили штучне дихання, обливали водою, били по щоках. Дядько на своїй машині одразу повіз Богданчика назустріч «швидкій». У Калинівці лікарі лише констатували смерть. Якась дуже швидка, дуже нечиста, дуже безглузда смерть.

«ВІТЧИМ ПРИЛЕТІВ АЖ З РОСІЇ. А РІДНИЙ БАТЬКО З СУСІДНЬОГО СЕЛА НА ПОХОРОН НЕ ПРИЙШОВ»

Ми сидимо у кімнаті, де фотографія зі шкільного альбому перев’язана чорною стрічкою. Богдан не бачив цього альбома. Його терміново привезли з Вінниці вже на похорон. На столі — сотні фотографій. І молода ще мама говорить, говорить, говорить про свого сина:

– Він у мене був веселий хлопчик, ніколи в собі нічого не носив, незамкнутий. Все, що в нього на душі — одразу було видно по очах. Після тієї передачі він зовсім не змінився, не було схоже, ніби щось задумав. Як завжди, все мені допоміг: і молоко від сусідів приніс, і сам банку помив, і в хліві вичистив, і все бігав біля мене, що ще робити. Я не скажу, що він в той телевізор був втягнутий. Часто навіть дивиться щось, а потім махне рукою, мовляв, нічого цікавого, і піде в свою кімнату малювати. Це ми три роки, як з другим чоловіком купили нову хату. І Богданчик дуже тішився, що в нього тепер є своя кімната. У тій кімнаті і повішався. Ремінь той від шкільних штанців у прокуратуру забрали. А ліжко разом з периною я викинула. Ми коли хату купували, то воно стояло в тому кутку, від попередніх господарів залишилося. І Богданчик там спав. Треба було зразу викинути його.

Вітчим на заробітках у Росії. Ми його цілу добу шукали, бо він аж під м. Твер будує. Він встиг приїхати на похорон. А рідний батько з сусіднього села не прийшов. Богданчику був 1 рік, а Сашкові — 3, коли ми розлучилися. З того часу хлопці рідного батька не бачили. А з вітчимом у них були прекрасні стосунки. Хлопці просто трусилися за ним. І Богданчик першим почав називати його татом. І навіть підписуючи зошити, писав — Богдан Васильович, хоча він за документами Сергійович.

Синочок такий добрий був, турботливий, все в мене з рук забирав, казав, що сам зробить. А то підійде, обніме і починає мріяти, як ми будемо добре жити. Все казав: «Мамочко, я тобі найкращу машину куплю». Завжди в кишені для мене щось принесе, то цукерку, то печиво. Питаю, чому сам не їси. Відмахується — та я не хочу. Але ж знаю, що хоче, віддаю йому. Найбільше мріяв мати «мобільник», йому батько пообіцяв з Росії привезти. Не встиг. У ніч після похорону я з Сашком і Ромчиком пішла до матері ночувати. А Василь, мій чоловік, сказав, що піде додому. Вночі пішла до хати, а Василь розклав на столі усі Богданкові фотографії і плаче, аж запух. Йому діти рідними були.

Сниться мені кожен день. Нічого не каже, тільки дуже веселий і сміється, аж заходиться. Кажуть люди, що добре йому там, якщо сміється. Одного разу наснилося, що я плачу за ним, а він обійняв мене і каже: «Мамочко, не плач, мені погано, коли ти плачеш».

«КОМУ ПОТРІБНІ СМЕРТІ НАШИХ ДІТЕЙ?»

У класі — на першій парті прив’язані квіти. Там сидів Богдан. Однокласниці Аліна і Оля кажуть, що він був хорошим хлопчиком, не бився, не обзивався, грався однаково з хлопчиками і дівчатками, ніколи нічого поганого не казав ні на кого. А найбільше любив малювання.

Людмила Синиця, класний керівник 4-Б класу Корделівської середньої школи:

– Він був звичайною дитиною. Ніколи не зривався, врівноважений, спокійний, добрий, слухняний. Ніхто не міг думати на нього... Похоронили Богданчика в останній день весняних канікул. Провели до школи, дали останній дзвінок.

Коли діти йшли на канікули, я їм про дорогу, про льодохід, про електрогазоприлади розказувала. Хіба я могла подумати, що маю розказати учням 4-го класу про телевізор чи суїцид? Після трагедії у нас зразу були батьківські збори. І ми піднімали це питання. Батьки зразу зібралися писати листа міністру культури, щоб припинили цей жах. Он дивіться, старшим учням задали «Наталку-Полтавку», то вона в програмі аж о пів на третю ночі. Учень каже, що я, мовляв, подивився «Про это», а потім дивився «Наталку-Полтавку». То це чия вина? Всі батьки схвильовані, до чого це ведеться? Кому потрібні смерті наших дітей?

...Зараз у журналі навпроти прізвища Король Богдан стоїть прочерк. І всі, з ким я спілкувалась у селі, переконані — то телевізор забрав від нас Богданчика. Дитяча психіка ще не має стільки життєвого досвіду, щоб протистояти тій навалі бруду і жаху, що і дорослі не витримують. І зараз все залежить від батьків. Бо саме вони повинні дозувати перегляд фільмів і передач.

БОГОМ ДАНИЙ

...Коли Ганна завагітніла Богданчиком, вона думала, народжувати чи ні, бо стосунки з чоловіком вже були зіпсовані. Подумала, може, дівчинка, то буде на втіху. Коли народився хлопчик, вирішила назвати Богданом. «Раз Господь дав мені хлопчика, значить, він Богом даний мені». Натішилась ним тільки 10 років. І Господь забрав... Богданчик став восьмим хлопчиком на рахунку того російського збоченця.

Ірина ЯРОШИНСЬКА, Калинівський район

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

Середа, 18 травня 2005 p.