"БОМБЕР" РОЗРАХУВАВ ТАК, ЩОБ НАЙБІЛЬШЕ ПОСТРАЖДАЛИ МОЛОДІ ДІВЧАТА". Валерія та Юля сиділи поруч. Бомба була підкладена під сидіння попереду, на якому сиділа Олена
З часу травневого теракту у «маршрутці», який нашумів на всю країну, пройшло два роки. Нещодавно ми дізнались про те, як склались долі постраждалих у ньому дівчат. І хоча пройшов час, жертвам цього теракту важко говорити про пережите.
ОЛЕНА ЇХАЛА ЗА ВЕСІЛЬНОЮ СУКНЕЮ
25-річна Олена Йосипчук сиділа над бомбою. З усіх, хто був поруч, вона постраждала найбільше.
– Ми разом з мамою їхали вибирати весільну сукню, — пригадує Олена. — Потім була лікарня. Я отримала опік 3 ступеня. У мене було обпалено 30% внутрішніх органів — 30%. Тиждень я пролежала в реанімації. Шансів на моє видужання було зовсім мало. Потім мені постійно робили операції, накладали ксеношкіру на обличчя, ноги, руки та спину. Півтора місяця я пролежала на животі не рухаючись. Це був жахливий біль. Мені здавалося, що я збожеволію. Біля мене постійно була мама. Вона, хоч і сама отримала опіки 2 ступеня, піднімала мене, примушувала жити.
Коли мене виписали з лікарні, я взагалі не могла ходити. Мене на руках заносили до квартири — я живу на 5-му поверсі. Коли я приїхала у Немирівський санаторій, мене спочатку навіть не брали, настільки важким був мій стан. Там стало легше через два тижні, і тоді я дізналась, що таке інвалідний візок. Коли ми повернулись додому — мені дали паличку, з якою я почала потихеньку ходити.
Після теракту у мене були не тільки опіки, а й травма суглоба на нозі, через що порушено опорно-рухову систему.
Весілля не відбулось. Але хочу сказати, що наречений підтримував мене всі перші місяці після теракту, і за це я йому вдячна.
Нам обіцяли пластичну операцію, але навіть якби мені її пропонували, я б на це не пішла. Мене і досі лякають лікарні через пережитий стрес. Іноді, перебуваючи в лікарні, я думала про покарання, на яке заслуговує людина, котра підклала ту бомбу. Вистачило б тижня у лікарні: перев’язки, болі, операції.
Знаєте, я по-іншому дивлюсь на життя. Коли я не ходила — це було страшно. Тепер ходжу — і рада цьому. Бувають якісь негаразди в житті, але розуміти, що ти жива і можеш ходити по цій землі — це дуже велике щастя. Життя продовжується, я вступила до педагогічного університету і сподіваюсь, що все буде добре.
ВІД ДУМОК ПРО САМОГУБСТВО ВАЛЕРІЮ ВРЯТУВАЛА СІМ’Я
Того дня, 20 травня, Валерія домовилась про зустріч з мамою на ринку. Донька не прийшла. А потім у квартирі пролунав дзвінок: «Ваша донька в опіковому відділенні».
Валерія досі ховає руки у рукавичках, адже наслідки опіків — рубці — так і не зійшли. Видно, як болісно згадувати про те, як звикали до незвичного статусу, даного людьми, а не державою — жертв маршрутних терактів, як добивалися грошей на лікування, ходили у спеціальних костюмах.
– Про перший вибух у «маршрутці» я навіть не чула, — розповідає Лера. — Завжди думала: теракти могли бути в Росії, Ізраїлі, але не у Вінниці. З 20 травня життя у мене ділиться на два етапи — до і після. До тих 19 років, коли я сіла в «маршрутку», моє життя було раєм. А потім — все в чорних тонах. Єдина моя радість — мій чоловік і донька, які врятували мене від думок про самогубство.
Зараз я маю інвалідність та безкоштовний проїзд у транспорті. Всім нам наразі потрібна пластична хірургія. Обіцянки деяких високопосадовців зробити її нам — так і залишились ними... Буду робити її власними силами, бо ж не будеш кожному пояснювати, чому ходиш влітку в рукавичках. Дуже образливо, що після цих двох років ми виявились нікому не потрібними. Вважаю, що це не наша особиста проблема, а проблема тих людей, які тоді були при владі.
– Лікар сказав, що операція необхідна, — додає мама Валерії Олена Геннадіївна. — І тут мова йде не тільки про красу, а й про майбутнє здоров’я, а саме — дієздатність суглобів рук, які не працюють внаслідок опіків. Донька ж молода. Треба шукати роботу, не будеш же все життя розраховувати на інвалідність. А куди йти працювати з такими руками? Був час, коли писали в газетах, що ми лише добиваємось грошей. Це так образливо. Але ж справа зовсім не в цьому. Постраждали молоді дівчатка. І вони лише хочуть бути здоровими.
Після вибуху Валерія пролежала під наркозом 24 дні, ледве чутно було, що б’ється серце.
Дівчина каже, що в той період не хотілось жити, тягнувся час не тільки поступового видужання, а й глибокої депресії. Її рятував хлопець, з яким зустрічалась ще до теракту.
– Після того, що пережила, був період, коли не хотіла вставати з ліжка, їсти, — розповідає Лера. — Тоді до мене і приходив мій хлопець Михайло, він купував мені шоколадки, знаючи, що від них мені відмовитись буде важко. Своєю підтримкою витягував мене. Коли я була у Києві і мене перевели з реанімації, надворі було літо. Михайло вивіз мене на візочку на вулицю, поставив у тінь. А оскільки мені не можна було взагалі потрапляти на сонце, накрив простирадлом. Сам ненадовго відлучився. У студентів тоді якраз була практика. Повз мене проходили дівчатка у коротких платтях... Коли хлопець повернувся, я плакала. Адже нещодавно і я могла жити повноцінним життям. А тепер сиджу безпомічна, майже лиса. Пам’ятаю сказані ним тоді слова: «Не плач, вони всі звичайні, а ти у мене особлива, найкраща». Зараз я навіть не уявляю, як я все це пережила, де взялись сили, щоб піднятись.
Валерія одружилась з Михайлом у минулому році. Зараз їхній доньці Лізочці 9 місяців.
– Насправді я хочу, щоб моїй донечці завжди хотілось потримати мене за руку, — продовжує дівчина. — Якось я в черговий раз була у лікарні і побачила таку картину: мама простягнула доньці руку. А вся ця рука в страшних рубцях. І дитина не взялась за неї. Намагатимусь виховувати Лізочку так, щоб не акцентувати увагу, як інші батьки, на каліцтвах людей чи тварин. Показувати, що вони не такі, як всі: «Ось, дивись, собачка кульгає» чи «Дядя без ноги». Цього я точно робити не буду. До вибуху я хотіла стати косметологом. Тепер хочу зайнятись з чоловіком бізнесом, виховувати дитину, а через деякий час народити ще одне дитя. Я планую жити активно, весело, забуваючи про цей сумний досвід. Після пережитого я багато зрозуміла, стала дорослішою...
Юлія Рощук хотіла вступати в модельне агентство
– Я потрапила у цю «маршрутку» випадково, — розповідає Юля. — Одна жінка взагалі вибігла з тролейбуса, щоб пересісти у неї. Я ніколи не підбігала за «маршрутками». А тут зрадила своїм принципам. Побачила, як дівчина з мамою біжать, і теж підбігла, тому що поспішала. Переді мною, якщо я не помиляюсь, сідала Олена разом з мамою.
Я думаю, що та людина, яка підкладала вибухівку, сподівалась на резонанс. Вийшло так, що він посадив біля цієї бомби усіх молодих дівчат. Коли я зайшла, то хотіла пройти всередину «маршрутки». Але він встав зі свого сидіння у мене на дорозі, сам сидів скраю. Опустив голову, нічого не говорив, виходило, мовляв, дівчино, проходьте. Я ще так здивувалась — який вихований. Сіла до вікна. Отже, ця бомба була переді мною. Мене тоді здивувала його поведінка: як тільки він мене пропустив, взяв спортивну сумку і почав пробиратися до виходу. Буквально через зупинку вийшов. Коли вибухнула бомба, вогонь в основному пішов на Олену. Мені — в обличчя. Постраждала і Лера, яка сіла поруч зі мною. Значить, постраждали не чоловіки та жінки старшого віку, а молоді дівчата. Виходить, що задум «бомбера» здійснився. Найбільше за всіх постраждала 15-річна Маринка. Вона сиділа в кінці «маршрутки». І вийшло так, що вибігала останньою. Люди ж не встигли швидко повиходити. І вона пробігла через усе полум’я. Якби знати, що можна перечекати. Хто знав? Думали, що ця «маршрутка» взагалі вибухне. Вогонь був буквально секунди, а температура, як кажуть, була близько тисячі градусів, все плавилось.
Маринка була у легенькому вбранні. На перший погляд здавалося, що вона просто перепеклась на сонці. А вже потім ці опіки дали про себе знати. Мені запам’яталось, як мама кричала: «Марино, знімай з себе, знімай». Я тоді подумала, що там знімати, як нічого не залишилось. Це така доля, що ми потрапили в ту «маршрутку». Мені дуже шкода Марину, сильно співчуваю її мамі. Я не уявляю, як це — втратити дитину і навіть не знати, хто винен. Вона ж навіть не була на похороні своєї доньки. Її тоді ще не виписали з лікарні. Маринку забрали в Київ. Там вона прожила ще 9 днів.
У іншої дівчинки, Тані, яка їхала у цій «маршрутці», цього дня був день народження. Під час вибуху мама мала змогу накрити її собою. Дитина майже не постраждала, а ось мамі дісталось більше.
Юля впевнена, що вони так і не дізнаються ім’я замовника цих терактів. Причому статусу постраждалих від вибухів вони так і не добились.
– Єдине, що мають ті, у кого дійсно серйозні опіки — інвалідність, — продовжує Юля. — І то, коли нам її давали, казали, що дають її тільки, поки історія свіжа. Маємо пільговий проїзд у «маршрутках». Але Олена у них взагалі не сідає. Вона зараз живе з мамою. Лера дуже рідко їздить. Знаю, що Маринина мама якось сідала в «Богдан» і її звідти в прямому розумінні вигнали, мовляв, у них немає пільгового проїзду.
Із своїм майбутнім чоловіком Юля познайомилась через декілька місяців після аварії.
– Друг дав телефон Льоні. Сказав: можеш подзвонити, поговорити. Я спочатку жартувала з ним. Через три дні він запропонував зустрітись. Я протестувала, мовляв, ні за яких обставин. Казала, щоб уявив, як я виглядаю, пропонувала його познайомити із своєю подругою. А він наполягав. Наступного дня я почула дзвінок у двері та на мобільний. Беру телефон, а він каже: «Двері відчиняй!» Я тоді ходила в рукавичках. Почала їх шукати — не знайшла. Прикриваюсь... «Не закривайся, я все одно тебе вже побачив». Я вважала, що нічого не вийде. Адже такий гарний молодий хлопець. На той час він працював кухарем у ресторані «Європа». Я подумала: яких він там дівчат бачить... Цього ж дня він прислав мені SMS: «Спасибі тобі за той шматочок щастя, що ти мені подарувала». Рідні до останнього не вірили, що у нас щось вийде, бо я тоді виглядала жахливо. Ми зустрічались півтора року. Тепер я думаю, що це доля...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
