"ЇХ, ГЕНЕРАЛІВ ТА ПОЛКОВНИКІВ, ПОСТАВИЛИ НА ОДИН ЩАБЕЛЬ З "УРКАМИ"! Таким чином нищать нашу авіацію", - вважає Галина, дружина Юрія Єгорова. Він один із засуджених по Скнилівській трагедії...
Кілька тижнів минуло з часу, коли оголосили вирок по Скнилівській трагедії. У Вінниці до цих пір неспокійно, офіцери обговорюють його. «Такого абсурду у світі ще не було», — переконані вони.
Вінничанина Юрія Єгорова та 4-х його товаришів-офіцерів визнали винними у трагедії на Скнилівському літовищі. Слідство по цій справі тягнулося три роки, було допитано 842 особи та проведено 545 експертиз. В результаті — безпрецедентний вирок. Вперше у світовій практиці за падіння літака на авіашоу засудили пілотів — командира екіпажу Cу-27 Володимира Топонаря до 14 років позбавлення волі, другого пілота Юрія Єгорова — до 8. Колишньому заступнику командувача 14-го авіакорпусу, керівнику польотів Анатолію Третьякову дали 6 років ув’язнення. Помічника керівника польотів Юрія Яцюка засуджено до 5 років ув’язнення. До 4 років позбавлення волі з відстрочкою на 2 роки засуджено колишнього начальника служби безпеки польотів 14-го авіакорпусу Анатолія Лукіних.
Окрім того, ці офіцери мають відшкодувати збитки, яке понесло Міністерство оборони: за літак Су-27 потрібно сплатити понад 9 млн. грн., за літак Су-17 — понад 2 млн. 300 тис. грн., за спеціальне авто — 25616 грн., а також за 50 кг колючого дроту вартістю 150 грн. та за 5 бетонних стовпів вартістю 70 грн. Усього — 11 млн. 258 тис. 43 грн.
Невідомо, як поміж засуджених розподілялася ця сума, але Топонар винен Міністерству оборони 7,2 млн. грн., Єгоров — 2,458 млн. грн., Яцюк та Третьяков — по 700 тис. грн., а Лукіних — 200 тис. грн. Навіть якщо взяти останню суму (вона найменша), то Анатолій Лукіних виплатить її приблизно через 100 років, при умові, що віддаватиме державі майже всю свою зарплату. Володимиру Топонарю знадобиться на це «трошки» більше часу — 3600 років.
Дружина Юрія Єгорова, Галина, була поруч із ним, коли оголошували вирок. Нещодавно вона знову поїхала до свого чоловіка. За той короткий час, який Галина була у Вінниці, вона погодилася поділитися з нами враженнями від останніх подій.
– Ви ж були в залі суду, коли зачитали вирок. Що, перш за все, спало на думку?
– У мене був такий стан, ніби наснився страшний сон. Неможливо описати... А коли суддя оголосив цифру, яку ми маємо сплатити (більше, ніж 2 мільйони гривень), то це був більше ніж шок! Може, вони вважають, що льотчики — казково багаті люди? Мені знайомі офіцери потім дзвонили та казали: «Галю, ми плакали, коли слухали вирок!»
А головне, що це все несправедливо! Якщо говорити про мого чоловіка, то це просто знущання. В мене склалося таке враження, що цей вирок винесли, аби заспокоїти постраждалих внаслідок аварії, щоб вони отримали задоволення. Вони, до речі, його і отримали. Чого тільки не кричали в залі суду! Я розумію цих людей, адже це трагедія, біль на все життя. Але ж не можна ставитися настільки жорстоко до інших і постійно мститися.
У нас зараз пілоти, я кажу зокрема про свого чоловіка, беззахисні. Їх, генералів та полковників, поставили на один щабель з «урками», з рецидивістами — ті самі терміни, ті самі звинувачення...
А що мене обурило найбільше, так це коли із залу сипалися образи (там було кілька людей, яких просто переповнювала ненависть), суд це не приструнив. Але коли кореспонденти у чомусь заважали, то суддя їх одразу випроваджував за двері.
Коли вже було проголошено вирок і мого чоловіка разом з іншими офіцерами арештували, то образи вже сипалися на нас, на їхніх дружин! Один офіцер намагався захистити жінку, то у залі розпочалася бійка... В мене склалося враження, що це була розправа.
Взагалі у всьому винна наша безтолкова система, яка не здатна захистити людей. І засудженим офіцерам просто зламали життя. Весь їх досвід, усі почесті та слава, подяки від держави, найвищі показники, закордонні нагороди зараз нічого не варті. А я пам’ятаю, як командування подарувало Юрі Яцюку автомобіль за його заслуги перед авіацією. У мого чоловіка 33 роки вислуги, він володіє кількома типами літаків! А тепер вони — ніхто. Захотіли — прославили, захотіли — розтоптали.
– Як сприйняв усе Юрій Михайлович?
– Він сильна людина, але і для нього це було важко. Юра казав, що його спочатку також шокували ці образи із залу, викрики, але потім він їх навіть не помічав...
Але все одно мій чоловік відчуває у душі свою моральну провину. Це для нього найгірше, це кара на все життя. І Юра казав на заключному слові, що «я, дивлячись кожному потерпілому в очі, можу попросити у них пробачення. Але ж я не вбивця, не садист та не замовник. Я просто виконував наказ...»
– А у вашого чоловіка був адвокат?
– Ні, він захищав себе сам. Ми вже подали на апеляцію. Але скільки років ця справа буде мандрувати судами, коли буде встановлено справедливість? Я вже пообіцяла собі, що зроблю все від мене залежне. Для мене в цьому є прикладом мама Георгія Гонгадзе. Я розумію, що це зовсім інша справа, але жінка не пустила справу на самоплив. Я також буду стукати в усі двері, хтось обов’язково відчинить. Коли є хоч крихта надії — потрібно сподіватися.
– Я працював з Юрієм Єгоровим, — каже полковник Василь Поздняков. — Дуже порядний офіцер, до нього можна було звернутися і з порадою, і з проханням. А пілотів зробили крайніми тільки через те, що вони залишилися живими. Якби не було зараз Єгорова та Топонаря, хто б відповідав за трагедію? Їхні долі вирішили секунди. Виходить, що для них було б краще померти... але ж хто знав, що так трапиться. Тепер льотчики питають себе: «А навіщо мені ці польоти?..»
Полковник Олег Дзюберський, який зараз служить у Вінниці, — єдиний, кого виправдали у кримінальній справі по Скнилівській трагедії. Він колишній командир військової частини в Озерному, що на Житомирщині. Саме звідти вилітав Су-27.
– Судовий процес був дуже тяжкий, — розповідає Олег Феофанович. — На перше засідання прийшло близько 700 чоловік. Зал був переповнений, люди у руках тримали портрети загиблих. Деякі з наших хлопців прийшли у формі, так люди кричали: «Зірвіть з них погони, вони вбивці!».
Я вважаю, що це не злочин. На мою думку, цю трагедію слід класифікувати як нещасний випадок і кримінальну справу не порушувати. Це просто фатальний збіг обставин. Ні льотчики, ні організатори того святкового заходу не хотіли цієї катастрофи і не могли передбачити, що таке може трапитися. А Юрій Михайлович єдиний, хто сказав, що морально відчуває та визнає свою вину. Єгоров дуже порядний, грамотний офіцер та льотчик. Літати для нього — це було понад усе. У заключному слові він сказав: «Я ніколи не думав, що за професійну діяльність сяду на лаву підсудних».
До цього часу у світі не було такого прецеденту, щоб пілота посадили. А Україна вирішила першою в цьому показати себе. Ми будемо добиватися, щоб цю справу переглянули. На світових авіашоу не раз траплялися такі трагедії. Зокрема, у Німеччині кілька років тому зіткнулися літаки, було багато жертв. І льотчиків тоді не судили.
– Чи вважаєте ви справедливими компенсації, які офіцери мають виплатити Мінобороні?
– Вони виставили рахунок за паливозаправник (а в ньому тільки вм’ятина) аж 25 тис. грн., не кажучи вже про літаки, колючий дріт та бетонні стовпи! Засуджені ніколи в житті не розрахуються з тим, що на них «повісили»! В свою чергу, як платить держава офіцерам, як вона їх утримує? Третьяков досі без квартири, живе у окремій кімнаті на аеродромі Скнилів, дружина у нього залишилася одна. У решти засуджених також залишились дружини, сім’ї, батьки.
Інший нюанс — підготовка льотчиків. В Україні вони ну дуже мало літають, а це їхня професійність. Держава не забезпечила льотну підготовку, і вона також має визнати свою провину у цьому. Якби була можливість побільше політати, напевно, такого б не трапилося.
– Кажуть, що після такого вироку пілоти бояться сідати за штурвал...
– Зараз будуть відбуватися офіцерські зібрання, льотчики обговорюють ці події, пишуть листи про соціальну захищеність льотного складу Президенту, як Верховному головнокомандувачу. Посудіть самі: льотчик застрахований лише на 8 тисяч гривень як звичайний військовослужбовець. А коли ти піднімаєшся у повітря — це завжди ризик. Хто знає, що з цим літаком може трапитися у повітрі. Тим більше, враховуючи досвід цієї трагедії і суми відшкодування. Зараз будують за містами будинки, які коштують мільйони. А де гарантія, що коли льотчик катапультується, літак не впаде на один із них? Позов на кого буде? Звичайно, в першу чергу, на льотчика. І держава повинна замислитися, як забезпечити захищеність льотного складу і чи взагалі потрібні їй Збройні сили та авіація, чи ні.
– А як щодо генералів, справи яких виділені в окреме провадження?
– Я їх провини там не бачу взагалі. Не можна звинувачувати військових керівників у тому, що вони хотіли зробити свято для людей. Хочеться, щоб у їхній справі Генпрокуратура розібралася, щоб не було, як зі мною.
– Як ви пережили це все?
– Коли це все трапилося, я думав: «Чому?» — а потім вирішив, що це мене життя чомусь вчить, потрібно з цього для себе винести урок. І потім я зустрівся з Владикою Августином у Львові, дуже мудра та духовна людина. Він сказав, що не потрібно питати «Чому», а «Для чого?»
Слід від падіння літака так і досі залишився на бетонці Скнилівського літовища. Там зараз стоять 77 обелісків та капличка. Дійсно, важко знайти покарання, співмірне із злочином, де загинуло стільки осіб. Та чи можна падіння Су-27 назвати злочином? Чи є злочином хронічне безгрошів’я і, як наслідок, — відсутність належної техніки в українській авіації? Чи є злочином те, що держава не надає пальне і не може забезпечити належну підготовку льотчиків?
То ДЛЯ ЧОГО це все трапилося? Може, для того, щоб Україна показала всьому світу, як можна знищувати власну авіацію?
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
