«Не знаю, чи можна мене пробачити. Напевно, ні. Та кажуть, що серце материнське може вибачити все, будь-яку витівку та образу рідної дитини. На жаль, я не матір, як і не батько. Поки що у мене немає своїх дітей, і я зараз не в змозі зрозуміти відчуття батьківства. Я всього-на-всього твій рідний син, який загубився у світі життя. І тільки ти можеш мене вивести з цієї пітьми.
Пам’ятаєш, як я загубився у великому сквері серед святкового гомінливого натовпу? Я тоді почувався таким безпомічним та самотнім. Довкола мене проходили такі ж самі хлопчики, як я. Вони тримались за руку матері чи батька, а в іншій несли нові іграшки. До мене підходили люди та цікавились, чому я сам. Хтось жалів, хтось пригостив цукеркою, хтось пішов шукати тебе. Ще тоді, у дитинстві, ти казала мені, що я дорослий, а дорослі хлопчики не плачуть. Я стояв серед людей, стиснувши кулачки, на очі наверталися сльози. Та я не заплакав. Я пам’ятав твої слова і проніс їх через усе життя.
Тепер я вже дорослий та цілком самостійний. Тільки, на відміну від дитинства, зараз, вперше за багато років, я плачу. Ніхто не підходить до мене, щоб пожаліти, ніхто не спішить на допомогу. Проходять, як колись повз мене, такі ж самі, як і я, хлопці. Весело посміхаються та ідуть далі. Що їм до мене? Хто для них я? Ніхто. І лише для тебе я щось таки значу, більше, ніж просто зустрічний, знайомий, друг.
Мамо, я намагався замінити тебе... Нове місто, де я навчаюсь, полонило мене своєю новизною, красою, розвагами, людьми. У мене з’явилось чимало нових знайомих та друзів. Я не тільки з головою поринув у цю новизну, а й став частиною неї. З часом мої дзвінки стали все рідшими та рідшими. І якось почали стиратись образи рідної домівки...
Якось я пішов у сквер. Було свято, гомоніла юрба. Я купив собі морозиво та цілком був задоволений життям. Раптом побачив маленького хлопчика, який самотньо стояв у цій людській круговерті. Маленький, безпомічний... Адже це я!..
Взявши маленького на руки, пригостив морозивом та, заспокоюючи його і себе, сказав: «Зараз прийде наша мама». Вперше за довгий час я промовив таке просте слово: «Мама». Але чому так раптово стислось горло та на очах почали з’являтись сльози? Чому тоді тремтять руки і так захотілось знову стати маленьким-маленьким? «Дядю, не плач, – почув я голос малюка, який повторив мої слова. – Зараз прийде наша мама».
Мама... Так, вона завжди приходила. Ось і зараз прийде, приголубить, заспокоїть, поцікавиться моїм життям, пожаліє.... Саме в ту мить я зрозумів, скільки часу я не дзвонив їй, не цікавився її здоров’ям, справами. Не чув такого дорогого та рідного голосу. Як давно не бачив ніжного погляду її трішки сумних очей...
«Мамо! Мамо!» – зірвавшись із моїх рук, малюк побіг до своєї матері, назустріч рідним обіймам. «Спасибі вам», – сказала вона мені. Я посміхнувся. «А твоя мама прийде? – поцікавився малюк. – Маму треба любити, бо вона одна. А ти свою любиш? Як сильно? Я свою – ось так!» – і він обняв її за шию.
...Діставши мобільний телофон, я почав набирати вже давно забутий номер. Цифри згадувались самі. У трубці почулось тихе: «Слухаю». По-дитячому витер рукою навернуті сльози, посміхнувся та промовив: «Здрастуй, моя мила та рідна матусю!»
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
