"МіГ" :: ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ

На лінійці останнього дзвоника в школі №1 стояв незвичайний клас, не схожий на всі інші. Вперше останній дзвоник для них пролунав ще 50 років тому. І через півстоліття вони знову прийшли до рідної школи.

- У 1956 році клас, де я була класним керівником, закінчив школу, — розповідає Віра Іванівна Кравчук. — Цього року вони проявили ініціативу і сказали: «Давайте відзначимо 50-річчя всі разом. Знову зберемося цілим класом, підемо на лінійку, як тоді, коли для нас вперше пролунав останній дзвоник...»

Колись 18-річні хлопці у шкільній формі, дівчата у фартушках і бантах так само стояли тут, на лінійці, і плакали, що вже прощаються зі школою. Час пролетів дуже швидко, вони вже стали поважними людьми, гарними сім'янинами, чудовими мамами і бабусями і зараз водять своїх онуків у школу. Але й не забувають про свою, рідну. Щоб школа їх також не забувала, ці випускники подарували фотоальбом, коли вони були учнями. Хоча б на один день, але вони знову всі стали тим 10 класом школи №1, прийшли у свій клас, сіли за парти і навіть пригадали, хто в кого списував!

- У кожного з нас склалася своя доля, — говорить Світлана Боруля. —. Але через все життя ми пронесли згадку про свою вчительку, про школу. Через те, особливо в останні роки, нас тягне один до одного. І нехай це рідко, але ми маємо потребу зустрітися, щось сказати, поділитися або просто помовчати. Ми у нашого класного керівника Віри Іванівни перший випуск, і, мабуть, не було у неї більше такого класу. Ми стали для неї справжньою сім'єю. Вона піклується про кожного з нас, переживає і радіє разом з нами. І це все — безкорисливо, від усієї душі.

- Віра Іванівна — унікальна вчителька, — додає Галина Лазаренко. — Вона зуміла виховати з нас, таких «різношерстних», правдолюбів і непокірних, справжніх людей. А ще вчила нас не губити золото душі, не розмінювати його. В школі вона пропрацювала 12 років, а після цього перейшла у Вінницький медінститут на кафедру суспільних наук. Потім працювала у Київському інституті імені Драгоманова, захистила там кандидатську і стала доцентом. Вона у нас як мати — за всіх піклується, переживає, за всіх все знає... хто в лікарні, вона завжди приходить, відвідує. І протягом усіх 50 років ми підтримуємо стосунки, приходимо поздоровити її з днем народження.

- Згадуємо також про Ніну Петрівну, — продовжує Світлана Боруля, — нашу вчительку фізкультури. Вона прийшла в школу у 24 роки, а нам було по 18. Але це легенда спорту, таких олімпіад зі спортивними шоу не знала у Вінниці жодна школа. Надія Андріївна — наша вчителька ботаніки. Так, як вона любила землю, ніхто не любив. І цю любов вона прищепила нам. Через те з нашого класу 4 учні отримали золоті медалі за високий урожай буряків. Анна Федотівна — це наша муза, вчителька української мови. Вона писала чудові твори, до слова «ходити» могла вжити по 10-12 синонімів!

Прекрасним педагогом була Віра Олександрівна, вона у нас математику читала. Вона казала: «Ой, какая задачка, так єто ж конфетка!» І якщо навіть у тебе з усіх предметів «відмінно», а з алгебри чи геометрії щось не так, ні директор школи, ні класний керівник не міг її умовити, щоб вона поставила вищу оцінку. У неї було 12 варіантів завдань, і поки ти їх всіх не перерішаєш, вона тобі оцінку не виставляла.

Наша директорка Варвара Тимофіївна все життя віддала школі з тих самих пір, як переїхала у Вінницю і поселилася в одному з класів школи.

- Я працювала в комунальному господарстві облвиконкому, — розповідає про себе Галина Сергіївна. — Наш парк, і тут заслуга усіх працівників зеленого господарства, неодноразово займав перші, другі місця по Україні як пам'ятник садово-паркового мистецтва. Я працювала декоратором на той час, оформлювала квітники. Але не зрівняти той парк з теперішнім, коли на кожному кроці кіоск, якийсь смітник, побудови.

- Для мене дорога школа тим, що тут працювали мої батьки, — розповідає Людмила Яременко, незмінна староста класу. — У нас був дуже дружній клас завдяки організаторським здібностям Віри Іванівни.

- Років 30 тому, коли я працювала у школі, ми відшукали разом з учнями тих вчителів і учнів, які пішли зі школи на фронт, а з фронту — в безсмертя, — пригадує Світлана Афанасіївна. — Ми зібрали кошти і відкрили їм пам'ятник на території школи. А серед них був батько Міли Яременко. Її мати також працювала в школі, заслужена вчителька Ганна Степанівна, випустила чи не найбільше відмінників. Вона могла сидіти в школі з ранку до ночі.

- Дивлячись на сучасну школу, чого їй не вистачає?

- Ми були гарними. Сьогоднішні випускники ще кращі. Ми були розумними, вони ще розумніші. Ми були впевненими в собі, а вони впевненіші. І вони вміють добувати знання, вміють ставити мету і добиватися її. Так що сучасна школа, на мою думку, випередила ту школу. Тоді не було комп'ютера і Інтернету. Якщо надрукуєш щось на машинці, то це було велике диво, адже все писали від руки, під копірку, яка була недешева, її було важко дістати.

- А вчилися рахувати ми по рахівницях, які стояли в класі. В словнику тоді не було слова «калькулятор». Але чого не вистачає — це душевності, як у вчителів, так і в учнів. Доброти немає, взаєморозуміння і, врешті- решт, спілкування з учнями, як з рівними. Зараз вчитель провів консультацію — плати гроші, індивідуальні заняття — плати гроші. А тоді безкорисливо, без жодної копійки робили це.

- Розкажіть про своє позашкільне життя. Зараз учні влаштовують конкурси, дискотеки…

- У нас такого не було, — розповідає Галина Сергіївна. — Ми жили зі Свєтою на Слов’янці, і мій брат товаришував з її братом. Мій грав на баяні, а її — на гітарі. Ми збиралися у нас дома: відкривали ворота, перевдягалися в артистів, вдягали шаровари і виступали. Сусіди зробили лавочки, з ковдри зробили куліси. Тоді майже кожен учень поза школою займався в гуртках: співали в хорі, танцювали, були ботанічні, біологічні гуртки. І все це безкоштовно. Майже третина нашого класу була в спортивних секціях. До 9-го класу у нас була суто жіноча школа. Тому на танцях я завжди була за хлопця. І цей танцювальний колектив був одним з кращих у місті. А в 9-му класі почали поєднувати. До нас прийшли хлопці, які вчилися у школі №3.

- А як ви відсвяткували випускний?

- Перший раз, саме на випуск, мама мені купила капронові панчохи і крепдешинове плаття. І ми ці платтячка носили до заміжжя. Ми ходили з бантиками, фартушками, були скромними дівчатками.

- Була така ж лінійка, як зараз, вручали нам атестати в актовому залі. Це було святково, багато сліз. Ми жалкували, що прощаємося зі школою, з нашим класом, і вже тоді просили, щоб нас школа пам'ятала. Зустрічали ми світанок як годиться. Але не так бурхливо, як тепер. Не було серед нас п'яних. Навіть не пам'ятаю, чи пили ми шампанське, чи ні.

Для історії піввіку — не такий вагомий проміжок часу. Але який великий для людського життя. Наскільки світ пройшов вперед за ці роки — просто неймовірно. І не хочеться вірити, що технічний прогрес, поява комп'ютерів та Інтернету замінили духовність у школі. Сподіваюся, цьогорічні випускники так само, як випускники 1956 року, пронесуть крізь все життя любов до рідної школи і повагу до вчителів.

Анна КОЛЕСНІКОВА

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

Середа, 14 червня 2006 p.

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ