"МіГ" :: ПОТРАПИВШИ У АВАРІЮ, З КРАСУНІ ВОНА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА ІНВАЛІДА

...Поки він так солодко спить, вона гладить його волосся, милується його сном. Він втомився, зневірився та просто заснув. Але і їй було важко. Вони обоє багато пережили і заслужили на те, щоб бути щасливими. І тепер вони такими будуть.

Мимоволі у її голову приходять спогади: їхнє знайомство у компанії спільних друзів, перший поцілунок, весілля, на якому обіцяли довіку бути разом, перша річниця подружнього життя і... аварія, яка враз стала причиною їхніх мук та страждань. У цьому нещасному випадку винним вважав себе він, а вона винуватила себе, бо змучила його своєю поведінкою. Тепер легше згадувати, бо, здається, цей страшний сон закінчився.

... У той день вони мали святкувати своє перше сімейне свято. Рівно рік тому одружились... і пообіцяли один одному, що завжди відзначатимуть річницю весілля. Щоправда, Костю відправили у триденне відрядження до Львова. Відмовитись він не міг, бо втратив би роботу, та й Катя почувалась недобре. «Ми відсвяткуємо річницю, коли ти повернешся і я до того часу вилікуюсь», – заспокоювала коханого Катя. – «Ну, що поробиш, коли так склались обставини». А вже наступного ранку Костя зателефонував Каті, щоб привітати її зі святом та сповістити гарну новину. Їхній товариш Андрій їде до Львова у справах, тому може взяти її з собою і вони зможуть все-таки відсвяткувати їхнє сімейне свято разом. Щоправда, Каті чомусь не хотілось нікуди їхати. Надворі було похмуро, настрій невеселий, та й почувала себе ненабагато краще, ніж кілька днів тому. Спитала коханого, чи не образиться, якщо вона не приїде, а він образився, нічого не відповів і мовчки відключив телефон. Довелося їхати. Якби Катя знала, чим обернеться для неї ця поїздка, нізащо б не поїхала, але... Вже через кілька годин Катя з Андрієм їхали у напрямку Львова. Вона зателефонувала Кості і розповіла, що вже їде до нього... Але під містом Лева на їхнє авто наїхала вантажівка. Андрій, побачивши, як наближається величезна фура, скерував убік, вони з’їхали з шосе, машину почало крутити, вона покотилась по узбіччю та врізалась у дерево. Свою кохану Костя побачив вже у лікарні. Катя була в критичному стані... Всю ніч лікарі боролись за її життя, врятували, але запевнили, що вона ніколи не встане з інвалідного візка.

Через тиждень вони повернулись додому, але їхнє життя змінилось. Катя стала похмурою, не бачила сенсу у житті, бо з симпатичної білявки-красуні перетворилась на вбогу каліку, яка вже ніколи не буде гарною. Вона не хотіла, аби поряд був Костя, аби бачив її такою, аби марнував своє життя на неї. А він винуватив себе у цій трагедії, бо того дня, коли вона сказала, що не приїде, наполіг на зворотному рішенні та ще й образився на неї. Катя, мабуть, підсвідомо відчувала, що з нею має щось трапитись, її серце підказувало, але не послухалась... тепер розплачується... і розплата ця жорстока. Зібравши свої сили та витримку у кулак, Катя вирішила поговорити з Костею і запропонувати йому розлучитися. Вирішила, що аргументує своє рішення тим, що вона його більше не кохає... Але нічого не вийшло... Костя закривав вуха руками, коли вона заводила мову про розлучення, щодня приходив додому з квітами, а у букетах були записки: «Люблю тебе, моє кошенятко». З болем у серці вона читала ці слова, бо знала, що схожа не на кошенятко, а, швидше, на гидке каченя, яке ще й, до всього, каліка.

Вона вирішила піти іншим шляхом – зробити так, щоб він сам її покинув. Катя викидала подаровані Костею квіти, не їла їжу, яку він готував, відмовлялась приймати ліки та зачиняла двері так, що Костя не міг потрапити до квартири. Але він, мов те мавпеня, пролазив через маленьку кватирку (вони жили на першому поверсі), постійно був поряд, називав її своїм котенятком та влаштовував сюрпризи. З кожним днем він доводив Каті, що любить її і якою б не була, вона його кохана дружина. Одного ранку, коли Катя прокинулась, біля її подушки лежала записка: «Котенятко, не можу більше так, але все одно люблю тебе». Невже... невже він пішов, невже вона добилась свого, невже це, нарешті, трапилось... Вона мала б радіти, бо дійсно досягла своєї мети, але натомість по її щоках котились гіркі сльози... Невже він не витримав? Катя вже звикла, що він поряд, піклується про неї, вона готова була пробачити йому та стати його кошенятком... але не встигла, його терпець увірвався... вона його розуміла та ненавиділа одночасно, бо його кохала й досі...

Катя намагалась себе заспокоїти... Але як жити далі? Він був для неї всім... надією на життя, її здобутком, достоїнством та прикладом. Тепер його немає, він знайде собі кращу, не каліку, здорову, і називатиме її кошенятком... Сльози котились по її щоках... як же все-таки важко усвідомлювати, що його більше немає...

...За вікном було чутно, як граються діти. «Вони так галасують», – подумала Катя і глянула на відчинене вікно. На підвіконні лежав букет її улюблених червоних троянд, серед яких виднілась біленька записка: «Кохана, встигла за мною скучити?! Повірила, що я тебе покину? Не дочекаєшся!!! Відчиняй двері, котенятко...» Це була її щаслива мить, як та, коли на весіллі вони обіцяли довіку бути разом.

Разом приготували вечерю, подивились весільне відео, він заснув... Вона гладила його волосся, милувалась його солодким сном та тихенько шепотіла: «Коханий, тобі стільки довелось натерпітись... Обіцяю, що я буду найкращою дружиною на світі. Я не помилилась, коли обрала тебе, і тепер впевнена у цьому повністю, ми будемо щасливі, ми ж на це заслужили...»

Юлія ГАЙ

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

Середа, 29 листопада 2006 p.

ПОТРАПИВШИ У АВАРІЮ, З КРАСУНІ ВОНА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА ІНВАЛІДА, але він все одно не відмовився від неї...