РАДНИК ГУБЕРНАТОРА СВІТЛАНА СУЛІМОВА була навіть... рабинею на польських плантаціях
Вона любить життя. І не розуміє тих, хто постійно скиглить, мовляв, і те не так, і це негаразд... Мабуть, тому кожен її будень – створене власноруч свято. Хто ця світла жінка? Світлана Сулімова, директор Вінницького міського Центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді.
...Що можна сказати про вродливу жінку? А якщо ця жінка ще й володіє мудрістю та харизмою? Саме така Світлана Іванівна Сулімова – жінка, котра має характер.
Коли у сім’ї військовослужбовця Івана Івановича Пробачая, українця за походженням, який служив тоді у Казахстані, народилася донечка, молоді батьки довго вагалися з вибором імені. Батько, як кожен чоловік, заготував ім’я для хлопчика, тому ініціативу перехопила мама, Юлія Цезарівна, до речі, за національністю латишка, донька репресованих батьків, якій подобалося ім’я Світлана. Тоді воно було модним, так було звати доньку Сталіна.
– Мабуть, через це ім’я у моїй долі і присутня така державницька позиція, – сміється Світлана Іванівна. – Так склалося, що я виховувалася на традиціях середньоазіатських народів. По суті, моє дитинство пройшло на руїнах різних мечетей, я навіть бачила гареми. Це було так дивно, що жінок утримували за клітками. Вже тоді жіноча тема пронизувала мене.
А потім, після 27 років служби в Середній Азії, батька перевели до Німеччини, де я закінчила 9-10 класи. Мріяла стати артисткою і навіть поїхала вступати до ГІТІСу, але запізнилася із здачею документів.
Хтось порадив мені тоді вступати на літературний факультет. Але у який? І тоді ми з мамою взяли карту СРСР і... просто ткнули пальцем. «Поцілили» у Володимир. Так я стала студенткою філфаку педінституту.
Як кажуть у народі, яке мамі – таке й доні. Здавалося б, постійні «евакуації» мали б відвернути дівчину від військових, але її обранцем виявився курсант військового училища.
– Я одразу, як тільки побачила його, – пригадує Світлана Іванівна, – вирішила для себе – це мій чоловік. Хоча зустрічатися нам не було де, бо закінчували навчання у різних містах, тож до весілля бачилися всього... 3 рази.
Пригадую, після весілля ми летимо у Хабаровськ до його батьків, я думаю: «За кого я вийшла заміж? Хто він?» Але заспокоїла себе тим, що для його пізнання попереду ціле життя. 25 грудня наступного року буде 30 років, як ми разом.
«Біла ворона»
Ми постійно переїздили з гарнізону в гарнізон. Але то була прекрасна школа виживання.
Дружини військових досить часто ставали домогосподарками. Але Світлана зі своєю кипучою енергією завжди знаходила для себе роботу. Вчителювала, була редактором радіо на швейному об’єднанні, вела інтернаціональну роботу, переживала за харчування солдатів, писала статті про вірність, значення жінки у родині...
І просто допомагала іншим ставати щасливими. Життя ж бо дається один раз. Розуміння цього загострилося після одного випадку...
Того дня гарнізон, де жило 7 сімей, які обслуговували полігон... бомбардували. Молодий офіцер сприйняв гарнізон за мішень.
– Тільки тому, що одна бомба не вибухнула, а інша вибухнула трохи віддалік, ми залишилися живі.
Як підкорити свій Монблан
Все, что дарит нам Судьба,
Это – шансы для добра!
Думай о хорошем ты всегда,
Жизнь ответит на вопросы: «Да!»
Если есть стремление любить,
Значит, этому явлению
Здесь быть!!!
Ці рядки із поетичної збірки Світлани Сулімової «Соединим мости времен» так і підштовхують до корисних справ. Звідкіля у неї стільки енергії, добра?
Виявляється, у 89-му у її житті був такий період, коли лікарі сказали, що їй залишилося жити півтора місяця.
– Я вийшла на вулицю і, йдучи дорогою, роздумувала: що я можу зробити за цих півтора місяця? І зрозуміла, що нічого, крім того, що робила раніше. Бо я служила своїй сім’ї, була матір’ю. І ось тоді я побувала на семінарі Луїзи Хей у Москві, і моє життя змінилося на 360 градусів. Я почала займатися психологією, пройшла школу тибетської медицини, вивчила різні техніки масажу, спецкурс у медичній академії, брала уроки у людей, які по 10-12 років прожили у Тибеті та Китаї. Я сама себе відновила. А здобуті знання, до речі, дуже допомогли, коли розвалився Союз. Адже мені довелося побувати навіть... рабинею. Тому коли говорять про торгівлю людьми, то я це знаю на власному досвіді.
Це трапилося, коли я, підписавши контракт, поїхала працювати до Польщі. Взяла з собою ще двох подруг. Але через трагедію у сім’ї той роботодавець не зміг прийняти нас. Що робити? А тут ще й – звісно, де тонко, там рветься – наші речі вкрали. Сидимо на зупинці, як у воду опущені. У голові – повнісінький «єралаш», коли це оголошення на стовпі: «Потрібні працівники для збирання порічок». Зателефонували за вказаним номером і... нас забрали на плантації. Отож тепер я знаю, що для того, аби вижити, можу зібрати 80 кг порічок в день або 150 кг вишні. Це каторжна праця. І ось у цих садках я почала допомагати людям. Та так, що в останньому селі я вже навіть не збирала ті фрукти, а лише приймала пацієнтів.
Повертаючись додому, я сказала своїм подругам: «Більше я рабом у жодну країну не поїду. А якщо поїду, то лише як державний діяч». І у 99-му році я дійсно поїхала вивчати державний устрій у Польщі як радник голови облдержадміністрації.
Чи жіноча справа політика?
6 років Світлана Сулімова очолює Вінницький центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
Світлана Іванівна не лише зуміла налагодити роботу цілої служби, але й очолює обласну партійну організацію «Жінки за майбутнє». Здавалося б, політика – справа чоловіків, але...
– Держава не може розвиватися, коли будуть лише одні чоловічі енергії, – переконана Світлана Іванівна. – Чому б нам не зробити, як у Швеції, де жінки відіграють таку ж роль, як чоловіки?
Чому для українських жінок немає росту у державній службі? Чому їх беруть на виконавчі роботи, а ось на глобальні, стратегічні – ні? Ще Чехов сказав, що жінка без чоловіка марніє, а чоловік без жінки – дурнішає. Тому питання жіночої та чоловічої взаємодії дається для того, щоб суспільство трансформувалося.
Мабуть, аби довести гендерну рівність чоловіків та жінок, Світлана Сулімова закінчила третій, після педагогічного та психологічного – державний інститут управління при Президентові. Зараз вона здобувач наукового ступеню і пише наукову роботу. «Людина може принести користь, тільки будучи професіоналом», – таке її тверде переконання.
– Світлано Iванівно, як Ви все встигаєте? Домашні не потерпають від такої активної громадської позиції?
– Звикли. Втім, доньки вже виросли. Старша, Яна – дизайнер, а на 10 років молодша за неї «Яна навпаки» – Аня – студентка української філології педуніверситету.
До речі, про те, що у мене буде 2 доньки, знала ще зі школи. Я за гороскопом Мавпа. Так ось мені наснився сон, ніби на дереві сидять дві маленькі мавпочки і кажуть мені: «Це твої доньки, різниця між ними 10 років».
Завжди хабібі
Про хобі Світлану Іванівну я якось і не питала. Це ж яке хобі при такому шаленому ритмі життя? Однак, відповідь була на її робочому столі: картини і... розмальовані камені.
– Я ніколи не малювала, – зізналася жінка, – а ось торік, пишучи магістерську роботу, раптом захотілося помалювати. Вийшло щось доволі оригінальне, зовсім інша організація простору. Я малювала і просто роздаровувала знайомим. Усі мої малюнки яскраві, радісні і справді несуть позитивну енергетику.
Останнім часом я почала розписувати каміння. Наперед не знаю, що буде намальовано, це внутрішнє бажання. Цікаво, що ці камені не завжди даються фотографуватися.
Розглядаючи творіння пані Світлани, наштовхнулася на незрозумілу назву однієї картини – «Хабібі». Як виявилося, так у Єгипті чоловіки називають жінок – «кохана». І нехай ти будеш Бабою Ягою, лише тому, що ти жінка, ти вже – хабібі...
– Жаль, що нашим жінкам такої уваги не вистачає, – каже Світлана Іванівна. – Нас розглядають як тяглову силу. І інколи на 8-е Березня згадують, що ми ще й красиві. А ще моя бабуся казала, що жінка створена для того, щоб надихати чоловіка. А натхненний чоловік має гідність. Прикро констатувати, але у нас мало натхненних чоловіків та дівчат.
Інколи мені кажуть: вам легко, ви все можете. Але ж ми себе робимо самі! Ось у мене на робочому столі є картина «Я – принцеса». Я завжди звертаюся до неї – і вона допомагає мені. Це як тренінг. А щоб бути успішною – треба полюбити у собі жінку. Адже у кожному з нас є і чоловічі, і жіночі енергії. І якщо ми відкидаємо жіночність, то стаємо мужеподібними істотами. Отож треба вставати раніше. Обов’язково робити зарядку. Адже тіло наше – така ж жива інстанція, як мозок. Я, наприклад, відкрила для себе бодіфлекс, 15 хвилин вранці вистачає, аби зарядитися енергією на цілий день. І «спілкуватися» з дзеркалом: «Яка я любима! Хабібі!» Немає кращого друга для себе, ніж ти сама.
А ще раджу бути дуже обережними з простором, де перебуваєте. Треба любити людей, з якими ти поряд, незважаючи на те, люблять вони тебе чи ні. Бо оточуючі – твоє дзеркальне відображення, в яких ти проявляєшся сам: твій чоловік, діти, знайомі, колеги по роботі... Між іншим, тому, що чоловіки у нас відкидають жіночу енергію, у нас на першому місці травмування і чоловіки помирають швидше, ніж жінки. Так, у Вінниці тільки 65% торік померло від серцево-судинних захворювань, і на першому місці чоловіки від 40 до 55 років.
«Майдан прийшов до мене ще у 2003-му»
Чим більше я спілкувалася із Світланою Сулімовою, тим більше я відчувала, що через її вірші та живопис вона впливає на оточуючих. А чимало її робіт взагалі пророчі. Як, скажімо, картина «Сонце встає – Бог дає». За словами автора, прийшла вона до неї у грудні 2003-го у вигляді такого собі апельсина. Як виявилося, це було пророцтво – «помаранчевої революції».
– Майдан, – каже Світлана Іванівна, – дав можливість народу високо підняти планку Духа. Відбулася зміна нашої свідомості. На жаль, люди не працюють над собою, і тому той ореол обрушився.
Я гортала каталог картин пані Світлани і дивувалася як несподіваній техніці, так і не менш оригінальним назвам.
– Один американець, – зізналася художниця, – який повіз одну з моїх картин із собою у Флориду, де він очолює державний інститут, сказав, що у мене дуже дорога техніка і навіть запропонував зробити на цьому «бізнес».
– I що?
– Я маю іншу місію на Україні. Дехто марить Америкою, закордонами, але та сама Америка не може існувати без України. Бо у Всесвіті ми єдине ціле. І ми повинні мати гідність, що ми українці. Нам треба лише встати з колін і довести нашу гідність:
Єднайтеся, люди, в добрі й милосерді,
Душею покращимо наше життя.
В труді та любові розквітне країна,
Ми Всесвіту частка – єдина сім’я.
– Чи можна сказати, що Ваше життя – удача?
– Удача – це праця. Чому більшість людей інколи не досягають успіху? Бо вони не мають чітко поставленої мети і... бояться. Я ж – щаслива людина, бо від народження – Пробачай (до речі, Пробачай – прізвище стародавнього козацького роду). А сьогодні я нова жінка – Сулімова, яка – «сулить» через мову нове життя.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
