ЯКЩО У ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ НА МОГИЛУ НІХТО НЕ НАВІДУЄТЬСЯ, ДУШІ ПОКІЙНИКІВ СИДЯТЬ НА НАДГРОБКАХ І ГІРКО ПЛАЧУТЬ... Як на Проводи вінничани відвідували померлих родичів
- Доброго дня живим, вічна пам’ять тим, хто вже не з нами... — так минулої неділі, 30 квітня, вітались вінничани у святий день світлих Проводів на маленьких сільських цвинтарях та кладовищах у містечках та містах Вінниччини.
Не прийти у цей день до могил предків із поминальним вінком, крашанкою, паскою та чаркою вважається в народі великим гріхом, бо «хто не має пам’яті та шани, того забудуть рідні діти...»
Тому через тиждень після Великодня злітається, як до рідного гнізда пташенята, вся рідня на батьківщину, їдуть зі всієї України, «есенговії» та розкидані по усьому білому світу українці до мовчазних пам’ятників на сумне та водночас радісне свято...
Бо такого звичаю – приходити із наїдками та напоями на могили померлих – здається, немає в жодній країні світу. Але традиція – велика справа, і неписаний закон «Їжте, пийте, браття, тут – бо на небі не дадуть!» ніхто не відміняв.
Тому в кожному селі, селищі та місті є своя, чітко визначена дата дня Проводів, яку відраховують від Великодня. Зазвичай, це 7-й день після Великодня, але деінде це 3-й чи 5-й день...
Також традиційним є час (з 10-ї до 15-ї години дня), коли місцевий батюшка відправляє панахиду по померлих, освячує дари та могили. І людському морю на стежці, якою рано чи пізно дано кожному пройти, здається, немає ні кінця, ні краю... Діти радіють першому весняному сонцю, яскравим квітам та солодощам, а старі слідкують, щоб все було, як «тато з мамою вчили» – вінок, освячена страва, «100 грам» і... добре слово. Бо на кладовищі навіть у момент радісної довгоочікуваної зустрічі із рідними чи друзями не прийнято голосно розмовляти і подавати один одному руку для привітання. Мудрі люди переказують, що у такий спосіб нібито зберігається вічний сон померлих, а рукостискання – це неповага до тих, хто вже ніколи не зможе подати з того світу руки. А ще «півчі» за символічну плату затягують сумних пісень над «замовленим» похованням. Вважається, що так вшановують дуже набожних при житті, а нині померлих родичів.
– У селі близько 30 років не було церкви та дзвону, який кликав людей на службу. Але храм відбудували, дзвін вже замовили, і віра повертається в серця прихожан. Віруйте, шануйтесь та поминайте... З Богом, браття та сестри! – такими наставницькими словами завершував у селі Безводне на Ямпільщині коротку службу в день Проводів отець Богдан. За хвилину він із пономарем Сергійком освятив принесені на цвинтар дари – паски і крашанки – та пішов з помічником у народ – сказати слово Боже над прикрашеними могилами односельчан.
– Якщо до сусіднього поховання ніхто не зміг прийти сьогодні, не будьте байдужими, не забудьте про ближнього, бо проллється на небесах скорботна сльоза образи, – пояснив священик. Сам він на кладовищі нічого не їв, не пив – правив панахиду.
А поряд за столом чи просто на траві вже накривався поминальний обід – ковбаса, шинка, нині модні «зелені» салати із крашанок та «Мівіни», святковий холодець, кров’янка, пиріжки, паляниці та усе різнобарв’я подільських кулінарних див... За традицією – їдять та п’ють мовчки, не цокаючись, та, звісно, без тостів... З кожної повної чарки, згідно з народним звичаєм, спершу виливають на могилу чи просто на землю з десяток крапель горілки або вина – змочити губи померлих, особливо тих, хто любив випити при житті.
Якщо село чи хутір невеликий і могил на цвинтарі до сотні, часто накривається один спільний стіл довжиною метрів 30-50, куди кожен викладає усе, чим багатий у цей день... Такий колективний підряд більше нагадує обід в комуні чи тракторній бригаді, де усі один одного знають, пригощають та водночас обмінюються новинами й спогадами. Бо у життєвому вирі проблем і щоденних турбот часто не знаєш і не помічаєш, що Тамариній онучці вже скоро 2 рочки, що дочка Галі виїхала з чоловіком у Росію, що Микола так і живе на дві хати з двома жінками...
В останні роки Проводи частково стали ще й своєрідним показом мод та достатку. Це коли попри усі канони про скромність жінки на кладовище одягають дорогі, від найкрутішого районного кутюр’є сукні із вирізом до пупка в комплекті з дорогими прикрасами. А чоловіки біля воріт цвинтаря так паркують свіжокуплену чи позичену в начальника на вихідні іномарку, що не помітити її просто неможливо... Шик чи пшик? Кожен вирішує сам для себе... Але такі дефіле як ознака зневаги до народних традицій та елементарне хизування багатством більше викликають не заздрість, а осуд... Бо, як кажуть старі люди – на тому світі всі рівні й за гроші у рай Бог пускає тільки в анекдотах!
Із кумедного Проводи дивують, коли декого після десятка чарок доводиться виводити і навіть виносити із кладовища на руках рідні. А окремі, буває, так надегустуються, що під весняним сонцем залишаються полежати поряд із могилами предків. А ще дивно бачити, як дехто приходить до встановленого собі, любимому, ще при житті пам’ятника, де відсутня тільки остання сумна дата... Кажуть, що в такий спосіб пенсіонери часто намагаються гарантувати собі за свої ж гроші достойну «пам’ять», бо після своєї смерті не сподіваються на шану від дітей та рідні.
Ну, і справжнім нашестям на кладовища в останні роки славляться кочові цигани, які усім табором буцімто приходять до «одноплемінника» та вже ближче до вечора просто змітають із чужих могил пластикові квіти і наїдки... Так, на цьогорічних Проводах з кладовища в Луці окремі «ромале» виходили із такими мішками, що в них пів-Вінниці може поміститись. Але їм таке прощають, бо в цей святий день бідним треба подавати, своїх треба поминати, а убогих – прощати. Бо яким ти будеш при житті, таким тебе й згадуватимуть...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
