«Здрастуй, «Подільська раднице»! Звертаюся вперше, і хоча доросла жінка, так хочеться «поплакатися у жилетку». Знаю, мою проблему ви не вирішите, але прошу надрукувати цього листа. Нехай почитають інші, може, наукою для них стане.
...Коли ми з чоловіком ставали на весільний рушник, я була, мабуть, найщасливішою нареченою у світі. Одразу вирішили вити власне гніздечко. Чоловікові, оскільки він працював у колгоспі водієм, виділили ділянку під забудову 12 сотих. На жаль, ділянка була аж на околиці села, то батьки чоловіка погодилися вділити нам цих 12 сотих зі свого обійстя і користуватися виділеною нам землею. Тобто, зробили добровільний обмін. Ми з чоловіком обоє працювали, все складалося непогано. Згодом я взяла 30 тисяч кредиту на зведення будинку, поставили фундамент, вигнали коробку, накрили. Але ідилія тривала недовго: чоловік почав випивати і все пішло наперекіс. Дійшло до того, що я з маленькими дітьми (синочку було 2 роки, а донечці – рік) змушена була зимувати у тій голій коробці.
Цілу зиму ми спали одягнені, вода у відрі замерзала. Навесні я в одній кімнаті всипала підлогу щебенем, постелила зверху доріжки, то донечка (вона саме бралася ходити), так по тих камінчиках, бідолашна, і тупцяла ніжками. І знаєте, що найбільше вражало? Ми жили хата в хату з свекрухою та батьком моїх дітей, вони бачили, як ми бідували. Адже на мені висів той хрест. Але хоча б літр молока баба дала онукам – ніколи. Та й татко відцурався дітей.
Світ, як кажуть, не без добрих людей. Знайомі допомогли мені із заробітками у Москві та Білорусі. І я почала потихеньку закінчувати будувати хатину. У постійних клопотах збігло 12 років. Сьогодні хата – як лялька. Облаштоване подвір’я, поставлені сарай, погріб, літня кухня, криниця, газ підведений. Усі в селі дивувалися, як це сама жінка спромоглася таке зробити? А колишній чоловік, якому вже 40, досі тримається за материну спідницю. Щоправда, тепер він і рідним заважає. Набридли його п’яні скандали. Та й після розлучення з чоловіком повернулася додому чоловікова сестра з дітьми, хоче хати. Кажуть тепер йому: у тебе ж є хата, забирайся...
Дійшло до суду. А оскільки будинок збудований на обійсті свекрухи, тепер і свекруха, і мій колишній, і його сестра, виявляється, мають право на цю хату. Ще й як цинічно поводяться на судових засіданнях! Брешуть, що вони газ підводили, і господарські прибудови зводили, а я, мовляв, сяка-така їхню хату заселила. Але ж, шановні, де ви були 12 років тому?
Другий рік тягнуться суди. І хоча на моєму боці 12 свідків, а у свекрухи лише четверо, та й то куплених за горілку, нічого не можна довести. Тим часом адвокат позивачів так «активно» відвойовує у дітей бабі хату, що навіть зверталася до сільського голови дати відповідну довідку, на що (дякувати Богу, людина на своєму місці) голова відповів, що знає нашу ситуацію і у нечесні ігри не гратиме. Я, звичайно, розумію, що у адвокатів така робота – захищати підсудних. Але як же мораль? Елементарне співчуття? Де там! Як вона заявила: не вирішиться у районі, допоможе область. Бог тій пані адвокату суддя. То чужа людина. А як же рідна баба, яка не боїться гріха і судиться зі своїми онуками?
Більше того – руки простягає... Адже коли ми весною засадили город, то «родичі» загнали на город трактор і вирили нам картоплю. Я кинулася на той трактор, то колишній з сестрою побив мене і... дитину. Справа зараз у суді, бо за дитину не пробачу».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
