ВИПУСКНИКИ ВІННИЦЬКОЇ ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ 1966-ГО ЗУСТРІЛИСЬ ЧЕРЕЗ 40 РОКІВ...
У Центральному парку культури та відпочинку, під аркою, там, де пройшла їхня молодість, випускники Вінницької школи-інтернату (тепер це педагогічний коледж) 1966-го року зустрілись через 40 довгих років...
Вони міцно обіймались один з одним, цілувались, дарували квіти та просто плакали від радості... вони ж не бачились стільки років.
- Востаннє ми зустрічались на 25-річчя закінчення нашого інтернату, але тоді не всі змогли приїхати, бо однокласники пороз'їжджались по усій Україні, — розповідає Марія Юдіна, випускниця. — Я, наприклад, у Харкові живу, там у мене і діти, і онуки, Галя Борочук — у Києві, Женя Янкова — у Білорусії, Іван Мартинюк — у Сімферополі. У Вінниці мало наших випускників залишилося, декого вже немає в живих. Але хто зможе, сьогодні обов'язково приїде.
Поступово до місця зустрічі підходили випускники та ділились новинами свого життя: Галина Борончук сумує за донькою, яка живе у Москві, та виховує сина 2 метри зростом, Євгенія Янкова працює медсестрою у поліклініці, Людмила Савчук викладає трудове навчання у вінницькій школі. А Леонід та Марія Грибенники й досі разом. Їх зустрічали по-особливому, під звуки маршу Мендельсона, адже вони одружились одразу після закінчення школи-інтернату.
- Пам'ятаю, як вперше прийшла до школи та побачила Леоніда, — розповідає Марія Грибенник. — Взагалі-то я виховувалась у звичайній сім'ї, але оскільки татові відрізало руку на січкарні, то, самі розумієте, життя трохи погіршилось. А моя подруга навчалась у Вінницькій школі-інтернаті, ділилась позитивними враженнями, тому я попросилась у батьків теж там навчатись. У перший день, як прийшла, вчителька дала завдання — наповнити чорнильниці, я так намагалась добре виконати завдання, що не вгледіла — і чорнило ляпнуло на підлогу. Я дуже переживала, не знала, що робити, а тут заходить вчителька та й каже: «Леоніде, познайомся, це наша нова учениця Маша Побережна». Ось так я і побачила Леоніда. У нас була особлива дружба, після закінчення школи ми одружились.
- На весіллі гуляв мало не весь клас, — додає Леонід Грибенник. — Святкували у рідному селі Марії, в селі Думки Хмільницького району. Наші однокласники та друзі добирались пішки, ще й погода була погана. Але все ж таки знайшли те село та весілля святкували разом. Відтоді ми не розлучаємось. Я військовий, щоправда, уже пенсіонер, тому життя нас трохи покидало, ми жили і на Півночі, і в Луганську, зараз — у Ніжині.
- А які цікаві історії ви пам'ятаєте із шкільних років?
- Якось хлопці вирішили пожартувати з нашою однокласницею Любою Верес. Назбирали травневих хрущів та поклали їй під простирадло, вона лягла спати, а хрущі рухаються. Оце вже вереску було!
- А ще у нас був чудовий класний керівник, заслужена вчителька республіки, Віра Іванівна, якої, на жаль, вже немає в живих. Ми з нею багато подорожували, їздили на екскурсії в Москву, в Ленінград, відпочивали у Криму. Влаштовували вечори пам'яті Тараса Шевченка, Лесі Українки. До речі, Зоя Денисівна, наша вихователька, яку ми дуже любимо та поважаємо, завжди приходить на наші зустрічі і сьогодні буде. Хоча вона нещодавно повернулась з лікарні, але зустрічі не пропустить.
Вони з'їхались із усієї України на один день, аби згадати ті незабутні шкільні роки, проведені разом. А завтра вони знову роз'їдуться, але плакатимуть, але пам'ятатимуть зустріч... через 40 років.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
