Вже кілька тижнів гуде Григорівка, як розтривожений вулик. Не стало Анастасії Зотівни!
З кінця в кінець по селу перекочуються, як холодні хвилі, всякі погані чутки, здогади, один страшніший іншого. Аж до сільради, в сусідню Бронницю, дістають. І там не знають, що сказати, як пояснити таке горе людям. А найпередбачливіші вже почали вставляти в свої вікна товсті грати – береженого Бог береже... Нарікають на міліцію, на депутатів, навіть на медицину, яка начебто повинна відвідувати всіх жителів Григорівки, а не так, як є...
Село – всього за вісім кілометрів від Могилева-Подільського. Приміська зона!.. З міста до нього в окремі дні тижня аж по чотири рази автобус ходить. Але не заздріть – в основному дачників возить на тутешні фазенди. Парадокс – Григорівка вимирає із страшенною швидкістю, а кількість дачників росте, як на дріжджах. А, в принципі, ніякого парадоксу немає – краса, природа манить сюди відпочиваючих, але жити тут постійно не кожен зможе. І не тому, що, як правило, в селі роботи немає. Якраз з цим тут порівняно повний порядок. Хто хоче працювати – будь ласка, Лантух, ну, той, що один з кращих в області Могилів-Подільський консервний завод має, а ще багато інших доходних місць, аж сюди, в Григорівку, присилає машину за робочими – їдь на роботу в садок чи на поле. Але не кожний, навіть той, що майже голодує, і за п’ятсот гривень на місяць трудитися хоче. Проте, від горілки, самогону, вина вони не відмовляються. За останні копійки купують, бо по телевізору ж щодня рекламують – пийте, пийте... Отакі ось часи настали...
Навіть після тієї лютої війни у місцевій десятирічній школі було по три випускних і по три перших класи. І в кожному понад тридцять учнів!.. Вчилися в дві зміни. Ті дитячі голосочки чути було в селі повсюди, як соловейків на початку травня. Зі всіх навколишніх дев’яти сіл школярики приходити здобувати основи наук сюди, у Григорівку. Тут, при школі, були для них гуртожитки, їдальня! Колись навіть своя сільрада у селі була, а тепер влада десь там, за горою, в Бронниці. Залишилися тут люди, можна сказати, самі з собою.
Що й казати, школа – то серце села і водночас його розум, совість. Якось так повелося в Григорівці, що вчителювали в ті не такі вже й давні часи тут в основному місцеві вчителі, як-от покійниця Анастасія Зотівна Павловська. Їх головну науку – жити по совісті – пройшли дуже багато відомих людей. Десятки теперішніх поважних медиків, інженерів, військових... Що й казати, такої школи в селах області ще треба дуже добре пошукати. Такої красуні, такого шедевру рукотворного, який створили місцеві каменотеси. Стіни товстелезні, високі, з місцевого, любовно витесаного благородного каменя-піщаника. У війну літак з кулеметів гатив по них, а їм би хоч що – стоять, наче нічого й не бувало.
Тепер у школі не той парадний вхід... Ходять, так би мовити, «з тилу», з боку розбитої, страшенно понищеної радянською владою церкви, через хід, який запроектований як запасний, на випадок лиха якогось.
От воно і прийшло, всеселянське лихо... У селі, за словами фельдшерки з явно нетутешньою вимовою, залишилося всього двісті вісімдесят чоловік. За рік вмирає в середньому десять-дванадцять людей, а народжується – одно-двоє діточок. От вам і арифметика, і алгебра, і вища математика... А виною всьому тому, як не дивно, ця ж чудова школа. Якби вона не так добре працювала, не давала такі добрі знання дітям, то, зрозуміло, вони б тут в селі і залишалися, а так – атестат отримав – і в світ широкий.
А село ж яке пречудове! Карпатські краєвиди! Ви собі уявити не можете, яка це краса зараз, влітку. Навкруг нього, як в отій народній пісні – одна гора високая, а другая вища. Колись вони були вкриті виноградниками, а зараз просто потопають в зелені. Сховане самою матінкою-природою зі всіх боків від вітрів лиховісних. А повітря ж яке – не надихаєшся. Відлуння пташиних переспівів у цьому природному велетенському амфітеатрі створює ілюзію, що ти в раю. Ось вам і Григорівка, ось вам і село на нашій Україні!..
До безтями закоханий в ці краї народний митець, педагог Олексій Альошкін стверджує, що в Григорівці, на одній із цих гір, не так давно було відкрите ціле давнє-предавнє городище, а в ньому чи не найдавнішу на Поділлі плавильну піч.
Отож люди на цьому пречудовому місці живуть багато тисячоліть. І невже настав такий час, що приходить кінець цьому поселенню? Це ж неприродно, не по совісті!..
Бідкаються люди, що ж буде зовсім незабаром з їх головною надією і опорою – школою, як її таки закриють ті, що в Могилеві-Подільському сидять. Кажуть, що як лише почне протікати покрівля – все, кінець школі, як тим поруйнованим колгоспам. Міжповерхове перекриття не витримає, воно ж не сучасне, бетонне, а ще те, довоєнне, дерев’яне. Проте стіни будуть довго-о, дуже довго вмирати. Такі стіни так просто варварам не здадуться. Вони зроблені навіки. Кажуть, що цю школу в двадцятих роках минулого століття запроектували як військовий шпиталь на випадок війни. Шпиталю так і не судилося тут бути, зате школа зосталася.
У школі зараз навчається всього тридцять учнів. І це на всі дев’ять класів!.. У першому класі лише двоє учнів. У четвертому – нуль, в п’ятому... – та що тут казати, горе, як та гора над селом, аж до неба, а що поробиш, чим врятуєш село від нього?!.. Бронницький сільський голова лише руками розводить. Такі часи, кажуть люди, пережити треба, але чи переживуть, чи продовжать тут свій рід? Хто знає... З першого вересня у школі вже навчатимуться не тридцять, а двадцять п’ять учнів. Вчителів попередили про можливе поголовне скорочення з роботи. А що вже тут скорочувати?!
Мріють як про манну небесну в Григорівці про те, що влада одумається і відкриє в їх величезній чудовій школі хоча б якесь народно-мистецьке училище. Бо де ж його відкривати, якщо не тут, не серед цієї краси? Але хіба їй до мистецтва, та ще й народного? Он поряд Могилів-Подільський, нашпигований вже тими філіями вузів під саму зав’язку, і все, здебільшого, якісь дивакуваті такі... Навіть спеціалістів у галузі космонавтики – і то в Могилеві-Подільському готують... І всі манять молодь туди, в місто, ніхто не каже, щоб у селі залишалися.
У цій школі покійниця Анастасія Зотівна відпрацювала, здається, з самого дитинства. Її учні, яких тут більше половини села, стверджували мені, присягалися, що ніде більше в світі такої математички не було!
– Якось, не так давно, коли в нас була особлива скрута з учителями, я запропонував Анастасії Зотівні почитати математику в школі. Але вона відмовилася. Сказала, що соромиться в такому віці до дітей йти. Ось якою скромною людиною була вона, – розказував мені колишній директор школи.
А той, що зимою розпалює грубки в класах, ділився таким спогадом про неї.
– А сина ж свого єдиного як же вона любила!.. Зранку, коли ще мобільників тут не було, кожного понеділка вона перед уроками як штик – щоб подзвонити йому до Києва. У нас же один проводовий телефон на все село. А тепер і він не працює...
Кажуть, якби в селі були телефони проводові, то цього з нею, може б, і не сталося. А так... Ну, чим ти порятуєшся одна-однісінька вночі? Мобільним телефоном? Але ж він між цими горами такий прошений, такий капризний! Електромагнітні хвилі пролітають в основному над Григорівкою, хоч до приймально-передавальної вежі, як кажуть, рукою подати. Мало не в кожній хаті космічні антени. Якби не вони, то й телевізори в селі були б не потрібними.
Розказує про те, як виявили Анастасію Зотівну, Микола Федосійович Осатюк:
– Прийшов до мене Михайло Басюк, друг її сина. І каже, що два дні вже син не може зв’язатися з нею по телефону.
Та й продавець у сільському магазині стала бити тривогу – таки не приходила вона і сюди вже цілих два дні! Пішли, постукали, світло в хаті горить, а це ж день був. Двері, правда, не вибивали. Через вікно пробралися. Бачать картину: лежить, половина тулуба в кімнаті, а інша половина – в сінях. Всі стіни в крові, море крові біля ніг. Ногою одною ще рухає і стогне. Волосся на голові все в крові.
– Вона коли лежала отак днів два, то воно вже все зсохлося на ній,– продовжує свідок і водночас рятівник. Щоб ви побачили – страшна картина! В сінях калюжа крові. Я до дверей, а вони не на засуві, як завше в неї бувало, а на внутрішньому замкові. Лікарі і з «швидкої допомоги» залізли також через вікно. В Анастасії Зотівни, кажуть, зламані три ребра, травма голови. Оце така сумна історія...
Анастасія Зотівна померла в реанімації в Могилеві-Подільському, так і не прийшовши до пам’яті, забравши з собою на той світ таємницю того, що з нею сталося. Чи сама вона померла, чи...
Могилів-Подільський міськрайпрокурор М.І. Атаманенко не знайшов підстав порушувати кримінальну справу за фактом убивства. Однак судмедексперт В.І. Маковій, з яким ми теж мали розмову, відмовився відповісти однозначно про причини смерті пенсіонерки А.З. Павловської. Загадковою цю смерть вважають чимало людей, але це лише слова. Як би там не було – страшна смерть для такої шанованої людини.
Валентина Феодосіївна Григоренко, колишня учениця Анастасії Зотівни, за фахом медик, працює продавцем в магазині: «Вважаю, що це було вбивство. Та картина, що я бачила у вікно, – це типове вбивство. Крові було дуже багато по стінах, шторах».
Не так давно серед білого дня в Григорівці вибили око чудовому стоматологічному хірургу Віталію Івановичу Пінчуку, теж, до речі, учневі Анастасії Зотівни, який першим повідомив кореспондента про смерть своєї вчительки. Людина стала не лише інвалідом, а й позбулася професії, адже оперувати з одним оком він просто не має права.
От і спробуй переконай село в цій ситуації, що вбивства не було. Якби ж то вона хоч не казала в магазині, що син її грошей не шкодує, що просить маму купувати все, що вона собі хоче.
Пощастило Анастасії Зотівні лише в одному. Її поховали на старому цвинтарі поряд з батьками. Не кожному таке щастя випадає. Цвинтар і тут вже дуже перенаселений. Кожен клаптик земельки і тут дефіцит. Сільрада, правда, виділила для поховань нове місце, але ніхто не хоче першим його відкривати, всі до своїх рідних, близьких тиснуться.
Григорівка – краплинка в морі українських сіл. І в цій краплині відбивається не море – доля наших малих батьківщин, болюча доля...
Василь КІЗКА, с. Григорівка Могилів-Подільського району
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
