ЗА ВКРАДЕНЕ ГУСЕНЯ ЧОЛОВІК ПІДПАЛИВ ЛЕЛЕЧЕ ГНІЗДО. Гонорівка - невелике село, але горя в ньому на ціле велике місто вистачило б!..
До фундаментів знищено цукрозавод, який був цим людям і мамою, і татом рідним, і надією, і опорою їх дітям. В результаті немає у людей ні заводу, ні отого, що зветься земельними, майновими паями. Наче вони з неба впали, ураганом з далеких країв принесені, нічого ніде ніколи не робили, а відтак не заробили ні землі, ні майна.
Певно, тому останнім часом щось дике, небувале робиться з Гонорівкою. Торік — аж три убивства!.. Село в районі стали називати бандитською столицею. В цьому році, схоже, показник по вбивствах у Гонорівці стане значно вищим, бо вже є три. Адже було вже спочатку року там три насильницьких смерті. А на днях тут сталося, можна сказати, четверте, особливо зухвале, показове, цинічне убивство: спалення заживо, серед білого дня, в центрі села!
У 1980 році (зауважу — коли Гонорівський цукрозавод не просто успішно працював — процвітав, коли жити в Гонорівці було чи не найпрестижніше в районі, коли важких правопорушень зовсім не було...) Петро Якович Жук, як це роблять сотні таких добрих людей по всій Україні, прилаштував на зрізаний вершок акації старе колесо від воза, і на ньому почала будуватися пара лелек. За літечко вони встигли і це гніздечко вимостити, і потомство вивести. З тих пір картина повторювалася. Весною з теплих далеких країв лелеки сюди, додому, поверталися. Кажуть, спершу він на гнізді появлявся. Підправляв все, що там за зиму вітрами та негодами поруйновано, неодмінно доносив нових міцненьких гілочок, вимощуючи ними кубельце, і коли все було в цій лелечій хатці готове — прилітала вона, сідала на гніздо. Минало кільканадцять днів, і люди з радістю помічали, що там, на висоті, під небом, лелек вже не двоє, дітки з’явилися. Вся вулиця захоплювалася цим одвічним дивом природи. Цією лелечою любов'ю, красою, працею. Особливо сім'я Скорупів, на садибі якої була ця краса.
За майже двадцять шість років гніздо птахи вибудували величезне, як казали люди, що живуть по сусідству, не менше семисот кілограмів! Не гніздо, а вершина інженерного мистецтва! І уявіть: така краса не де-небудь, у центрі села, якраз між ставком і Будинком культури.
Птахи так довіряли людям, що майже перестали їх боятися. В інших селах лише мріють про таке, і колеса кладуть, і просять, і приваблюють (бо ж відомо, що там, де селяться лелеки — туди щастя приходить), але марно — птиці чомусь оминають їх. А Гонорівка була ощасливлена такою красою якось сама по собі, можливо, від Бога.
Кривава вогняна вендета тут розпочалася о 17-й годині 30 червня. У цей час до цього гнізда прийшов Валерій, який живе не тут, а зовсім в іншому кінці села, аж за ставком, і, за словами свідків, гримнув, наче він тут головний хазяїн: «Я предупреждав, щоб убрали гніздо!». Не встигли люди розібратися, що до чого, а він... одним словом, підпалив те величезне лелече обійстя, в якому було четверо малих, що не вміли літати, лелеченят і двоє їх батьків. Чим він їх палив, ніхто толком розказати не може, але всі твердять, що горіло воно дуже сильно і швидко. Лелеки несамовито кричали, підстрибували у тому пеклі, били крильми. Спочатку одне згоріло заживо, потім інші, стали падати вниз разом з вогнем... А спалив він їх тому, що, казав, нібито в нього в той день «лелека гусеня вкрав».
У Гонорівку ми виїхали втрьох: я і двоє міліціонерів — начальник відділення дільничних інспекторів В.В. Білінський та старший дільничний інспектор С.В. Шрамко.
На місце, де колись було гніздо, страшно дивитися. У повітрі важкий сморід горілого м'яса і пір'я. Миттю посходилися сусіди і стали давати свідчення міліціонерам. У бур'янах, під стовбуром дерева, знайшли ледь живе лелеченя. З його обпечених ніжок шкірочка злізала, як панчішки, оголюючи кістки. Голова сільради Федір Маркітан кинувся до свого старенького «Москвича» і миттю привіз медика. Вона спершу поливала рани якимсь розчином з пляшечки, потім зеленкою збризкала. Ми намагалися нагодувати лелеченя. Але воно їжу не брало ніяк, випльовувало її з самого шлунка. Яка ж була наша радість, коли після таких відчайдушних заходів лелеченя зіп'ялося на колінця. Згодом Василь Скорупа взяв його на руки і поставив на дах гаража, де непорушно, з якимсь неймовірним жалем і докором стояли чудом врятовані двоє лелеченят. Все це спостерігала з «конька» сусіднього хліва їх мати-лелечиха і, сподіваюся, добре думала про нас, людей. А ми так хотіли в ту мить, щоб вона повірила нам, щоб простила, щоб наблизилася, признала своїх дітей, погодувала їх — переляканих і до смерті голодних. І знову сталося диво. Вона підстрибнула, змахнула величезними крильми - і вже біля них.
Прощалися ми, я, міліціонери, з цими людьми, з якими нас звела така гірка доля біля цього обгорілого дерева, як з рідними. Тисли руки, обмінювалися телефонами. Вони запевнили нас, що тепер пильно охоронятимуть лелечу сім'ю.
А палій виявився батьком двох дітей, інвалідом третьої групи, але при здоровому глузді, цілком дієздатним. Він охоче розповів міліції, як в той день у нього на очах лелека гусеня вкрав, як він пішов за ним до гнізда, як запалив, як воно горіло... Страшно було слухати те, що він так щиро говорив. Схоже було, що себе вважає зовсім не вбивцею лелек, які є од віку і до віку символом народу, а визволителем села! Від кого, запитується, від лелек? Дожилися... І подумалося мені: ну, гаразд, чоловіче, можливо, не приносили тобі, в цю твою красиву хату, «журавлиною весною» лелеки твоїх красивих донечок в колисці, можливо, тобі їх твоя дружина просто і банально народила у пологовому будинку в Ямполі, можливо, тобі колись, маленькому, ненька забула сказати, що лелеки весну на крилах приносять, що українці, яким тяжко жити в чужих краях, ними додому вісточки передають. Можливо, не казала вона тобі, що їх гніздо чіпати не можна, бо хто його зачепить — в того хата згорить, його Бозя покарає.
У мене відняло мову, я не сказав йому жодного слова, і він мені, все лиш з міліцією балакав. Прийшла його дружина - і теж на тих лелек, і, певне, сусідка чи родичка замість співчуття птахам почала розповідати нам, які вони розбійники, що і в неї і в ще багатьох людей покрали (?) багато живності. «Крадуть все: і індичат, і каченят, і курчат, і гусенят...». Але хіба можна скарати природу?
Лелеченя, яке ми всі разом рятували, таки не винесло мук — через день померло, а двоє живуть на даху гаража доброго чоловіка. Ганна Леонтіївна Смирнова розказувала, що старі птахи лиш засіріє — вже в польоті. Носять і носять на згарище гілки, будують гніздо заново. Значить, не відмовилися від Гонорівки, є надія, що весною повернуться знову сюди, до свого дому, простять людську жорстокість.
Ямпільський прокурор вперше зіткнувся з такою справою. Не знає, з якого кінця її розпочати і чим закінчити. І йому таке, мабуть, в голові не вкладається. У Гонорівці більшість людей, звичайно, на боці лелек, але є й такі, які збираються вийти цілою делегацією до районної влади, щоб захистила Валерія, який, на їх думку, правильно зробив, що запалив те лелече гніздо. А мені хочеться на весь світ кричати: «Люди, якщо ця легендарна птиця вам ненароком зробила шкоду на кілька гривень, не карайте її на смерть, бо цим ви караєте Україну».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
