ДРУЖИНУ АНТОН СТЕПАНОВИЧ ГРЕК ЗНАЙШОВ... НА ПЕЧІ. Торік "золоте подружжя" обвінчалося
Романтики пiд час їхнього знайомства було мало. Ну, яка ж романтика на печi? Однак зустрiч та виявилася доленосною для обох.
– То був 55-й рiк, – пригадує Антон Степанович Грек. – Я саме навчався у Києвi, у школi машинiстiв, поглиблював знання пiсля Жмеринського ПТУ. Додому, у Довжок Шаргородського району, ясна рiч, приїздив не часто. Якось товариш привiз новину, мовляв, у село двi новi вчительки прислали. Обидвi вродливi, але та, що краща…, скажена. Не знаю, чому, але сказане закарбувалося в пам’ятi.
А через якийсь час поїхав додому. Дощ тодi лив як з вiдра. Тож вирiшив заночувати у сестри у Рахнах. Вiд неї й дiзнався, що мама взяла на квартиру молоденьких учительок. Довго не думав – шинель на плечi i, незважаючи на те, що треба було йти 8 кiлометрiв розгрузлою дорогою, подався додому.
Коли Антон з порогу привiтався, з печi виглянуло двi дiвочi голiвки: «Добрий вечiр!». Квартирантки Генефи Францiвни – Іра та Нiна – при гасовiй лампi читали книги.
– Ми одразу сподобалися одне одному, – каже Нiна Василiвна. – Антону тодi було 27, менi – 24. iнший би на його мiсцi залицявся, а вiн… нам на пiч електрику провiв, аби не слiпали. А на другий день до мене приїхав батько з гостинцями. То Антон одразу до нього: «Сподобалася ваша Нiна, хочу женитися».
Все перемагає любов
Та, мабуть, батько Нiни мрiяв не про такого зятя. Бо коли невдовзi Генефа Францiвна справляла сватання Антона й Нiни, нiхто з рiдних нареченої, хоча й жили – рукою подати, за якихось 25 км – не приїхав. Та, як мовиться, усе перемагає любов. Рiк Нiнинi батьки впиралися i зрештою здалися. Весiлля призначили на 5 серпня 1956 року.
50 рокiв тому весiлля було не таким, як сьогоднi. У глухому селi не було навiть фотографа, аби сфотографувати на пам’ять молодих. Не мали Антон та Нiна i обручок; купили їх пiзнiше. А простенька Нiнина бiла крепдешинова сукня та вiночок з парафiновими кульками, звiсно, i в долю не падають сучасним нарядам з весiльних салонiв. Проте обоє були, мабуть, найщасливiшою парою.
Французький письменник Андре Моруа писав: «Щасливий шлюб – це довга розмова, яка завжди здається занадто короткою». Якою була розмова Антона Степановича та Нiни Василiвни за 50 рокiв подружнього життя? Мабуть, як гарна пiсня. Принаймнi, обоє i сьогоднi зберегли нiжнi почуття одне до одного. Як їм це вдалося?
– Просто щастя не з’являється, як свiтло, з натискуванням на вимикач, – переконанi Греки. – Успiх шлюбу залежить вiд здатностi обох служити, жертвувати i прощати.
А як же життєвi випробування? – запитаєте. Адже у кожного бодай раз у життi над головою висiв Дамоклiв меч. Що ж, ставила пiднiжки доля i їм. Проте щоразу вони виходили переможцями. Гiдно i з почуттям вдячностi за урок життя. Тому що завжди вiдчували пiдтримку один одного.
Шлюбний екстрiм
А випробування у Грекiв розпочалися майже одразу, як побралися. Антон Степанович працював на залiзницi, то щоразу, проводжаючи чоловiка на роботу, Нiна Василiвна хвилювалася за нього. І було чого, адже робота машинiста – це щоденний ризик. Якось на нерегульованому переїздi на колiю несподiвано виїхав трактор з причепом. Антон Степанович рiзко загальмував, однак удару уникнути не вдалося.
– Подумки я вже прощався з життям, – каже чоловiк. – На щастя, все обiйшлося тiльки ремонтом потяга. А у 78-му сталася взагалi жахлива «НП»: я їхав зi швидкiстю 100 км/год., i пiд колеса… кинулася жiнка. Досi не розумiю, чому вона обрала такий страшний спосiб самогубства? Пережив я тодi – нiкому не побажаю.
Загалом же на Пiвденно-Захiднiй залiзницi Антон Степанович вiдпрацював не мало не багато, а 44 роки. Як ветеран працi був навiть представлений на звання Почесного залiзничника.
Непростою була робота i у Нiни Василiвни. За фахом учителька української мови та лiтератури, вона 36 рокiв вiдпрацювала вихователем у Жмеринськiй спецшколi для малолiтнiх злочинцiв.
– То були важкi дiти, – пригадує вона. – Злодiї, хулiгани i навiть малолiтнi вбивцi. Був у моїй групi, наприклад, один хлопчик, котрий серветкою задушив дiвчинку. Нелегко було давати раду 30-35 таким хулiганам. Однак я з усiма намагалася знаходити спiльну мову i жодного разу, хоча ситуацiї були рiзнi, не поскаржилася на них директору.
Мабуть, за справедливiсть вихованцi поважали i любили її, а поза очi нiжно називали – «Нiнушка». Досвiд у спецшколi Нiна Василiвна отримала такий, що спокiйнiсiнько могла б писати власну «Педагогiчну поему». Якось один вихованець пiдколов товариша зробленою потай на уроцi працi заточкою, iншого разу довелося шукати двох утiкачiв. До речi, знайшов їх на горищi у сiнi… Антон Степанович. А загалi вона часто залучала чоловiка до виховного процесу, просила, аби вiн розповiдав малолiтнiм розбишакам про залiзницю та роботу машинiста. Тi любили його вiзити, i багато з них справдi стали залiзничниками.
Учителька i машинiст – Нiна Василiвна та Антон Степанович – були прив’язанi до роботи. У нього – постiйнi вiдрядження, у неї – свiй розпорядок.
– Був такий час, – каже жiнка, – що ми тижнями не бачилися. Це тепер на залiзницi точний графiк руху поїздiв, а тодi чоловiк сiдав за кермо, коли викличуть. Рятував нас блокнот на холодильнику, в якому ми переписувалися: «Пiдiгрiєш собi i дiтям котлети. Цiлую» – «Забереш Валика й Ігоря з дитсадка» – «На недiлю нас запросили в гостi…». І знаєте, це додавало у нашi стосунки якусь романтику.
– Вони у нас i сьогоднi, як голуб’ята, – не натiшаться батьками сини Валентин та Ігор. – 4-х онукiв i правнука вже мають, а люблять одне одного, нiби вчора стали на весiльний рушник. Торiк, 26 лютого, обвiнчалися, щоб бути разом i на небесах. Готувалися до цiєї подiї дуже серйозно: пiст, молитви, сповiдь. …До речi, батько у нас католик, а мама – православна. То вiн майже рiк умовляв її обвiнчатися.
І таки дочекався…
Найдорожчий подарунок вiд чоловiка – сини
Антон Степанович та Нiна Василiвна не розучилися пiдносити одне одному сюрпризи i сьогоднi. Вiн, скажiмо, i досi не позбувся звички ставити їй пiд подушку подарунки. От тiльки у молодi роки, коли колесив по Союзу, це було частiше – з кожної поїздки, а тепер – раз на мiсяць, з пенсiї. А вона вiдповiдає взаємнiстю. На 60-рiччя взяла i подарувала… гармошку. Це було дещо несподiвано як для ювiляра, так i для рiдних та гостей.
– Я тодi вiд усiх тримала у секретi, що даруватиму, – розповiла Нiна Василiвна. – А потiм оголосила конкурс. Кажу, 100 карбованцiв дам, якщо хто вгадає, що за подарунок. Чого тодi лишень не передумали, але нiхто не вгадав. Коли ж я винесла гармошку – сини до слiз розчулилися. Бо ж не знали, що батько грав на гармошцi з 13 рокiв. У Антона в сiм’ї п’ятеро дiтей було, батька на фронтi вбило, то вiн музикою заробляв на прожиття. Самоук, але на трофейнiй фронтовiй гармошцi грав i вальси, i кроков’як, i «Яблучко». Пiд час м’ясницi усi недiлi були зайнятi.
До речi, день народження – 13 сiчня – Антон Степанович визначив собi… сам. У 1929-му, коли вiн народився, документiв не давали нiяких. Його матiр точної дати народження сина не пам’ятала, казала лише, що тодi вишнi цвiли. Але Антон Степанович, коли робив документи, «перенiс» iменини на сiчень; не злякався навiть чортової дюжини.
Коли я запитала Нiну Василiвну, який чоловiкiв подарунок для неї найдорожчий, почула:
– Два сини. У них наше щастя. Люблячi, уважнi, добрi. Ощасливили нас онуками, маємо вже й 4-рiчного правнучка Артема. Інколи кажуть, що сини – все одно не доньки. Готова посперечатися. А, крiм того, нашi Валентин та Ігор привели у родину i доньок. Ними стали нашi чудовi невiстки Іра i Свєта. Ми любимо їх, а вони – нас.
У родинi Грекiв i справдi панує атмосфера любовi. Ірина, дружина старшого сина Валентина, зiзналася:
– Моя мама померла, то на Нiну Василiвну я iнакше як мама i не кажу. Вона справдi чудова жiнка. Дуже добра, мудра i терпляча. А яка прекрасна господиня! На Святвечiр готують обов’язкових 12 страв, то у неї – усi 30.
Взагалi, батьки – чудовi люди. До речi, до Вiнницi вони переїхали 5 рокiв тому. А проте одразу порозумiлися з сусiдами. Їх усi люблять, бо їхнє кредо: не брати, а вiддавати. Якщо Пiфагор порiвнював дорогу життя з грецькою буквою «iпсилон»: спершу загальна дорога життя, згодом праворуч тонка i вузька лiнiя добра, а лiворуч – широка путь зла, то нашi батьки ходять тiльки праворуч.
До 50-рiччя подружнього життя дiти приготували батькам справжнє весiлля. З тамадою, музикою i навiть шоу. А ще – презентували настiнний альбом-календар з фото членiв їхньої родини. На титульнiй сторiнцi пiд написом «Вашому золотому весiллю присвячується, рiдненькi» – щасливi винуватцi.
Сьогоднi «золоте подружжя» бере зобов’язання дожити до дiамантового весiлля. Що ж, як кажуть, дай, Боже! І – гiрко!
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
