102-РІЧНА БАБА ТАНЯ ПЕРЕЖИЛА ТРИ ВІЙНИ. Секрет її довголіття - робота і віра. Жінка і сьогодні сама вибирає цибулю та копає картоплю
На обійсті бабці Тані у селі Медвежа Немирівського району — як у раю. Біля криниці зацвіли чорнобривці, що їх вона натикала навесні, подвір'я — в зеленому килимі споришу. Довершує ідилію пісня, що її під акомпанемент пташиного хору співає 102-річна господиня:
Соловейко сизокрилий,
Скажи мені,
де мій милий.
А мій милий на Дону,
Я до нього полину...
- До нашої бабусі Тані можна фольклорні експедиції направляти, — каже її троюрідна племінниця Надія Ушатова. — Оце на Різдво пригощала мене кутею, то таких старовинних колядок та щедрівок співала, що я ніколи й не чула...
Тим часом бабця затягувала вже іншої. Про дівчину, що втопила у криниці золоте відерце і козакові засмутила серце. Далі – про гори високії та чужу сторону, куди поїхав коханий….
– Ото коли журба – я й співаю, – зізналася Тетяна Сергіївна Гаврилюк. – Буває, прокинуся вночі, увімкну світло, дякувати, зробили для мене електрику безплатно, і співаю. Усе життя своє на пісні перекладаю. Багато позабувала вже, бо ж це тільки подумати – 102 роки живу! Де вони взялися?
Невеселим виходить у баби Тані той пісенний калейдоскоп. Так, на жаль, склалося, що кожну мить щастя їй доводилося важко заробляти.
– Я – мучениця, – каже про себе. – Набідувалася – що й казати! Нас дітей у сім'ї шестеро було, а часи нелегкі, то працювати довелося з самого дитинства. Інші до школи ходили, а я в пана наймитувала. Вчитися батьки не пускали, казали, пряди кужіль, бо з науки не проживеш.
І все ж читати та рахувати навчилася дівкою, коли ходила у лікнеп. Щоправда, батьки як у воду дивилися: заробляти на шмат насущного все одно довелося мозолями.
– Без мене не обходилося ні на буряках, ні біля віялки чи машини. Інші жінки півкопи цілий день жнуть, а я – де тільки ті сили бралися! – за півдня – і бігом додому, бо ж діти. Четверо прижила разом з Порфирієм. Дуже важко було у 33-му. Виживали тим, що паслися. Влітку квасок їли, лободу, калачики, а восени їздила в Західну Україну по харч. Якось надибала там на полі залишки картоплі. Суха, аж борошно з неї сиплеться. Назбирала, везу додому – не можу натішитися. Оце вже діти ласуватимуть. Приїхала, а вдома мій старшенький Андрійко вже помирає. Я хутенько чаю йому, млинців з того картопляного борошна напекла і навколішки перед іконою: «Пресвятая Богородице, спаси і сохрани його, спаси і сохрани…». Вичапав. Вже коли став дорослим і працював у магазині, часто мене, стару, лакітками балував. А ікону ту я онуці Людмилі подарувала, вона її в Америку з собою повезла. Оце недавно у неї синок, мій перший праправнучок Данилко народився.
І все-таки двох дітей – сина та доньку – голод забрав у Тетяни Сергіївни. А чоловіка на війні забило. Так у 30 років вдовою і залишилася.
Пережила Тетяна Сергіївна три війни, але найстрашнішою була, каже, Велика Вітчизняна.
– Як оце зараз бачу – нашу хату обкопали ровами з усіх боків, понаставляли гармат. Як почнуть стріляти – то як тільки та душа трималася в тілі? Щодня німці гнали сільчан класти дорогу. Працювали ми каторжно. Спробуй хоч на хвильку перепочити, як німець, ніби з-під землі, з нагайкою являвся. Часто тим шляхом вели наших полонених, то жінки кидали їм що мали їстівного. А якось у колоні один в'язень, геть вибившись з сил, впав. Інші кинулися піднімати його, але це помітили фашисти і прямо на наших очах пристрелили того чоловіка. Там під липками ми його, безіменного, і похоронили.
Скажені фашисти були, ой скажені! Я ж теж була за волосину від смерті. Одного разу німець, побачивши мене, спитав, де мій пан. Почувши, що немає, почав скидати шинелю і до мене. Я навтьоки. Тоді він почав стріляти. Врятував мене сільський староста: сказав тому німцеві, що у мене діти, кіндер.
А у 47-му знову випробування голодом. Я, вдова, й так ніколи не могла похвалитися статками, а тут ще й обікрали. То виживала на колгоспній юшці. За роботу нам давали їсти, то я юшку зціджувала й сама пила, а густе дітям несла. Набідувалася! Казати є що, у мішок не влізе.
Сьогодні бабця Таня живе сама. Хата під солом'яною стріхою, яку вона свого часу сама валькувала, вже аварійна, тож перейшла у літню кухоньку. Син Андрій кілька років, як помер, інший син, Володя, сам вже поважного віку, живе у сусідньому селі Бушинці. Довгими вечорами компанію їй складають кіт Тузик та собачка Жуля, старенькі, як вона сама. Ні телевізора, ні радіо нема, тож чотириногі друзі – єдина розрада.
– Не боїтеся самі? Хата у вас на околиці, до сусідів далеко…
– Та вже стільки за вік пережила, що розучилася боятися. Щоправда, було якось, одне дівчисько прийшло грошей просити. Певно, розраховувала, що у мене заховані на «чорний день». Але що я з тих 400 гривень пенсії можу відкласти? Грошей у мене нема – то й нема чого боятися. А ще я не боюся нічого, бо знаю, що мною опікується Господь. Помолюся – і одразу спокійно на душі стає.
До речі, до церкви бабця Таня ходить регулярно. Іншим разом може забутися пообідати чи до магазину сходити (раз на тиждень вона скуповується), а ось службу у храмі ще жодного разу не пропустила.
Дивуються у селі, як це бабуся у своїх 102 роки сама себе обходить? Адже і пере сама, і їсти варить, навесні ще сама три відра картоплі засадила, оце збирається незабаром копати.
– Поділіться секретом довголіття, – звернулися ми до бабці Тані.
– Та який там секрет? Увесь час в роботі – оце й увесь секрет. А їсти – їм, що є: борщ люблю, картоплю, вареники. Щоправда, останнім часом вареники варю не часто. Не той вже зір. 5 років тому катаракту видаляли, бо чотири роки взагалі темна ходила.
Коли ми прощалися, бабуся Таня побажала дожити до її років. А ще – віри. Бо ж людина створена з віри й розпачу. Якщо втрачається віра, то що залишається?
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
