"15 РАЗIВ НА НIЧ ВСТАЮ ДО ХВОРОЇ СТАРОЇ IТАЛIЙКИ i кожен раз думаю: а хто ж допоможе моїм бiдним мамi i татові?"
«Поки у полiтичних колах обговорюється питання орiєнтацiї держави на Схiд чи Захiд, безробiтнi нашi жiнки i чоловiки зорiєнтувались: бiльшiсть - на Європу, iншi - на Росiю.
Заповзятливi українцi пристосувались добиратись до Iталiї, Iспанiї, Португалiї за 18-20 годин. Для цього iснує добре налагоджена органiзацiя виїзду. Десь у Чернiвцях Льоня, Жора чи Юра (звичайно, вони без прiзвищ) збирають по 2000-2500 євро i закордоннi паспорти й через 2-3 мiсяцi тихенько по телефону оголошують час виїзду.
Часто ця дата вiдкладається. Нарештi «комбiнатори» домовились – i 40 заробiтчан всiлися в автобус. Подорож у невiдому землю починається не з привiтання, а з перевiрки сумок: будь-якi продукти харчування просто викидають. Люди не знають маршруту. В автобусi є жiнка-гiд, але вона, як i водiї, на запитання пасажирiв, кисло скривившись, вiдповiдає: «Не знаю».
Вже в Iталiї ця жiнка десь зникає, як роса на сонцi. Люди дрижать вiд страху, бо ж не мають вiзи, але ще надiються на поряднiсть та доброту водiїв, що тi потурбувалися про них. Про такий випадок розповiла менi моя знайома Вiра Iванiвна, яка знайшла роботу на Апеннiнах: «Автобус рiзко загальмував, i нас приголомшило категоричне: «Витрушуйтесь! Швидко!»
Я пiдходжу до водiя, прошу почекати до ранку, розказати про наше мiсцезнаходження. Замiсть вiдповiдi товстий, плечистий водiй, розмахуючись, жбурляв сумками мало не в нашi голови. Поки ми шукали свої манатки, автобус поїхав, водiй i не попрощався.
Уявляєте наш десант у чужiй країнi та ще смерком?! Ми обурювались, кляли, плакали, та бiда змусила зосередитись, як вийти з цiєї незвичайної округи. У нас були номери телефонiв наших землякiв-заробiтчан. Я набрала номер – i, о диво, втiшив знайомий голос. Це землячка Аня, вона розтолкувала, як добратись до неї, а вона йде назустрiч.
Легко їй сказати! А ми ж мови не знаємо! Як дiзнатися про станцiю, поїзд, касу, вагон? Здається, мозолi натремо на язику i в мозку. Але слова запам’ятовувались. Гiрка наука. Доїхали до Анi, вона тут доглядає 90-рiчну iталiйку, хвору, немiчну, задовольняє всi її примхи i ще й умудряється дати в її квартирi нiчлiг землякам, протримати, поки тi не знайдуть роботу. За нiч бере по 5 євро з душi – так пiдробляє на землячках. Аня має зв’язок з iталiйцями, що шукають робiтниць.
Потiм приїжджають «купцi»: кому треба молодих, здорових, щоб невтомно працювали, iншим – пiдтоптаних та негарних, щоб не спокушати чоловiка, а хто вiдверто пропонує домашню роботу i бути коханкою господаря..…. Я з мiсяць не могла знайти роботу. Дуже прикро, страшно бути непотрiбною в чужiй країнi. Найголовнiше – прохарчуватись, продукти дорогi там.
– I як же ви переживали цi труднощi? – насмiлююсь запитати.
– Нам дуже допомагає католицька церква. I там не питають, хто ти: японець, румун, негр чи поляк, – будь ласка, одноразову тарiлочку, виделку, серветку i бери собi котлету, салат, макарони, навiть забезпечують покривалом та матрацом.
– Дорогою цiною заробляєте, то як же працюється?
– Я працюю у дуже багатої сеньйори. Її чотириповерховий котедж – як багатий музей: оригiнали живописних полотен видатних художникiв, золотi i срiбнi вироби, знайденi при археологiчних розкопках, килими, вази, тiльки екзотичних вазонiв – 600, туалет – зразок блиску та чистоти, облицьований плиткою пiд мармур з яблуневим цвiтом. Та цi хороми – моя тюрма, не можна телефонувати, вийти на вулицю, залишити на потiм шматочок хлiба: господарка знайде i викидає, та й накричить – боїться iнфекцiї. Сюди родичi i знайомi не можуть заходити, двiр за кам’яною стiною, ворота можна вiдкрити, натискаючи на закодовану колодку.
Менi доводиться пильнувати за здоров’ям 90-рiчної iталiйки, нерухомої, з викрученими полiартритом руками i ногами. Я її вмиваю, пiдмиваю, годую, чищу зуби, ношу на руках у туалет. Уявляєте, як менi працюється? Але я затято все терплю, бо знаю, як у далекiй моїй Українi дiти чекають, що я передам грошi. Ви ще не запитали, що я вiдчуваю, коли з 15 разiв встаю вночi до хворої – я думаю про своїх маму i тата. Хто ж їм подасть води?..
– Вiро Iванiвно, якщо важко на однiй роботi, можна знайти iншу?
– Можна купити другу роботу. Так, все продається i купується. Робоче мiсце коштує 200-500 євро. Та заробiтчанин без вiзи запросто втрачає роботу: не дрiмає iталiйська полiцiя, ловить нелегалiв, висилає назад, звiдки приїхав, попався вдруге – арештовують, садять у тюрму, щоб за кiлька мiсяцiв заробив грошi собi на депортацiю. Тож бiднi нашi незаконники переховуються, тiнi своєї бояться, мордуються без пристанища, а вдома ж треба вiддати позиченi на дорогу євро. Рятуються в карiтасi,… немало емiгрантiв божеволiють. Хворiють, вертаються на батькiвщину в трунi...
Слухаю цi сумнi слова – i гiркi роздуми полонять душу: чому кращi сини i дочки, молодi, талановитi шукають роботу за тридев’ять земель у той час, коли родючi нашi землi-чорноземи заростають повзучим пирiєм? Чому Батькiвщина-мати стає мачухою для своїх дiтей? Коли державнi мужi скажуть слово, вiд якого почнеться нове життя в Українi?»
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
