«Я народилася у 1933 роцi. З жахом згадала себе на вiдстанi рокiв, а поруч – пухлу свою маму. Тодi, ще маленькою, слухала її розповiдi про те, як болiли ноги, як їла буряк – за день один. Переживала, щоб дитина не загинула. Сусiд, який мав корову, давав пiвлiтра молока для мене.
Штучний голод – повторює iсторiя. Про це знає весь свiт, цьому є свiдчення, факти, докази. А вони все одно кричать, домагаються свого, того ситого життя, побудованого на кiстках i кровi людей.
Пiсля вiйни, де загинуло стiльки людей, нам, дiтям, у школi нав’язували думку, що пiдступна влада пiклується про нас. А насправдi нас знов морили голодом, бо у 1947-му в школi одну булочку, таку маленьку, що на раз ковтнути, давали як пайок.
На вулицях лежали голоднi люди. Ми, коли йшли пiсля урокiв додому, то бачили їх. Деякi вмирали просто пiд парканом. I це був вже 1947 рiк. Одяг нас не рятував вiд холоду, але пiсля урокiв примушували розбирати цеглу вiд будинкiв, якi розбомбили пiд час вiйни, відчищали їх вiд розчину i складали.
Iнколи нас вели у госпiталь, де ще лежало багато поранених, давати концерт, а влiтку збирали колоски. Стерня дуже колола ноги, i виступала кров. Сонце пекло у голову i голоднi дiти падали знесилені.
Так, це я бачила сама, сама пережила i нiякі Симоненко, i нi Вiтренко нiчого нам не доведуть. Назад дороги нема, бо те, що я знаю, є правдою життя.
А в цей час Сталiн влаштовував щовечора у Кремлiвських покоях бали, де збиралися всi його кати-прибiчники i пили вино, закушували вишуканими стравами, у тому числi, чорною iкрою. Що це таке, я не знала. Думала, що це взагалi не можна їсти, бо воно чорне i блискуче…. Слова «апельсин» я не знала, потiм прочитала у казках i думала – щось дуже гарне i розкiшне. Зате ми знали слова: пайок, картки, малокрів’я, туберкульоз, вошi, кирзовi чоботи, чунi…... Так i жили. Влада владою, а народ мiж собою був згуртований, панували дружба i взаємовиручка, порозумiння.
В Українi є такi сили, якi намагаються затягнути всiх у коло «слов’янських народiв». Тiльки я скажу: нехай справжнi слов’янськi народи приєднуються до нас, i ми з радiстю їх приймемо. А та iдеологiя, яка правила свiтом декiлька столiть, пiдкоряла своїй волi, заганяла людей у могили (розкопки свiдчать про звiрства) – повинна загинути.
Я не бажаю навiть ворогу пережити все те, про що тут написала: i голод, i вiйну, i «гарячi точки» нашої планети, де нi вони, нi їхнi дiти не були. Бо тепер, нарештi, ми всi вже побачили i апельсини, i хлiб, i масло без черг й талонiв i карток. «Шпроти» на полицях магазинiв, а чоботи – на вибiр, та ще й з дiамантами, ранiше – дефiцит!
Це сталося, нарештi, на завершальному етапi мого життя.
Просто не вiриться. Живiть, люди, користуйтеся i не «плачте», а наполегливо вiдганяйте нахаб вiд «корита».
Навчiться добре вiдрiзняти, де свої, а де комуняки. Тому ще i ще раз згадайте про голодомор, який тривав 70 рокiв всього комунiстичного перiоду. Це був геноцид Українського народу.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
