СВОЮ БЕАТРIЧЕ МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ ЗНАЙШОВ НА… СЛУЖБI У СТАТБЮРО. Таємницю великого кохання Сонцепоклонника розкрила Олександра Аплаксiна, передавши Iнституту української лiтератури АН УРСР понад 300 його романтичних листiв. А ще - будучи вже слiпою, написала спогади про письменника...
Багатьом вiдома легенда про Данте та Беатрiче. Мистецьким надбанням людства стали листи Гюго до його нареченої. Анна Керн надихнула Пушкiна на створення поетичного шедевру «Я помню чудное мгновенье». Була така Муза i у письменника Михайла Коцюбинського. «Если великий Данте имел свою Беатриче, то пусть позволено будет мне, обыкновенному смертному, иметь свою Беатриче – Шурочку, которая зажигает во мне огонь и согревает сердце», – писав великий Сонцепоклонник про Олександру Iванiвну Аплаксiну.
Вони познайомилися у 1902 роцi, коли письменник вже був одружений (з 1896 року) i мав четверо дiтей.
За збiгом обставин, молоденька Шурочка Аплаксiна влаштувалася на посаду статистика у губернiальному бюро Чернiгiвського земства, де на той час працював Коцюбинський.
Коли 22-рiчна Аплаксiна довiдалася, що її колега – письменник, дуже зацiкавилася цим. Їй хотiлося почитати щось з його творiв. Однак сором’язливiсть заважала попрохати особисто у нього книги, а дiстати їх на сторонi було важко. I все ж хтось принiс їй «Цвiт яблунi». Українську мову вона знала дуже погано, через те не зовсiм зрозумiла фабулу, але вiдчула красу стилю та глибину психологiчного аналiзу. То, мабуть, була перша iскорка великого почуття. Втiм, романтичнi стосунки склалися мiж ними не одразу.
…Одного разу Коцюбинський сказав Аплаксiнiй: «Знаєте, на кого Ви схожi? На старовинний портрет» (у той день вона була одягнена у темну блузку з бiлим комiрцем).
Аплаксiна переживала, що вiн письменник, вона думала, чи не в шуканнях сюжету вiн придивляється до неї. Це чомусь ображало її. У результатi своїх сумнiвiв вона вирiшила, що необхiдно взяти себе в руки i дати зрозумiти Коцюбинському, що вона не дуже схильна захоплюватися. I така нагода трапилася дуже швидко.
Якось вiн сказав, що її викликають до телефону. Вона встала, Коцюбинський пiшов за нею. Взявши трубку i не дiждавшись вiдповiдi, Шура хотiла пiти, але Коцюбинський схопив її руку i почав цiлувати. Вона вирвалася i прожогом втекла до своєї кiмнати. Наступного дня, проходячи через її робочу кiмнату, вiн поклав записку: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что вас люблю горячо и искренно. Если же Вы считаете меня виновным, я готов чем угодно заслужить ваше прощение, только не сердитесь. В знак того, что не сердитесь, взгляните на меня. Подымите же Ваши глаза, моя любимая...»
Однак вона вирiшила, що цьому треба покласти край, i вiдповiла: «За яку дурненьку дiвчину ви мене вважаєте, думаючи, що вiрю усьому цьому, що Ви пишете?».
Згодом, роздаючи заробiтну плату, разом з грiшми вiн вклав їй записку: «Вы роковым образом ошиблись. Но так, как Вы хорошее чувство мое считаете для себя оскорбительным, я никогда больше не позволю напомнить себе о нем, даже о своем существовании».
«Коли я почитала це, – зiзналася згодом Аплаксiна, – то вiдчула, що усе стало сiрим i похмурим навколо». А тим часом Коцюбинський додержав своєї обiцянки i тижнями не приходив до робочої кiмнати Аплаксiної. Та все ж поступово враження вiд незлагоди розвiялися, i, зрештою, кохання мiж ними спалахнуло з новою силою.
У молоденькiй Шурочцi Аплаксiнiй письменник знайшов людину з iншого небуденного свiту, вона стала повiрницею його дум i мрiй. Майже 10-рiчне листування та кохання мiж ними є найкращим тому свiдченням. Листи одне одному вони писали майже щодня. Зазвичай вранцi Михайло Михайлович, прийшовши в бюро, клав записочку у їхню iмпровiзовану скриньку.
«…Как сон, волшебный сон, прошло наше свидание и опьянило меня счастьем. Так хорошо, как вчера, мне еще никогда не было. Я всю ночь грезил тобой и еще до сих пор чувствую твои поцелуи и не могу, не умею выразить, как благодарен тебе, моя голубка…».
Хiба не про таке кохання мрiє кожна жiнка?
Коцюбинський завжди дiлився з Шурою про те, що мав писати. «Якось вiн сказав: «Знаєш, я хочу вiдвiдати публiчний дiм, я там нi разу не був, i менi цiкаво подивитися i поспостерiгати. Менi це придасться», – писала у своїх спогадах Аплаксiна. – Не знаю, чи здiйснив вiн цей намiр. Очевидно, нi, iнакше, вiн розповiв би менi».
Так, у них не було жодних секретiв. I вiд цього їхнi стосунки видавалися дуже легкими i щирими. Проте, з iншого боку, їм було дуже важко через те двоїсте життя, яким доводилося жити. Оптимiст Коцюбинський втiшав Аплаксiну: «Не грусти, моя дорогая! Все будет хорошо. Мы будем счастивы и вознаградим себя за лишения – порукой тому наша любовь». Коцюбинський навiть мав намiр «…розлучитися з дружиною i виїхати подалi з Чернiгова».
Але в серпнi 1908 року дружина Коцюбинського Вiра Устинiвна, зробивши виняток з правил доброго дому, прочитала листа Аплаксiної до свого чоловiка. Вiра Устинiвна доклала усiх сил, щоб вирвати у письменника обiцянку не кидати родину. З цим листом вона прийшла i до Аплаксiних: просила матiр та сестру вплинути на Шуру. Скаржилася, погрожувала, що не зупиниться нi перед чим, аж до вбивства.
Їхнє кохання стало ще трагiчнiшим. «Раньше я был иным – я был счастлив и полон надежд. А теперь чувствую себя разбитым и несчастным, – написав згодом Михайло Михайлович. – … Невозможно часто видеть тебя. Невольная разлука и неудовлетворенность такой раздвоенной жизнью, какой теперь приходиться жить мне, все это под час страшно измучивает меня, и в этом моя болезнь. Я положительно не могу жить без тебя… Вообрази себе человека, которому закрыли рот и не дают дышать; живописца, который ослеп; музыканта оглохшего – это буду я. Ты мне необходима, как воздух, как живописцу краски и музыканту звуки».
На жаль, обставини склалися так, що, зборений важкою хворобою, Коцюбинський не мав можливостi бачити найрiднiшу людину i промовити до неї хоча б кiлька слiв.
Смерть його була несподiваним жахливим ударом для Аплаксiної: «Це трапилося у п’ятницю, 25 квiтня за новим стилем. Коли служниця одного iз близьких знайомих Коцюбинського, художника Михайла Жука, принесла записку: «Сьогоднi... помер Михайло Михайлович. Настя, дружина М. Жука», – одразу я не повiрила. А потiм якесь отупiння до непритомностi опанувало мною….
Наступного дня Анастасiя Григорiвна, дружина Жука, попросила мене допомогти робити вiнки на труну Коцюбинського. На схiдцях будинку Жукiв ми робили вiнки. Але я не могла зосередитися, i у мене нiчого не виходило. Анастасiя Григорiвна брала їх з моїх рук i швидко та майстерно переробляла. Квiти приносили безперервно. Хтось принiс кошик бiло-рожевого яблуневого цвiту. «Цвiт яблунi», – скорботно промайнула думка. Я згадала, що Михайло Михайлович писав менi з Капрi пiд час своєї останньої подорожi, що йому приємно було бачити там розквiтлу яблуню. Я присунула до себе той кошик i швидко сплела вiнок. Вiн був найкращий з усiх вiнкiв. Анастасiя Григорiвна тодi розповiла, що саме цей вiнок хтось поклав у труну у головах Михайла Михайловича. «А знаєте, – сказала вона, – Вiра Устинiвна прохала вiд вас не приймати нi вiнкiв, нi квiтiв».
Усе життя Олександра Iванiвна Аплаксiна, «Шурочка», «Шурок» зберiгала вiрнiсть своєму великому коханню. Нiколи не виходила замiж. Тривалий час стосунки Коцюбинського та Аплаксiної були таємницею. А у 1938 роцi вона передала Iнституту української лiтератури iм. Шевченка АН УРСР понад 300 листiв-автографiв Коцюбинського. I хоча була хвора та позбавлена зору, проте з ентузiазмом вiдгукнулася на прохання Iнституту написати спогади про Коцюбинського. Так з’явилася книга (сьогоднi дуже рiдкiсна) «Листи М.М. Коцюбинського до О.I. Аплаксiної».
До речi, приємно вiдзначити, що у Соболiвцi Теплицького району живе 82-рiчний краєзнавець та книголюб Iван Карпович Фурдик, якому свого часу пощастило зустрiтися з Музою Сонцепоклонника. Бiльше того, Олександра Iванiвна подарувала йому книгу «Листи Коцюбинського до Аплаксiної». Сьогоднi цей примiрник – один з найкращих за своїм станом по всiй Українi.
Iнна ЧЕРВIНЧУК
Автор дякує дирекцiї та працiвникам Вiнницького музею Михайла Коцюбинського за сприяння у пiдготовцi матерiалу.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
