ЗА "ВИШНЮ" ПИРОГОВ ПЛАТИВ ЄВРЕЮ-КРЕДИТОРУ 11 РОКІВ. У 30-х роках у садибі відомого вченого та хірурга жила комуна ім. Джона Ріда з американських українців
5 грудня виповнюється 125 років з дня смерті талановитого хірурга і педагога Миколи Івановича Пирогова. Про маловідомі факти, що стосуються відомого вченого, розповідає 81-річний Володимир Гончаров — перший екскурсовод музею.
- Володимире Андрійовичу, останнім часом багато поважних ЗМI повідомляли, що Пирогов народився у Вінниці і що тіло вченого забальзамував його учень Д.I. Виводцев.
- Про місце свого народження Пирогов відповів сам 24 травня 1861 року в актовій залі Московського університету, де представники усього світу відзначали 50-річчя його наукової діяльності, а влада міста вручила йому диплом почесного громадянина. «Жители города удостоили меня почетного звания, как-будто осуществили заветную мечту моей юности, когда я готовился посвятить свою деятельность исключительно Москве — месту моего рождения и воспитания», — зазначив тоді він у своєму виступі.
Щодо Давида Виводцева, то насправді він ніколи не був учнем Пирогова. Доля звела їх у Болгарії під час російсько-турецької війни 1877-1878 р.р. Виводцев здійснював тимчасову бальзамацію тіл загиблих офіцерів та генералів перед транспортуванням їх на батьківщину. Жодних домовленостей між ними, що після смерті тіло Пирогова буде забальзамоване, не було.
- Кому ж належала ідея бальзамації: дружині Олександрі Антонівні, синам чи Виводцеву?
- До самої смерті батька сини не знали про намір мачухи забальзамувати тіло Пирогова. Про це свідчить те, що його старший син Микола, до речі, вчений-фізик, звертався до святійшого синоду з проханням дати дозвіл на поховання батька на території садиби і синод прохання не задовольнив.
Тим часом, влітку 1881 року Давид Виводцев, з яким Пирогов підтримував стосунки, надіслав йому книгу «Бальзамирование и способы сохранения анатомических препаратов и трупов животных». Мабуть, ця книга і спонукала Олександру Антонівну звернутися до Виводцева з проханням забальзамувати тіло чоловіка. У листі до Виводцева вона писала: «Николай Иванович лежит на смертной постели. Вы прислали ему ко дню юбилея Вашу книгу о бальзамировании. Могу ли я надеяться, что Вы предпримете труд бальзамирования его тела, которое я бы желала сохранить в нетленном виде?»
Виводцев дав згоду, але попередив, що для цього потрібен дозвіл синоду. Такий дозвіл було отримано. За кілька днів до смерті Пирогова Олександра Антонівна направила Виводцеву телеграму з проханням приїхати. Він приїхав, але в живих Миколи Івановича вже не застав.
- А що змусило людину, котра кращі роки свого життя провела у Петербурзі, інших великих містах Російської імперії, поселитися у селі за 5 км від тоді провінційної 18-тисячної Вінниці?
- Після виходу влітку 1856 року у світ статті Пирогова «Вопросы жизни», де він різко критикував існуючу систему виховання, яка передбачала навчання дітей у реальних школах та училищах, тодішній міністр освіти Норов призначив Пирогова попечителем Одеського учбового округу, а згодом — попечителем Київського учбового округу. Однак у 1861-му році новий міністр освіти Толстой після того, як країною прокотилася хвиля виступів революційно налаштованих студентів, звільнив Пирогова. Ось тоді «слишком гуманный» вчений і виїхав до Вінниці. Між іншим, проводжала його майже тисяча представників педагогічних та наукових організацій Києва.
- Чому саме Вінниця? I звідки у безробітного педагога взялися гроші на придбання такого великого маєтку?
- Справа у тому, що ще до відставки Пирогова один багатий єврей купив цей маєток на ім'я Пирогова, оскільки у царській Росії євреям заборонялося володіти землею. Дві тисячі гектарів орної землі, 50 гектарів дубового лісу, ставок та водяний млин приносили великий дохід. І все ж, майже 11 років Пирогов розраховувався з кредитором. У садибі «Вишня» він спочатку збудував цегельний завод, де за німецькою технологією виготовляв високоякісну цеглу, потім гарний півтораповерховий 20-кімнатний будинок, інші допоміжні будівлі. До речі, з цієї ж цегли у 1862-63 р.р. була збудована і церква зі склепом, де донині зберігається забальзамоване тіло Пирогова.
- Розповідають, що у довоєнні роки склеп був пограбований...
- Коли саме це сталося, не можу сказати. Але зловмисники, зламавши вхідні двері церкви, проникли у склеп, розбили скло саркофагу. Викрали шпагу з позолоченим ефесом — подарунок імператора Франца Іосифа, великий позолочений хрест, зрізали позолочені гудзики на мундирі.
- Кому належала садиба після смерті Олександри Антонівни у 1902 році?
- До Першої світової війни садиба належала онуці Пирогова Олександрі Гершельман. А на початку 20-х у садибі поселилися американські комуністи українського походження, котрі об'єдналися у так звану комуну імені Джона Ріда. У 30-х роках їх репресували, а у садибі розташувалася сільськогосподарська дослідна станція. Перед Великою Вітчизняною туди переїхала обласна інфекційна лікарня. А у 1944-му Рада народних комісарів СРСР передала садибу у військове відомство для організації там філіалу Ленінградського військово-медичного музею Збройних Сил СРСР.
Відновити історичну справедливість вирішено було після війни. У 1945 році група спеціалістів під керівництвом харківського професора Синельникова провела реабальзамацію тіла Пирогова, а бригада художників, скульпторів та будівельників на чолі з ленінградським художником О.О.Донцовим взялася за підготовку експозиції музею Пирогова.
Урочисте відкриття відбулося 9 вересня 1947 року. Саме у цей день 100 років тому під час чеченської війни Пирогов вперше оперував пораненого солдата із використанням ефірного наркозу.
- За майже 60 років існування музею його відвідали представники 169 держав світу. Кому з відомих людей Ви проводили екскурсію?
- Я працював екскурсоводом музею з дня його відкриття у 1947-му по 1949-й. Так склалося, що потім довелося виїхати до Росії. Проте за цих два роки найбільше мені запам'ятався Хрущов, який приїздив разом з першими секретарями обкомів КПУ. Були також відомі артисти кіно Петро Олійников та Євген Самойлов, письменники Петро Панч, Василь Кучер, Любомир Дмитренко, авіаконструктор Мікоян, брат Михайла Коцюбинського Хома Михайлович. Одразу усіх і не згадати...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
