"МіГ" :: 26-РІЧНИЙ ВІЛ-ІНФІКОВАНИЙ ЗАЙМАЄТЬСЯ БОКСОМ ТА ЩОРОКУ ПІДКОРЯЄ ГОВЕРЛУ

«Виноваты не звезды, а мы сами»... 26-річний ВІЛ-позитивний Олександр, до речі, великий книголюб, часто повторює цей вислів Шекспіра. «Це про мене», – каже.

Коли я запропонувала йому зустрітися, щоб підготувати до газети статтю, він не без сарказму зазначив: «Невже ваше видання цікавлять антигерої?»

Сам він родом з Рівного. Там у благополучній родині минуло його безхмарне дитинство, там закінчив школу, вступив до Рівненського університету водного господарства, одружився. Але одного дня...

– Я був на заняттях, – пригадує Олександр, – а дружина з півторарічною донечкою – вдома. Ми жили окремо, в успадкованому від бабусі будинку. І раптом дзвінок та карколомна звістка: через вибух, який стався вдома, мої рідні загинули. Похорони, важка порожнеча на серці, відчай... Потяглися одноманітні будні без сім’ї та без обов’язку. Власне, ота «свобода» і привела мене у сумнівну компанію автолюбителів. Я якраз отримав посвідчення водія і намагався заглушити душевний біль гонками на авто. Та одного разу той автомобільний драйв призвів до... угону чужої машини. Як наслідок — арешт, суд і позбавлення волі на 2 роки. «Виноваты не звезды, а мы сами»...

Повернувшись з тюрми, якийсь час я ніяк не міг призвичаїтися до життя «на гражданці». Багато катався світом, шукаючи себе, а потім зайнявся сітьовим маркетингом: розповсюджував книги.

У 2005 році я поїхав у відрядження до Вінниці. Робота привела мене в обласний СНІД-центр. Так сталося, що першими я відчинив двері кабінету психолога. Познайомилися, розговорилися. Взагалі психологія як наука, що вивчає людську душу, давно цікавила мене. Я навіть закінчив 3-місячні курси з психології. А тут такий цікавий співрозмовник. Відверта бесіда закінчилася тим, що я просто з цікавості здав аналізи на СНІД. Коли ж через 10 днів приїхав у СНІД-центр дізнатися результати, мені повідомили, що у моїй крові виявлені високі тітри, тобто є підозра наявності ВІЛ. Мені сказали ще раз здати аналізи для відправки їх на Київ. А вже через тиждень повідомили остаточний результат: я – статус-позитивний.

– Як ти сприйняв таку звістку?

– Істерики, депресії чи чогось такого не було. Напевне, далося взнаки спілкування з психологом Центру. Хоча, чесно кажучи, я таки «пограв» їй на нервах, влаштувавши своєрідний «театр» з демонстрацією чорних «думок» про самогубство. Насправді ж, я розумів, що з цим треба навчитися жити.

До речі, мені пощастило ще й тому, що зустрів чудову людину і прекрасного фахівця, головного лікаря СНІД-центру Ігоря Матковського. Це він підтримав мене у скрутний момент, коли загострилася моя хвороба, а я, як на те, ще й загубив паспорт. Ігор Анатолійович не лише знайшов для мене дорогі ліки, але й власноруч займався моєю госпіталізацією в інфекційне відділення. Повірте, сьогодні таких здатних на самопожертву лікарів – одиниці.

– А як відреагували на такий діагноз рідні?

– Якщо чесно, то ані батьки, ані дві мої старші сестри про мій статус не знають. Батько пережив інсульт, тому я не хотів зайвий раз хвилювати його. Втім, вони у мене досить прогресивні, а тому не думаю, що якби дізналися, здіймали галас чи, як інколи буває, відмовлялися від мене. За це я їх люблю.

... У Вінниці Олександр мешкає майже два роки. Живе на квартирі, винаймає кімнату у матері свого товариша. На жаль, вже покійного. Він теж мав позитивний статус.

Чим займається? Олександр – соціальний працівник благодійного фонду «Позитив». Спеціалізується на захисті прав ВІЛ-інфікованих у лікувальних закладах.

– Це моя, так би мовити, «ізюминка», – каже Олександр. – До речі, перш, ніж стати ним, я за направленням Вінницької ініціативної групи Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, закінчив 6-місячні курси з соціальної роботи у сфері ВІЛ/СНІД.

Сьогодні Олександр запросто може «поставити на місце» навіть найповажнішого у місті лікаря, якщо той відмовляється обслуговувати людину з позитивним ВІЛ-статусом. Але на перших порах...

– Я дуже добре пам’ятаю свою першу клієнтку, – каже молодий чоловік. – То була наркозалежна жінка зі стажем 20 років. Скаржилася вона на абсцеси (взагалі наркозалежні особи дуже часто потребують саме хірургічної допомоги через сепсиси та гнійні рани). У лікарні їй відмовили надати допомогу. І тоді я... став «хірургом» у домашніх умовах. Хвилювався страшенно. Зате після того випадку «проштудіював» усю літературу, повивчав напам’ять статті Конституції і сьогодні за кілька хвилин «вмовлю» будь-якого лікаря надати людині з ВІЛ допомогу. За час своєї роботи соціальним працівником я близько 50 разів особисто супроводжував клієнтів до лікарні.

Займається Олександр також іншими питаннями. Зокрема, проблемами працевлаштування ВІЛ-інфікованих, доглядом та підтримкою людей, які приймають антиретровірусну терапію. Він також консультант із замісної терапії для наркозалежних осіб.

– Я вважаю, що ВІЛ – це не вирок, – каже. – У нас є жага до життя. Причому, до життя повноцінного.

І це Олександр доводить щодня. Він, наприклад, відвідує секцію з боксу, є запопадливим футбольним вболівальником, щороку їздить у Карпати, цікавиться історією і готується до вступу на юридичний факультет вузу. У його планах створити соціальне підприємство, яке б захищало інтереси людей з ВІЛ. А ще мріє про міцну сім’ю. Дай, Боже!

Розмовляла Інна ЧЕРВІНЧУК

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

Середа, 24 січня 2007 p.

26-РІЧНИЙ ВІЛ-ІНФІКОВАНИЙ ЗАЙМАЄТЬСЯ БОКСОМ ТА ЩОРОКУ ПІДКОРЯЄ ГОВЕРЛУ