"МіГ" :: "Я НЕ НАЦІОНАЛІСТКА, я патріот своєї держави"

«Добрий день, шановна редакціє! Сьогодні багато розмов точиться щодо статусу української мови. За роки незалежності України багато змінилось, але це ніби крапля в морі. Років десять тому я написала вірш, і там були такі слова:

Не можна було розмовляти
Нам мовою своїх дідів,
А треба було переймати
Чужинську мову москалів…

Багатостраждальна наша українська мова! Її століттями забороняли, паплюжили, а вона все одно вижила і тепер, ніби мале дитя, потребує допомоги. Ще років 30-20 тому було традицією: виїхав з села — і вже «штокає», це вважалось престижним, це було ніби нормально, мало хто задумувався над цим. Пригадую свої студентські роки, подруг Магду і Анничку з Калуша та Сільву, мадярку з Хуста, їх незвичну тоді для нас «западенську» мову. Пригадую, як дивились на нас з цікавістю і подивом у транспорті, на вулиці. І це було у Києві! Російські школи, викладання предметів російською мовою у вузах. Настільки сильною була комуністична ідеологія, що ми, жителі Центральної України, з цим охоче погоджувались. А ті, хто намагався відстояти своє право чути і розмовляти своєю рідною мовою, часто були жорстоко покарані. А про людей західних областей нам тлумачили з дитинства як про бандерівців, ворогів і т.д. Тепер, коли мені за 50, коли маю вже немалий життєвий досвід, мудрість, знання не тільки з радянських підручників, я маю свою особисту думку, яку вже змінити не можна, що б мені не нав'язували. І я відчуваю провину своїх земляків, всіх українців перед західноукраїнським народом.

Вони гідно відстоювали рідну мову, свої звичаї, свою незалежність, віддаючи за це навіть своє життя. Нам би підтримати їх, приєднатись до того прагнення відчути себе гідними нащадками наших предків, але ж ні! Ми з відкритими від захвату ротами слухали Москву і часто паплюжили своє, українське, дозволяли себе поступово розчиняти. Мені було 22 роки, коли мене вперше назвали «пані», це було у Львові. Я не відразу зрозуміла, що звертаються саме до мене, це було настільки незвично. І тепер, найчастіше у чергах чи транспорті, чути «дєвушка» чи «жіночка», хоча, на мій погляд, лагідне слово «пані» робило б нас набагато добрішими. Хоча справа не у словах, а в душі, що ми туди пустимо.

Як радіє моя душа, коли чую справжню українську пісню, без сучасної обробки. Недавно довелось їхати маршрутним таксі у Піщанку, водій дав можливість насолодитись пасажирам поїздкою — всю дорогу лунали українські пісні, задушевні, рідні. Спасибі велике водію, пану Князькому. Днями по телевізору бачила, як Т. Повалій і М. Басков співали «Ти ж мене підманула». Побільше б таких програм. Олег Скрипка радує нас своєю творчістю і майстерним виконанням наших пісень. А народний кум Янченко, наша гордість, співаки Кавун, Іван Красовський... Інколи слухаєш рідну пісню — і сльози навертаються на очі, і на душі щемко.

Я не проти інших мов на Україні, з повагою ставлюсь до росіян, до інших національностей, але ж і ви поважайте людей, мову, традиції тієї землі, на якій ви живете. У мене багато знайомих — росіян, які принципово не хочуть знати українську мову, не володіють нею, не заохочують до її вивчення своїх дітей. І це образливо. Але ж є інші приклади. Моя колишня сусідка Люба вийшла заміж за вірмена і прожила майже 30 років у Грузії, в Тбілісі. Після смерті чоловіка повернулась до Вінниці з сином, який добре володіє українською, російською, вірменською, грузинською. І Люба не забула свою мову, і, як вона каже, ніколи б не забула. Однокласниця, яка ще в молодості переїхала до Німеччини, на зустрічі випускників розповідала, що тільки не придумувала, аби чути рідну мову і мати можливість нею розмовляти. Мої внучаті племінники, які народились і живуть у Німеччині, добре розмовляють українською. Таких прикладів можна наводити безліч.

А брат чоловіка, який після школи виїхав до Росії, а повернувся вже у 90-х, мову забув і не дуже має бажання її згадувати. А його дружина — росіянка каже: «У меня от вашей Верховной Рады голова болит», а я їй у відповідь: «А від нашого сала не болить?»…

Коли народився онук, на сімейній раді вирішили вчити його казати «тато». І я, і мої діти звикли до слова «папа», але як приємно чути, коли внучок вимовляє: «Тато, татко, татусь». Друзі мого сина, які переїхали до Вінниці з Луганська, інколи дивуються, як ми гарно володіємо українською мовою. Але нам далеко до досконалості, як не контролюю чистоту мови, але все одно вискакують суржик, русизми. Та ми стараємось, і дуже приємно, коли луганчанка прагне вдосконалити свої знання з української мови. А донечка їхня гарно володіє і українською, і російською, хоча їй тільки п'ять років. Мій чоловік каже: «Зберегли українську на Заході, розмовляють нею в Центрі, заговорять і на Сході, бо скрізь є українці».

Зараз треба захищати не російську мову, а державну, українську. Так само, як і традиції, духовність. Нас так виховали, що ми далекі були від Бога, від релігії, багато пустот було у наших душах, та в кожної людини своя доля і своя дорога до Бога. Інколи ходила до церкви, швидше, за компанію з сусідкою, але часто не розуміла, про що говорить священик, важко було розібратись у старослов'янській мові. Приходила з церкви і не відчувала того піднесення, яке мало б бути. Можливо, не готова тоді я ще була, не знаю. Але, гуляючи з онуком у парку лікарні ім. Ющенка, я почула спів хору. Знала, що десь тут є церква. Дочекалась наступної неділі і пішла. Священик о. Анатолій і матінка Олена зустріли мене привітно, пояснили, де ставити свічки. Почалася служба, і мене ніби оповило щось приємне, спокійне і в той же час урочисте. Євангеліє читали українською мовою, проповідь теж, все було зрозуміле і якесь рідне. А хор, яким керував 90-річний справжній знавець своєї справи, співав і молитви, і псалми, і молитву за Україну так, що не можна було стримати сліз. На задній план відійшло те, що ця церква облаштована у приміщенні лікарні, скромні облаштунки. Тут панує інше: щирість, доброзичливість, справжня Божа благодать. Пізніше я дізналась, що це церква Київського Патріархату. Навіть церкви поділені…

Інколи дуже образливо стає за своїх земляків. Їх працелюбність знають чи не в усьому світі. Але якби кожен заробітчанин працював на своїй землі так, як працює на чужині, якби кожен українець працював добросовісно та якісно, то зовсім іншою була б наша країна, люди жили б набагато краще.

А ми варті того, щоб жити краще, бо дуже набідувався наш народ за всю історію: монголо-татари, австро-угорці, поляки, німці, литовці, «совєти» та й самі українці знущалися: принижували, винищували, але ми вистояли, ми стали сильнішими, але нам ще не вистачає гордості і самолюбства. Моя старенька бабуся, якої вже декілька десятиліть немає на цьому світі, орієнтувалася у часі так: народилась на Різдво, виходила заміж на другу неділю після Першої Пречистої, одну дочку народила на Івана Купала, іншу - на Катерини, сусідка померла перед Вознесінням… Для неї релігійні свята були важливіші, ніж просто календарні дати. Я знаю, що навіть мої ровесники не всі свята знають, не кажучи вже про молоде покоління: не знають і не дотримуються релігійних та народних традицій, не знають народних пісень, легенд.

Я не націоналістка, я — патріот своєї країни. Хоча я народилась у далекому Казахстані, куди батьки після одруження поїхали піднімати цілину, я — українка і завжди нею буду. Шановні російськомовні земляки! Прислухайтесь до мелодійної вимови української, заспівайте разом з нами українську народну, пожартуйте українською приказкою, адже ми вашу рідну мову добре знаємо, хоча живемо не в Росії. Я впевнена, що ваш зустрічний крок ще більше зблизить нас і поріднить.

Зичу всім здоров'я і взаєморозуміння».

З повагою,

Соломія СЛОВ'ЯНСЬКА

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

Середа, 18 квітня 2007 p.

"Я НЕ НАЦІОНАЛІСТКА, я патріот своєї держави"