"МіГ" :: ДРУЖИНА ГЕРОЯ... ПРО СВОЮ МОЛОДІСТЬ, КОХАННЯ І ЖИТТЯ

Це зараз у 20 років – ще діти. Навчаються в університетах, живуть з батьками, «косять від армії». А наші бабусі та дідусі у цей юний вік мали покинути рідний дім – вони йшли на війну. Хтось скаже: тоді були інші часи. Так, інші. Але все пізнається у порівнянні...

Зустріч з цією жінкою змінила моє ставлення до життя – у кращий бік. Вона пережила голод, війну та свого коханого чоловіка, який помер у неї на очах... Але у цієї 80-річної бабусі стільки оптимізму, доброти і тепла – вистачить на всіх! Катерина Федорівна Рябошапка – дружина Героя Радянського Союзу. Їх на Вінниччині було лише 36, а зараз – тільки двоє... Решта спочивають на почесній алеї Слави, і Катерина Федорівна часто ходить їх навідувати з оберемками квітів.

...Каті ще не було 18 років, як почалася війна. У їх сім’ї було шестеро дітей, вона – найстарша, пішла на війну. Одразу потрапила в авіацію, і завдання було відповідальне – готувати льотчиків. І як тільки все виходило у молодої тендітної красуні?

– Ви ж була дуже молода та гарна. За вами, мабуть, упадали усі...

– Ні, ви що... Я завжди казала, що льотчики – це найблагородніші люди, вони ніколи ні за ким не упадали. Недарма їх називали сталінськими соколами. Вони тримали марку, були добрі, ніколи не образять. Я ж ще зовсім дівчатком була, у мене навіть грудей тоді не було... А вони по 5-6 разів літали у бій, і дехто не повертався. І таке майже кожного дня... Танці, щоправда, у нас були при будь-яких обставинах. Хтось грає на гармошці чи акордеоні – це обов’язково! Це, не дай Боже, у дивізії немає когось, хто грає – пропасти можна! У всіх стільки стресів за день, тому ввечері мають бути танці. Але коли хтось помер, то ні... Тут вже давали «100 бойових грам» на вечерю...

– Аеродром – стратегічний об’єкт. Вас, певно, бомбили часто. Не було страшно?

– Так, часто бомбили. Мені чомусь не було страшно. А жінка у нас була одна – дуже боялася. Так під час одного бомбардування вона обгоріла майже вся... Недарма так їй було страшно.... А моя землячка, подруга Ніна, померла під час обстрілу.... Ми ж і вдень, і вночі на аеродромі. Там багато гинуло льотчиків. Пам’ятаю, на моїх очах загинув один... Розповідали, що у нього тільки дружина народила. Вони ж молоді були хлопці – 22, 23 роки... А командир батальйону називав мене «вогником», бо я нічого не боялася і куди мене не посилали – ніколи не відмовлялася.

– Зараз у дівчат має бути дуже багато нарядів... А який тоді у вас був гардероб?

– О, ціла історія. Ми ж, дівчата, хотіли бути гарними. Але... Одного разу у мене чоботи подерлися. Я їх віддала одному, щоб відвіз до майстра. Так він, паразит, без чобіт приїхав – пропив! Не було навіть у чому на вулицю вийти! Скільки ж було сліз! Але до мене прислали чоботаря, і він пошив по моїй нозі! Чоботи кирзові, але скільки ж я ними хвалилася – мій розмір! Вдітися також не було у що. У мене спідниця прогоріла – їсти так готувала біля плити. Це була трагедія для всіх дівчат. І ми сіли та плачемо. Добре, що у нас Льоня був майстер перешити, каже: «Знімай спідницю!» Зняти то зніму – а ось що вдягти? Але він одразу приніс її, знайшов і зробив якусь вставку. Я пам’ятаю, як ми раділи раніше простому ситцевому платтю... зараз у людей немає таких радощів.

– А як ви з чоловіком познайомилися? На війні?

– Ні, ми з ним на війні не були разом. Він – кулеметником, завжди у перших рядах. Звання Героя Михайло отримав у 1943 році за форсування Дніпра. Ми з ним познайомилися вже у 1947 році, коли служили у Німеччині. Недалеко від нашої частини був госпіталь окупаційних військ. Там дівчат було повно – скільки хочеш. Наші хлопці туди їздили на танці. Взяли мене і мою подругу Машу. Там підійшов Міша мене на танець запрошувати. А я за ним спостерігала до цього, він з якоюсь медсестрою танцював, так ноги закидав, підскакував, ніби балувався. Я думаю: «Жах, капітан, Герой, а таке витворяє!». Кажу подрузі: «Машо, дивись, наші Герої так себе не поводять!». Не хотіла з ним танцювати. А він каже: «Я вмію краще!» Довелося іти! Потім зібрався він мене проводжати... А наші хлопці йому кажуть: «Капітане, у нас своїх провожатих достатньо». Я ще й сказала йому, що звати мене Тамара, бо думала, ми ніколи не побачимося! Але через тиждень він прийшов на КПП, розшукувати ту «біленьку Тамару»... Таки знайшов! – сміється Катерина Федорівна. – Ми познайомилися ранньою весною, а 6 січня 1948 року одружилися.

– Вам подруги не заздрили, що у вас чоловік – Герой?

– Ні, не було такого. А взагалі Героя не так легко отримати. Тисячі офіцерів – одиниці Героїв. І життя у них не таке просте... У Німеччині ми ще прожили майже 3 роки. А потім нас відправили у Забайкалля. Там місяців зо три жили у землянці. Лише потім нам дали кімнатку у будинку... Зима – більше 50 морозу, тільки і знаєш – пічку топити. Потім була Московська область, Одеська... А потім армію почали скорочувати – мого чоловіка також, і ми потрапили до Вінниці. 72 рублі пенсії дали – за вислугу років. А те, що ти Герой – будь ласка, будь собі на здоров’я, за це нічого не доплачували... Доводилося багато працювати. Може, тому Міша так рано пішов, у 1984 році... Важкі роки були. Я таки дивуюся, хто говорить, що зараз важко жити. Чого дарма казати?

І які там подвиги на війні... Вважаю подвигом, що трьох синів на ноги поставила – Сашу, Юрка і Вову. Я ж майже не працювала. Міша казав: «Ні, мамо, ти на роботу не підеш. Що, ми своїх хлопців на вулиці залишимо? Що вони будуть робити цілий день без нагляду?». Адже у нас, крім нас двох, більше нікого не було. Ми один одного підтримували. Він був такий добрий – повна вулиця хлопчаків, і вони завжди біля нього крутилися. І ось я це все розповідаю – і бачу все це перед моїми очима...

Так, тоді були інші часи. І нам із вами ніколи не дізнатися, як це воно – прожити свої кращі роки під обстрілами, у землянках та у постійних переїздах...

Анна КОЛЕСНІКОВА

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11

Середа, 16 травня 2007 p.

ДРУЖИНА ГЕРОЯ... ПРО СВОЮ МОЛОДІСТЬ, КОХАННЯ І ЖИТТЯ