У ФАШИСТСЬКІЙ НІМЕЧЧИНІ ПОРЯДНІСТЬ 16-РІЧНОЇ ЛЮБИ ПЕРЕВІРЯЛИ... КОШТОВНОСТЯМИ. Зустрівшись через 48 років зі своєю колишньою хазяйкою, жінка відмовилась від будинку, машини та подарунків. "Ми хоч бідні, зате горді", - сказала
Якби до Осолинки Літинського району несподівано завітала делегація з Німеччини, у ролі перекладача запросто могла б виступити... 82-річна Любов Семенівна Драчук. Німецьку жінка вивчила понад 60 років тому, під час Великої Вітчизняної, коли її, 16-річну, разом з 30-ма іншими осолинськими невільниками вивезли до Німеччини. І дивна річ — досконало володіє нею навіть у такому поважному віці.
- Мене забрали у червні 42-го, у другий набір, — пригадує жінка. — Всіх нас підводами відвезли до Вінниці, де вчинили медогляд. Як і більшість хлопців та дівчат, аби уникнути відправлення у Німеччину, я «захворіла». Німці боялися хворих на шкірні хвороби, тож за порадою старших я прикладала до ноги якесь зілля, від чого виникла виразка з пухлиною. Але медкомісія складалась із «наших» лікарів. Ті все зрозуміли, тож невдовзі товарний вагон ешелону з молодими невільниками мчав мене на захід.
Хлопців та дівчат вивантажували у різних містах. А Любу та ще четверо дівчат — Ксеню Бабій, Лену Драчук з Осолинки, Ганю із Слобідки та Палажку з Миколаївки — привезли аж до кінцевого пункту призначення, у курортне місто Баден-Ельстерн, за 20 км від Праги.
- Ми стояли купкою на пероні і чекали на смерть, — продовжує Любов Семенівна. — Але до нас почали підходити якісь люди і, як ото на базарі, по одному-двох забирали з собою. До мене підійшло двоє — чоловік і жінка, як згодом з’ясувалося, подружня пара — 52-річний Ганс Міхаеліс та 42-річна Гільдікард.
Я була боса, у простому селянському одязі. Талап-талап через усе місто (Міхаеліси на мальовничій околиці утримували двоповерховий готель). Перехожі з подивом озирались на мене, певно, думали, а це що за страх Божий?
Як прибули на місце, хазяйка дала мені два шматочки хліба і чашку холодної кави, а потім повела у ванну. Мої широку полотняну сорочку та спідницю забрала, натомість принесла незвичні трусики, ліфчик, чисте плаття, туфлі. Плаття я одягнула, а ось труси та ліфчик — відклала. Не розуміла, навіщо вони мені. Але Гільдікард все-таки змусила їх одягти.
У готелі Міхаелісів зупинялись німецькі сім'ї, які приїздили на курорт лікуватися. Їхні кімнати я і мала прибирати. Але ж мови не знала, що мені наказували робити — не розуміла. Розгубилась — у сльози. Побачивши трьох німецьких дівчат-покоївок, спершу подумала, що Гільдікард їхня мати. Запитала: «Мама?». Вони — «мама, мама». Так Гільдікард і для мене стала на три роки мамою. З прибиранням у мене, ну, ніяк не складалося. Зате якось, коли хазяйка поралася на кухні, я запропонувала їй почистити картоплю. Потім — капусту нашинкувати. Далі допомогла посуд помити... Це виходило у мене добре, тож вже наступного ранку хазяйка з самого ранку почала кликати мене: «Любо! Любо! На кухню!» Так я і залишилася там працювати.
За словами Любові Семенівни, їй з хазяями просто пощастило. Обоє були дуже добрі. Своїх дітей не мали, то до неї ставилися, як до рідної.
- Ганс що не візьме у руки — називає німецькою, щоб я запам’ятовувала, — розповідає жінка. — Якось ми пішли з ним до магазину за продуктами. По дорозі я побачила вивіску — «Готель». Прочитала вголос, адже ази німецької вчила у школі, хоча, якщо чесно, то дуже не любила цей предмет. «Так ти вмієш читати?!» — аж сплеснув у долоні. Я кажу — «Трошки». Тоді він купив мені словник, щоб вчила німецьку. Я ж вперта: «Нащо мені ваша мова? Не буду!» - розплакалася. А він насварив-насварив мене, розказав «мамі», а та приходить до мене: «Любо, треба, треба! Вчи!».
І я почала вивчати німецьку.
А одного разу побачила, як Гільдікард в’яже крючком. Цікавість така розібрала, що попросила її навчити і мене. Згодом виходило не гірше, як у неї. Щоправда, в’язати доводилося вночі і без світла, бо ж бомбили. Бувало, усі сплять, а я до доугої години ночі щось плутаю. Так зв’язала собі панчохи. «Мама» коли побачила, неабияк здивувалася і навіть попросила мене вив’язати Гансу шкарпетки і пальчата (рукавиці).
Щира і кмітлива українська дівчина підкорила серця Міхаелісів. І все-таки вони вирішили перевірити її, доручивши прибирати свої кімнати.
- Не один раз, — каже Любов Семенівна, — під столиком біля ліжка я знаходила нібито загублені чи забуті золоті сережки, персні та інші коштовності. Я піднімала ті знахідки і клала зверху на столик. Перевіряли. Зате згодом стала хазайкою. Мені доручили ключі від комор, підвалів; я вже не супроводжувала хазяїна до крамниці, а сама купувала по картках продукти. Більше того, мене навіть відпускали на вихідні провідати своїх земляків. Адже сумувала за домом страшенно, хоча й отримувала листи від матері, та й сама частенько писала в Осолинку.
Три з половиною роки, аж поки у місто не увійшла Червона Армія, жила Люба у Міхаелісів. Коли настав час їхати додому, Гільдікард одчинила шафу: «Бери, Любо, що бажаєш!» Але дівчина відповіла: «Не хочу ваших сліз. Піду з тим, що у мене є».
...Через багато років не забула фрау Гільдікард українську дівчину Любу. З допомогою Червоного Хреста розшукала її в Осолинці і у 1993 році зробила виклик до Німеччини. Вдруге поїхала Любов Семенівна до Баден-Ельстерна, але цього разу вже у гості. Гільдікард тоді було 93, Любі — 68.
- Ми коли їхали, — розповідає донька Любові Семенівни Катерина Іванівна, — я дуже переживала, як ми порозуміємося, як подолаємо мовний бар’єр. Але щойно зійшли на німецьку землю, як мама так «зашпрехала»... Я аж здивувалася. До речі, фрау Гільдікард подбала про перекладача, але її послуги нам не знадобилися.
- І якою ж була зустріч?
- Дуже теплою і трепетною. Гільдікард вийшла вся у білому, маленька, худенька. «Любо, хіба це ти? — запитала. — Майне Люба?» («Моя Люба?»).
А в мами від хвилювання та нервого збудження одразу губи «згоріли». Ще б пак, адже вона поверталася у свою обпалену війною юність.
Дуже вразив рівень життя німців — справжній рай. Аж досада взяла при порівнянні, як живуть переможені і як ми — переможці. Щоправда, ми розраховували, що прийматимуть нас хлібосольніше. Адже приїхали зі своїм коньяком, домашньою ковбасою, запеченою качкою, тортом... Але все те навіть не виставили на стіл. Пообідали... стоячи. Якби це такі гості їхали до нас, то ми б уже кабана кололи, а там — досить скромно. Гостювали ми два тижні. І щоразу мене просили співати українських пісень. Я співаю — а вони плачуть.
... Як і у 45-му, Гільдікард хотіла щиро обдарувати Любов Семенівну з донькою подарунками. Спершу вмовляла їх залишитися у Німеччині, пропонуючи дім. Потім — дорогий одяг, гроші, навіть машину.
- Ми відмовились, — каже Любов Семенівна. — Хоч не такі заможні, зате горді. І хочемо жити на своїй землі.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
