"ЯКИХ ХІРУРГІВ ТРЕБА БОЯТИСЯ, або Iсторія одного лікування"
«Їдь оперуватись до Києва», – радили мені колеги. То була пора літніх відпусток. Серйозні люди відпочивали, а біда не залишала часу. I я «здався» місцевим онкологам.
Після операції мені сказали, що звернувся я не пізно, все, що потрібно, зроблено радикально, так що чекаємо одужання. Оте «не пізно» мене заспокоїло. Але заспокоїло тільки до першої перев’язки, поки я не побачив свій маленький шрам. Звичайно, хтось інший не звернув би на це уваги, але я – лікар-хірург. Кожен хірург знає, що зробити малесенький розріз, а тим більше в онкології, це – спаскудити справу. Кого хотів здивувати оператор отим розрізом? Мене? Колегу-уролога? Перед ким хотів так «круто зарисуватися»? Якби все обійшлося, то робота виглядала б «як вищий пілотаж» – і розріз маленький, і операція успішна. Але не обійшлося, на жаль.
Сам шеф пояснив згодом, що такі маленькі розрізи роблять тепер американці. Та спокою вже не було. Тим більше, що шеф повідомив мені ще деякі деталі. Наприклад, анастомоз (нове з’єднання відрізків кишки) він, виявляється, сховав під очеревину. Так йому спокійніше. Це на той випадок, якщо пустить якийсь шов. А якщо залишено частину пухлини? Тоді їй пряма дорога у зачеревний простір. Лови її там. Час показав, що так воно й сталося. Пам’ятаю, я остовпів після такої інформації. Але що вже тепер...
Питаю обережненько шефа, щоб не образити, боронь Боже, пана спеца, чи забирав зв’язку між шлунком і поперечкою. Якщо забирав – зроблено як слід. Посміхається люб’язно: «Не сумнівайся у нашій кваліфікації». Та як же у ній не сумніватися?
Через вісім місяців на контрольній колоноскопії колега побачив інфільтрацію на анастомозі. Я – до шефа. «Iнфільтрація», – кажу. Не просто почервоніння якесь, а інфільтрація. «Ну, чого ти, – ображено підвівся назустріч шеф, – з душею тобі зробив. Там банальне запалення».
I я, дурень, знову повірив. Не власній інтуїції, а його словам. Я думав, що це говориться відповідально. Говорити безвідповідально там, де йдеться про чиєсь життя – це злочин. Я ще, правда, запитав, чи не піти б знову на операцію, на ревізію. «Ні, – була відповідь, – там нічого немає».
Потім я дивувався сам собі, що так легко повірив у це. Чому? Та тому, що хотів бачити у ньому спеціаліста. Серйозну людину. Якщо я щось кажу, то за це відповідаю. Думав, що і він на цьому рівні.
Якби знав тоді, що звичайне УЗД анастомозу може викрити інфільтрацію, якщо це пухлинний процес. Але це я знаю вже тепер. Цікаво, чи він знає взагалі про це? Тобі, чоловіче, нічого не коштувало просто сказати: перевір, на всякий випадок. Але – ні. Навіщо? Це ж не про його життя йдеться. Як це назвати? Непрофесійність? Нехлюйство?
Минуло ще чотири місяці, і я рукою знайшов ту ж саму пухлину, майже у тому ж місці справа.
Цього разу шеф трохи розгубився. «Підемо, – каже, – великим боковим розрізом». I показав рукою на столі, який завбільшки розріз він має намір зробити цього разу. Про малі американські вже не згадує.
Навіщо ж ти, чоловіче, забрав у мене оцих чотири місяці, питається. Я ж приходив і просив проконтролювати. Тоді ще можна було все поправити, видалити залишене.
Я запитав, чи не дозволить шеф, аби приїхав мій товариш, теж онколог, з Хмельницького. Просто хай буде присутнім на операції. Не дозволив. Не хотів, видно, щоб носом його тикали у те, що він там накомбінував.
Признатися, я очікував, що він по-людськи скаже мені: «Слухай, буває. Так вийшло. Ще не все втрачено. Я автор операції, знаю деталі, знаю, що і як робив, спробуємо врятувати ситуацію». Але нічого такого сказано не було. Була готовність умити руки.
Другий раз мене оперували у Хмельницькому. На жаль, процес уже дійшов до нирки. Операція показала, що це рецидив. Гістологія виявила: стінка анастомозу проросла на всю товщину. Тобто, кишку було перерізано по пухлині. Або ж насіяно, що не дивно при такому розрізі. Яка може бути обережність та акуратність при обмеженому операційному полі?
Далі операції пішли одна за однією. I все – результат нерадикальності першої операції. Колеги дивуються: «Як? Рецидив після правобічної геміколонектомії? Де оперували? Хто?»
У хірургічному середовищі на професійному діалекті це називається «запороти пацієнта». На рівному місці. Без найменшого виправдання.
Навіщо я це пишу? Та істини заради. Iстина має право бути названою і вимагає цього. У хірургії випадки халатності, нехлюйства розбираються. За закритими дверима, звичайно. Не прийнято виносити сміття з хати. Розбираються ці випадки для того, щоб більше не повторювались.
Приходив і я до шефа. Поговорити. Як лікар. Тільки шеф, уявіть собі, повівся нещиро і зверхньо. «Це – онкологія», – сказав. Правильно, чоловіче. Це – онкологія. Тільки це треба було казати, коли я приходив до тебе першого разу, після колоноскопії. Отоді, замість «там нічого нема» треба було сказати: «Це – онкологія, давай на всякий випадок проконтролюємо краще зайвий раз». А коли ти аж тепер кажеш, що це онкологія... Зручно ховатися за цю фразу, коли наламав дров.
Щоб довго зі мною не панькатись, шеф виймає з кишені телефончик і каже: «Подзвоню, прийдуть ребята, виведуть тебе». Дивлюсь на нього – й очам своїм не вірю. Ось, виявляється, хто ти. Що зі мною – його вже не цікавить. Він уже своє зробив. Він готовий, щоб мене вивели його «ребята».
Стою у черзі під кабінетом головного лікаря. Випрошую ліки. Вони дорогі страшенно, хоч майже нікого ще не врятували. Лікування стає жахом. Головний – людяний, допомагає, чим може. Спасибі йому.
Часом бачу шефа. Такий поважний ходить, зверхньо на мене дивиться. I думається мені, як багато, на жаль, у хірургії, а тим більше в онкології, залежить від однієї особи. Як важливо, щоб та особа справді була і спеціалістом, і людиною. Не кимось, хто відмахнеться від тебе, бо йдеться не про його кровне. Як застрахуватися на той випадок, коли забреде в голову отакому ось шефові дурість?
Почуття кривди не залишає мене... «Тобі не можна ображатися, – каже дружина. – Ти повинен його простити. Він хотів як краще». Можливо. Хай Бог простить.
Дехто радить: подай на нього до суду. А що це мені допоможе? Єдине, що, можливо, у суді запитали б у шефа, чи це професійно казати: «Я впевнений, що там нічого нема». Запитали б, що це за хірургічний аргумент і як його підшити до історії хвороби? Але ми не в Америці. До судів ще не звикли.
«Він зажерся», – кажуть колеги-лікарі. Та нехай, не моя це справа. Але нехай хтось пояснить йому, що інфільтрація на анастомозі через вісім місяців – це дуже грізний симптом. Вимагає контролю, щоб виключити найгірше. Навіть студент знає, що найперше треба думати не про банальне запалення.
Знайомий колега, професор, має звичку при нагоді повторювати: «Хірургів треба боятися». Ніколи не погоджувався з ним. Тепер погоджуюсь – є хірурги, яких треба боятись.
Варіант публічної розмови, тобто, через газету, вибрав не я. Шеф змусив мене до цього. У лікарському халаті, на жаль, можна зустріти сьогодні людей, не обтяжених ні розумом, ні совістю.
Зовсім недавно вмикаю телевізор, а там... шеф. Розповідає, мабуть, про онконастороженість. Про те, як важливо вчасно звернутись до лікаря. Хоч сідай та слухай розумної мови. Цирк на дроті. Було б смішно, якби не було так страшно...
Василь ДЗЕКАН, лікар обласної лікарні ім. М.I. Пирогова
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
