За що віддали життя мої батьки, за що я так страждала? А міг же батько піти на війну, і тоді б я не була дитиною «ворога народу»… Прочитайте, молоді, і побачите — вам сьогодні нема на що скаржитися»
«Я народилася 1931 року в селі Рибчинці Хмільницького району. Батьки були прості хлібороби. У 1932 році засновувався колгосп і примушували все, що було в домашньому господарстві, добровільно здати туди. Батько не наважився віддати все нажите важкою працею. Але йому навіть подумати чи порадитись не дали часу — вже наступної ночі приїхали і забрали у Казахстан, де батько помер у 1933 році.
Був голод, мама залишилась з чотирма дітьми. Було важко, але пережили той голодний рік, штучно створений для нас владою, тільки завдяки важкому материнському труду.
У 1934 році мама хотіла пом'янути покійного нашого батька і запросила жінку, яка читала Псалтир, та ще своїх кількох «вірних» сусідок, які її ж видали. Вночі, коли всі спали, приїхала чорна машина — і забрали маму й ту жінку з книжкою, а діти зостались одні в хаті. Мене і двох братів забрали в інтернат, а старша сестра (їй 13 років було) пішла до тітки, батькової сестри.
На висилці мама була три роки. Коли повернулась додому — хата стояла без вікон, верх обірваний, а в хаті по вікна було засипано міндобривом. Хлів, погріб, клуня — все розібрано, забрано. А було це напровесні, снігу тоді випадало багато. Що було робити, де жити, у чому ходити, що їсти?
Звернулась до колгоспу, а там сказали, що «за релігійну політику сиділа — у нас для тебе місця немає», і вигнали з контори. З плачем пішла, рідних не було нікого, захисту не було звідки чекати. Пішла до двоюрідного брата, розповіла все — він порадив написати заяву до правління колгоспу, щоб прийняли у колгосп. Прийняти в колгосп не відмовили, але хату віддати не хотіли, бо вона їм вигідна була для складу під міндобрива. Але мама заради городу, надії вирощувати хоч якусь їжу готова була хоч у землянці сидіти, аби із своїми дітьми.
У хаті була маленька комірчинка не зайнята, і мама зразу ж забрала нас із інтернату. В цій комірчині ми відбували кару. Жахливе життя — не було що їсти, що одягнути, що постелити чи вкритись, щоб спати, але ми були раді, що разом.
Та рано почали радіти. Думали, що з хати вивезуть міндобриво, зробимо ремонт і будем розживатись своїм трудом. Але голова колгоспу заявив, що без дозволу поселилися в хату, і дав три роки примусової праці. Із двома старшими дітьми мама відробляла за свою хату. Гірко та хата обійшлася моїй родині, а вже була не хата, а гнійна яма: вона ніколи не висихала — чи то від міндобрива, чи то від сліз, скільки їх у тій хаті пролилось.
Стали ми підростати, змалечку брались до непосильної праці. Через важку нежіночу працю мама перенесла дуже важку операцію. Не встигла одужати, як почалася війна. Старшого брата забрали до Німеччини, меншого брата міна розірвала, яку знайшов на полі.
Якось прорвались три наші танки і потрапили в оточення німців, їх обстріляли, але танкісти чудом залишились живі. У полі переховувались до вечора, а вночі добрались до села, до першої хати, якою була наша. Мама їх ховала від усіх очей і особливо від своїх сусідів, а потім двох по родичах порозводила у надійні місця, а один залишився у нас.
За нього усі знову мало не постраждали — мусила повінчати зі своєю дочкою і зробити із росіянина українця. Але люди були як добрі, так і недобрі — виявили і забрали його, мали розстріляти. Мама ходила по селу, збирала підписи, що він не росіянин. Завдяки підписам, свідоцтву про шлюб, а також тому, що сестра уже була вагітна, його залишили живим. Під кінець війни, коли німці відступали, пішов до своїх на фронт і не повернувся. Залишилась сестра з двома маленькими дітками.
Після війни важко працювали без чоловіків. Через важку працю та переживання сестра захворіла на серцеву хворобу. Я за неї на 10 років молодша. Коли мені 20 років було, на мене лягло все — сестру лікувати, її дітей вчити і годувати. Мама, змучена своїм тяжким життям, працювати була не в силах. А за що було жити? У колгоспі робили важко. За трудодні нараховували в кінці року 20-30 руб., і ті за борги заберуть. Обходились лише заробленим зерном на трудодні (300 грамів на трудодень).
Це пишу я тому, щоб теперішні молоді люди почитали і порівняли життя минуле з теперішнім, а то плачуть, що важко жити у мирний час.
З Німеччини остарбайтери повертались через три роки до рідних, і кому пощастило — з мішками добра німецького, їм ще й компенсацію платили євро. З війни хто живий, а хто загинув, то рідні за них мають допомогу і по даний час, їх шанують. А я втратила батька. Він теж пішов би на війну, якби його не вислали і не заморили голодом. За релігію, за мамине, як казали, «богомілля» мене осиротили ще на три роки, коли маму в Казахстан зіслали. З трьох років я не знала дитинства — тільки знущання і приниження. Як дивитись у цей час, коли всі моляться вільно в церкві? Коли в людей не тільки коні, земля, а й машини і трактори у господарствах, хати і дачі — і вони не куркулі, на них нема жорстокої влади, як на моїх батьків?
Я вимагаю від теперішньої влади повернути батьківське житло, компенсацію за моральний збиток, за втрачене моє дитинство. З болем дивлюсь на заможних людей, на великі родини. А розживались-то вони в моєму колгоспі на тому, що в мене відібрано. За що страждаю я зараз?
I євреям дали компенсацію за Голокост. А сонце всім одне світить. Дайте і мені, бідній сироті, можливість дожити свою старість не в чужій хаті і щось лишити онукам, а в мене їх восьмеро, і всі ростуть без батьків, і хочуть вчитись, і мати щось своє від рідних у спадок».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
