"КОНЬЯКОМ І ОСЕЛЕДЦЯМИ ЛІКУВАЛИ ЖІНКУ В ЯМПОЛІ, а через півроку самі ж дивувались: "Як це ти не померла?"
«Шановна редакціє, цю сторінку із життя моєї родини 20-річної давності у моїй душі віднайшла жорстка і відверта стаття Василя Дзекана у «Радниці» (№5) «Яких хірургів треба боятися…». Бо історія його лікування дуже схожа на те, що сталось із моєю рідною сестрою у 1987 році. Попри всі помилки та байдужість лікарів вона не померла, і тільки тепер розумієш, якою ціною їй вдалось вхопитись за соломинку життя.
А початком цього трилера по-ямпільськи із щасливим фіналом стала її третя, незапланована, вагітність, на яку важкопрацююча сільська 30-річна міцна жінка навіть не звернула уваги. На фермі 30 корів, вдома господарство, город та троє мужиків (сини та чоловік) чекають борщу. …А тут, через паркан, раптом вирішили розібрати старий клуб, і за кожен камінець та балку йшла між сусідами справжня конкурентна боротьба — тягнули, хто що встигне. Як сестра на цих важких «розборах» втратила свою майбутню третю дитину – вона вже й не пам'ятає, бо несподівано їй запаморочилось, і з кровотечею ще майже тиждень вона буцімто жила. А коли стало зрозуміло, що так просто, само собою, це не минеться, її відвезли у районну лікарню і перед вихідними спробували поставити діагноз.
Куди дивився у той момент Господь Бог і чому послав сестрі саме хірурга «Степаниду», як її називали в Ямполі, досі не зрозуміла. Бо її врятувало не небо, а телефонний дзвінок і небайдужий завідуючий сільською поштою. Його голос у трубці чітко сказав: «Ніно, кидай все, лети до нас рятувати Тамару!».
Коли побачила білу, як простирадло, вже майже із синіми губами сестру на лікарняному ліжку після страшної екстреної операції, зрозуміла, що сталось щось жахливе. Перший шок пройшов і, наскільки це було можливо у ті хвилини, мені пояснили, що «Степанида» вирішила зупинити кровотечу і… вимушено видалила сестрі усі жіночі органи. Так їй, мовляв, було легше справитись із надзвичайною ситуацією і поради також ні в кого було запитати. Але навіть після цього жінці із обрізаними «крилами» не стало легше, вона абсолютно нічого не їла і не могла сходити навіть на «уточку» — згасала прямо на очах. Поза ці очі лікарі виказували марну надію на порятунок, і нині покійний заввідділенням «районки», царство йому небесне, порадив купити Томі пляшку коньяку і оселедця. Мовляв, цей перевірений народний спосіб поверне їй апетит і дасть надію на одужання.
Я розумію, що кар'єра практично кожного хірурга часто нагадує кладовище, але… навіть для мене, колишньої медсестри-студентки, такий рецепт був більше схожий на вирок та початок поминок із чаркою гіркого коньяку та хвостом оселедця.
Не знаю, чи в ті справді вирішальні години із серця прорвався голос, чи ця близька смерть рідної сестрички так налякала, але я пішла за неї у справжній бій. Може, тепер цим нікого не здивуєш, але за радянських часів галас на весь район та обіцянка написати прокурору заяву про злочин і позиватись до суду справді отверезила душі лікарів «районки».
Добре, що родичі працювали у санавіації та обласна лікарня ім. Пирогова погодилась спробувати врятувати 30-річну ямпільчанку. Той 45-хвилинний політ до Вінниці із затиснутою рукою сестри, в якій ледь жевріло життя, мені здався довшим, ніж дорога до Владивостока. Ми долетіли, встигли і потрапили у руки справді небайдужих професіоналів, які вже за годину встановили діагноз — випадкове перекриття сечотоку під час операції в Ямполі.
Як я вимолювала у хірургів «Пироговки» не вирізати вже майже отруєну одну із нирок, як висиділа на одному-єдиному стільці із вже врятованою, але ще дуже хворою сестрою ті довгі ночі у реанімації — це словами не передати. Півроку після чудового прильоту з Ямполя тривав реабілітаційний період, і Тома повернулась із того світу, де вже була однією ногою. Знаєте, коли говорять про хабарі лікарям, я згадую той французький чоловічий парфум за 50 рублів із універмагу, який на знак подяки за врятовану сестру подарувала лікуючому хірургу Валерію Івановичу Ткачуку. А ще я розцілувала його золоті руки. Бо це найменше, що тоді можна було зробити для цієї скромної людини і його колег….
А через півроку, коли, одужавши, Тамара повернулась додому і робила дрібні покупки на ямпільському базарі, сталась ще одна шокуюча зустріч. Це лікарка «Степанида», побачивши її, ледь не на все місто здивовано запитала: «Як це ти не померла? На твоїй же картці стоїть дата смерті…».
Кажуть, сестра спершу хотіла дати їй в пику і розплакатись, але взяла себе в руки і зробила вигляд, що зовсім не знає цю модно, як для району, одягнену жінку. Після такого побачення із «живою смертю» їй ще більше захотілось жити, адже не всіх пацієнтів зі столу цього лікаря встиг забрати санітарний «кукурузник»...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
