ЄДИНА ЖIНКА В УКРАЇНI - КЕРIВНИК ДАI - ЖИВЕ У ВIННИЦI. Нещодавно Валентина Клюквiна вiдсвяткувала 90-рiччя
Коли спiлкуєшся з цiєю жiнкою, здається, що життя таке довге, а свiт – безмежний. Подумати тiльки: у 1965-му, коли мене ще на свiтi не було, вона вже вийшла на пенсiю.
Нещодавно Валентина Федорiвна Клюквiна, перша i єдина жiнка в Українi, яка займала керiвну посаду заступника начальника обласного ДАI, вiдсвяткувала своє 90-рiччя. У неї прекрасна пам‘ять, вимова, вона в курсi абсолютно всiх справ. Здається, що їй не 90, а, принаймнi, 50. Ми завiтали до ювiлярки.
– Важко даються спогади. Я народилася у 1917 роцi у Баку. Тато мiй працював водiєм у головного начальника англiйської компанiї з нафторозробок. А мама займалася мною i страшим на рiк братом. Коли в Баку почалися погроми, тато вивiз нас на пароплавi у Саратов – свою батькiвщину. Я закiнчила 7 класiв i через батькового знайомого пiшла на рабфак. Там була круглою вiдмiнницею, бо у моїх однокашникiв було 3-4 класи, а в мене – 7. Тому пiсля рабфаку мене без екзаменiв прийняли в Саратовський автодорожний iнститут. Так я пов‘язала своє життя з дорогою. Це був 1932-й рiк.
– А в ДАI як потрапили?
– Вже перед закiнченням прийшов до нас офiцер з МВС: «У нас вiдкривається новий пiдроздiл – ДАI називається, ми пропонуємо вам роботу». А менi так запало в душу це, бо мiй батько був водiєм. Якось вiн разом з мамою поїхав у вiдрядження – був вiдповiдальним по збору врожаю у вереснi 1934-го. Вони з мамою їхали у кузовi. Проїжджали через село (а тодi машини були рiдкiстю), i дiти кидали у них камiнням. Один камiнь попав татовi у голову. А водiй побачив, злякався, бо кров юшить, i дав газу, щоб у лiкарню доїхати. Але на поворотi машина перевернулась. Батько потрапив пiд кабiну, а маму накрило кузовом. Так у нас не стало тата. I я вiдчула, що цей новий пiдроздiл ДАI створили для того, аби менше смертей було на дорогах. I я пiшла туди.
– Ви були одна на курсi така смiливиця?
– Нас було двоє – я i мiй майбутнiй чоловiк. Вiн був так закоханий у мене, що теж написав заяву. Ми отримали направлення у Ростов. Мого чоловiка Михайла Iвановича призначили старшим начальником ДАI Ленiнського району Ростова, а мене – старшим iнженером техвiддiлу ДАI. Це було у 1938 роцi.
– Чим займалась Державтоiнспекцiя пiд час вiйни?
– Ми працювали день i нiч. Було дуже багато панiки, метушнi, аварiй. От ми i наводили порядок на дорогах. Якраз було введено свiтломаскування. I ми слiдкували, щоб не було порушень – адже фари мали свiтити всього на метр. Якось йшла колона солдатiв i водiй через нестачу свiтла на великiй швидкостi врiзався в цю колону. Тодi загинуло багато людей. Ми були в шоцi. Не на полi бою, а свої ж вбили стiлькох. До кiнця вiйни я працювала начальником квалiфiкацiйної комiсiї – ми приймали екзамени у водiїв, що йшли на фронт. Водiїв готували швидко, за прискореною програмою. Там був справжнiй iнтернацiонал – багато узбекiв, таджикiв, грузинiв, якi навiть росiйської мови не знали. I у нас було завдання – головне, щоб знали три педалi: газ, гальма i зчеплення.
– А як у Вiнницi опинились?
– Чоловiк сказав, що це мiсто в Українi вже визволили i там багато роботи. Тут його призначили головним iнженером автобусного парку, а я працювала в ДАI у квалiфкомiсiї. А з 1951 по 1960 р.р. – була заступником начальника Вiнницької обласної ДАI. Взагалi ДАI я вiддала 26 рокiв життя. А потiм вiдчула, що треба дати мiсце молодим i активним. Тому перейшла в обласний паспортний вiддiл заступником начальника. Я пiшла на пенсiю у 1965-му, але до цього часу мене не забувають.
– Ви водите машину?
– Звичайно, i добре воджу. Першим нашим сiмейним транспортом був трофейний мотоцикл «Цундап». Я їздила на ньому 2 роки, але вiн був важкий. Потiм ми купили трофейний «Мерседес». Це була штабна сильна машина. Нас «даїшники» зупиняли на дорогах не документи подивитися, а машину «пощупати», настiльки рiдкiсною вона була. Але тодi престижно було їздити на «Жигулях», i коли дiйшла наша черга купувати, то ми наш «Мерседес» подарували хорошiй людинi.
– Ви нi разу не пожалкували, що не працюєте на iншiй роботi?
– Нiколи, i дуже щаслива, що вiддала частину свого життя державтоiнспекцiї.
Сьогоднi пiдполковник мiлiцiї Валентина Федорiвна Клюквiна живе сама у скромнiй 2-кiмнатнiй квартирi з уже раритетними меблями 60-х. Має звання «Вiдмiнник мiлiцiї», орден Червоного Прапора, багато медалей. Вона вже похоронила свого чоловiка, сина i доньку. На цьому свiтi в неї залишилось троє онукiв. Коли я запитала, чи має вже правнукiв, Валентина Федорiвна засмiялась: «Нi, я ще молода бабуся».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
