ПРОФЕСОР НЕЧИПОРУК МАЄ УНIКАЛЬНУ ХIРУРГIЧНУ КУНСТКАМЕРУ З ХВОСТОМ ВIДЬМИ ТА ВИДЕЛКАМИ, ЯКI ПРОКОВТНУВ ПАЦIЄНТ
Професору Вiктору Матвiйовичу Нечипоруку – 88 рокiв, довга шеренга учнiв i послiдовникiв, двi доньки, що теж пiшли стежками медичної науки i практики. Людина вiн неординарна i талановита.
– Вiкторе Матвiйовичу, а що ви вважаєте супернадзвичайним у вашiй хiрургiчнiй практицi?
– Це сталося у 1957 роцi. Менi було 38. Працював тодi на кафедрi загальної хiрургiї Тернопiльського медiнституту. I тут привезли з-пiд Чорткова двадцятисемилiтню Франку Гавер. Уже 13 рокiв скаржилась на важкi головнi болi, якi останнiм часом стали просто нестерпними. Вiд чого вони – не знала. А почалися з 1944 року. Одного дня Франя чистила картоплю для групи солдатiв, що зупинилися в їхньому дворi, а коли зчинилася кулеметна стрiлянина, вона підвелась на ноги, щоб зрозумiти, що там дiється, але тут же раптово втратила свiдомiсть. Її занесли до хати, не розумiючи, що з нею. На третiй день вона прокинулась, дуже болiла голова. Але нiде нiяких слiдiв поранення. Вiдтодi цi болi не припинялися. Через 13 рокiв зробили, нарештi, рентгеноскопiю i вжахнулися – у її мозку було видно предмет, схожий на кулю. Це був шок.
Досi в професора Нечипорука зберiгається лист Франки до матерi i родини, де вона пише, як розпорядитися її майном. Це, власне, був передсмертний заповiт, якого й досi не можна читати без слiз – людина цiлком усвiдомлює, що помре. Франка Гавер писала цього листа лiвою рукою (куля паралiзувала якийсь нерв, що вивiв з ладу праву руку) i перед самiсiнькою операцiєю вiддала сусiдам по палатi, щоб по смертi передали записку матерi. Бог, видно, змилувався над муками молодої людини, враховуючи її жертовну мужнiсть i мужнiсть хiрурга, який взявся за операцiю, котру всi вважали безнадiйною. Тривала вона пiвтори години. Куля увiйшла в тiм’я, не залишивши нiякого слiду, їй забракло сили вийти назовнi, зосталася у мозку.
– Коли Франю зняли зі столу, вона розплющила очi i попросила напитися. Це був один з найсвiтлiших моментiв мого життя, – говорить Вiктор Матвiйович. Згодом про той унiкальний випадок напишуть у журналi «Огонек» i хiрург одержить бiльше ста листiв не тiльки з Радянського Союзу, а й з усiх кiнцiв свiту. Втiм, слава не була для нього тiєю дамою, перед якою вiн схиляв голову. Вiн схиляв голову тiльки перед високим професiоналом i безмежною любов’ю до людини. Цi два принципи керували ним впродовж 44-х рокiв активної хiрургiчної практики. Вiн був невтомним. Крiм роботи у клiнiцi, iнститутi, постiйно лiтав на виклики з санавiацiєю.
– Повернешся, бувало, з району, вмиєшся, повечеряєш, а тут знову дзвiнок – негайно, важкий випадок! Або прилетiв з операцiї, перевдягнувся i зразу – на лекцiю, чекають студенти. Не знаю, як витримувала цей незбагнений ритм дорога моя Олександра Юрiївна, але я нiколи не втомлювався. Не знаю, що це таке i як це науково пояснити. Все, мабуть, з любовi до професiї.
– Ви пiзно здобули кандидатський i докторський науковi ступенi?
– Спецiально цим я не дуже переймався. Я просто працював, набуваючи досвiду i впевненостi, що науковi знання – необхiднi сходинки, новi щаблi професiйного зростання. До сорока – вiдмiнник охорони здоров’я, пiсля сорока – кандидат наук, пiсля 50 – доктор, професор.
Недарма мiй друг, опонент на захистi докторської, львiвський професор Георгiй Караванов в одному з вiтань написав, що я прийшов у науку не з мiнiстерських коридорiв чи чорного ходу, а з парадного пiд’їзду, без блату i «волохатої руки» доброго дядька. Найбiльшим i найчистiшим досягненням вважаю те, що був завкафедрою хiрургiї Вiнницького медiнституту, обласним нейрохiрургом, а вершиною – обрання членом правлiння Ради республiканського, а згодом i Всесоюзного наукового товариства хiрургiв.
– Ну, а ваша кунсткамера?
– Це персональний музей бувалого хiрурга. Дзвонять з мiлiцiї: «Арештували рецидивiста, що перебував у Всесоюзному розшуку. Їдьте швиденько, бо у нього щось дуже неблагополучно зi шлунком!» I справдi. Утiк чоловiк з тюрми, дорвався до пляшки i втратив клепку – почав демонструвати своє безстрашшя, ковтнув шiсть ручок алюмiнiєвих виделок, а заодно кинув у рот навiть шпильку.
Операцiя пройшла успiшно, пацiєнт швидко одужав, мiлiцiя, звичайно, знала про це, але виявила дивовижне благодушшя, не виставивши охорони, i його друзяки, а, може, й вороги, проникли в лiкарню, обрiзали телефони, викрали його i ... по цей день. Справжнiй детектив, вiд якого в моїй кунсткамерi – шiсть держакiв вiд виделок.
Пам’ятною для мене була i зустрiч з «вiдьмою» – так назвала цю жiнку вчителька, яка привела її до мене. Здохне у селi корова чи присушить молоко – б’ють «вiдьму», згорить у когось хата – теж хапають за коси. Чому вона вiдьма? Пiд спiдницею ззаду все життя хвiст ворушиться. Нiхто нiколи її на ставку не бачив, а якщо дома купається, замикає хату на всi замки, щiльно затуляє вiкна. З’ясувалось, що на копчику в жiнки з дитинства розвивалася тератома – потворне утворення, схоже на довгу торбу, яке й вiдiгравало роль хвоста. Людина соромилася через це себе самої, а тим паче лiкарiв.
Я i та вчителька, що привела її до мене, зробили жiнку щасливою. Вона пiшла з лiкарнi мовби вдруге народженою, а в мене залишився знiмок для кунсткамери. Є у моїй колекцiї дитина, народжена з хоботом на лобi. Один футболiст, доведений дружиною до вiдчаю, сам собi пробив серце ножем. Коли мене викликали на операцiю опiвночi, вся бригада уже чекала, менi нiколи було навiть рук помити, дезiнфiкували їх термiново йодом, обпекли шкiру, але виграли час i футболiста врятували. На жаль, через пiвтора року сiмейне неблагополуччя таки звело його в могилу – суїцид повторився.
Сумних моментiв у бiографiї професора Нечипорука вистачало, але вiн завше боровся за життя i, як правило, перемагав.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
