ВІННИЧАНКА ВІРА АКІНІНА БАЧИЛА ЦАРЯ. Довгожителька Вiра Акiнiна у п'ятирiчному вiцi бачила святого царя-Страстотерпця Миколу ІІ та Цесарiвен Тетяну i Ольгу, якi надавали допомогу пораненим у Вiнницькому шпиталi
Довгожителька Віра Акініна у п’ятирічному віці бачила святого Царя-Страстотерпця Миколу II та цесарівен Тетяну і Ольгу, які надавали допомогу пораненим у Вінницькому шпиталі.
Бабусі Вірі 30 вересня виповниться 96 років. Вона на схилі літ мешкає у просторому будинку на Старому місті м. Вінниці. Ця місцина колись називалася Цариною. Тут довгожителька народилася 1911 року. Донька Зоя забирала матір до себе в інший куток Вінниці, але бабуся Віра навідріз відмовилася й довгі роки мешкає при онуці Оксані, її чоловікові Степанові, правнуках Софії та Тарасові з його дружиною Галиною та їхньою донькою, а бабусиною праправнучкою Іринкою.
Бабусі Вірі облаштували кімнату на першому поверсі двоповерхового будинку з «великим телевізором», тобто вікном на шлях. Й тепер Віра Іванівна, виконавши хатню роботу, споглядає за вуличною метушнею і вдається до спогадів.
Віра Акініна – найстарша дочка у сім’ї Марії Шуткевич. Її нарекли на честь християнської мучениці Віри. Після Віри народилися сестри Надія та Любов, Ольга, брат Павло. Матір привчала дітей до праці та до молитви. Сама ж Марія з підліткових років співала у церковному хорі Миколаївської церкви, що неподалік від їхньої хати. Тож Віра, як найстарша дочка, з дитячих років була матері-вдовиці найпершою помічницею. У ті часи Росія переживала революційні події, згодом Перша світова війна. У Вінниці, нижче теперішнього кінотеатру «Росія» над Бугом, розміщувався військовий шпиталь, сюди звозили поранених. Марія Никодимівна працювала біля них санітаркою.
-Солдатiв у Вiнницькому шпиталi було дуже багато, – пригадує столiтнi подiї Вiра Iванiвна. – Без рук, без нiг. Весь коридор у поранених, просять подати води. То мама мене брала з собою, щоб я напувала поранених. Медперсонал рятував бiйцям життя. Сестрами милосердя працювали i старшi дочки царя Миколи II Ольга i Тетяна. Але ми не знали, що вони цесарiвни, аж доки не приїхав сам цар i не забрав їх iз собою.
- А коли приїхав, то всi знали, що вiн цар Микола II? – допитуюся.
- Звичайно. Нiкого не дивував його вiзит, бо вiн дуже багато уваги придiляв вiйськовим шпиталям. Його приїзд 1916 року менi запам’ятався на все життя. Цар був невисокого зросту, одягнений у коротку, вище колiн, просту шинелю. Обiдав гречаною кашею з усiма. Попрохав навiть добавки. Мене, малу, попросили принести царю кружку води. Вiд’їжджаючи, Микола II подарував iменну коробку цукерок з фотографiєю царської сiм’ї.
Цю фотографiю сiм’я зберiгає й досi, тепер замiсть iкони.
Бабуся Вiра сьогоднi - це справжнiй лiтопис мiста Вiнницi.
– Ось тут, де Свердловський масив, було садоводство: вирощували смородину, порiчки, малину, полуницю, рiзну городину, – пригадує бабуся. – Я в ньому працювала з 12 рокiв. Платили молоком i хлiбом, то я знала, що їжу треба принести додому для великої сiм’ї.
Усе своє життя Вiра Акiнiна протрудилася у Вiнницькiй обласнiй друкарнi. Її колектив тепер найбiльше пошановує бабусю, щораз вiтаючи зi святами. Своєю працею бабуся Вiра була за приклад всiй родинi. Онука Оксана розповiдає, що бабця нiколи не примушувала когось працювати, але, спостерiгаючи за її копiткою працею, соромно стояти неробою. Вiра Акiнiна завжди при собi носила гачок i нитки. Тож навiть у хвилини перепочинку руки у неї працювали над мереживами. Свою майстернiсть гаптувати крючком бiлоснiжнi скатерки, покривала, мережива до рушникiв, наволочок передала онуцi Оксанi та її доньцi Софiї. Сама ж бабуся Вiра тепер не гаптує. Лише з радiстю демонструє свою роботу, на якiй вишите життя вiзерунками, котрi придумувала сама.
У 1934 роцi Вiра Iванiвна вийшла замiж за вiйськового Петра Акiнiна. Сiм’я одразу поїхала до Петербурга, а потiм до Кронштадта, Куйбишева. Молода дружина дивувала чоловiка росiянина українським борщем, вмiлим веденням господарства. Й по сьогоднi бабця Вiра сповiдує мудрiсть: «Якщо робити погано, то краще нiяк не робити».
- А коли було найважче? – цiкавлюся у Вiри Iванiвни.
– Нужди наша сiм’я нiколи не терпiла: нi у вiйну, нi в голод, бо всi ми працювали. Найважче було у вiйну. Я працювала друкарем, палiтурницею, то за працю платили пайком. Цiєї їжi не вистачало на двох дiтей Зою та Петра, тому доводилося пiдзаробляти. Йшла пiшки за тридцять кiлометрiв вiд Вiнницi й продавала, а то й вимiнювала вив’язанi власноруч скатерки за їжу.
- У чому мудрiсть Вашого довгожительства? Он скiльки помирає вiд iнсультiв, iнфарктiв, – провокую запитанням бабусю.
- Я нiколи нi на кого не тримала зла, нiколи не шкодувала грошей. За жодної реформи минулого i цього столiття у Росiї та Українi у мене не пропали заощадження. Економити не було можливостi: спочатку дiтей пiдiймала, а тодi допомагала ростити онукiв, правнукiв.
Так i нерви уцiлiли, i нi на кого зла не тримаю, що мене обманули: нi на державу, нi на її керiвництво.
Бабуся Вiра у цьоголiтню спеку рятується, виливаючи на себе вiдро холодної води. Якщо треба, то приготує борщ, суп. Не розлучається з почуттям гумору, по старинцi повчає. Їй не байдуже життя: за якою цiною хлiб, полiтичнi новини, подiї мiста, що красиво, а що нi. Доглядає за квiтами, поливає овочi, збирає грушi-глеки, якi на обiйстi ростуть ще з її дитинства.
Бабуся Вiра у сiм’ї Акiнiних, а тепер з родовим гiллям – Верхових та Єднакiв – великий авторитет. З її думкою всi рахуються. Вона жвава i весела. Гостей пригощає огiрками, грушами, просить зiрвати кетяг калини, що росте при подвiр’ї, на щастя i довге життя…
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
