НА ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ СИРОВЕНКАМ ПОДАРУВАЛИ ІКОНУ БОГОМАТЕРІ
Кажуть, щастя — найкоротше з усіх враження. Втім, подружнє щастя Сировенків із Кірово, що на Немирівщині — Ольги Миколаївни та Леонтія Андрійовича — розтяглося аж на 50 років.
Побралися молодята у 1957 році. Одразу стали жити біля свекра, хоча Олі, яка спробувала «городської жизні» та вже носила навіть золотий годинничок на руці, було дуже важко господарювати у цій шевченківській хаті під соломою. Але труднощі зносила достойно.
Якось обоє пішли на весілля. Якийсь чоловік запросив Ольгу до танцю. І тут проявився яскравий гандж Леонтія Андрійовича — ревнощі. Зі сваркою повернулися додому, на що старенький батько розсудливо заявив:
- Діти, не ходіть на театральні видовища, а ходіть до святої церкви — ніколи не розлучитесь.
З тих пір храм для них — то святе. Будували своїми руками хату, ніколи не мали вільної хвилинки, бо Ольга Миколаївна була ланковою, а Леонтій Андрійович працював на будівництві, але жодної служби у церкві не пропускали.
Найбільше згадувався Великдень, коли звечора, вклавши дрібнесеньких діточок спати, йшли на всеношну. Вранці, переступаючи поріг оселі зі словами «Христос Воскрес», сідали за скромну трапезу. І то були найщасливіші хвилини їхнього життя.
Щодо статків, то ця сім’я і дійсно незаможна. Був випадок, коли господар дому Леонтій Андрійович потрапив до лікарні, а в хаті на той час – ні копійки. Ольга Миколаївна на позички ніколи не ходила, а тут така скрута, хоч що хоч роби. Йде до криниці по воду, плаче, аж дивиться – на дорозі двадцять копійок. Зраділа, бо тоді квиток до Немирова коштував лише п’ять копійок. А наступного дня на городі з-під розталого снігу ще 15 копійок витягла. Так і протрималася. Але, загалом, на свої злидні ніколи не скаржилася, а навпаки – старалася показати свою рівність з іншими. Було на буряках дівчата з ланки хваляться:
– А в мене на обід сьогодні качка!
– А моя качка ще в холодильнику, – додавала Ольга Миколаївна, хоча лише домашні знали, що ніякої качки, тим паче холодильника у них немає, а на обід та вечерю – лише щипані галушки.
Ця тендітна, знесилена частими пологами жінка (діти народжувалися кожні два роки) працювала нарівні з усіма, в базарний день ковтаючи слину, коли так хотілося рум’яного пончика, що продавали на кожному кроці. Проте пам’ятала: у неї сім’я. У 1971 році Ольга Миколаївна народила п’яте дитятко, яке невдовзі померло. Лікарі так і сказали тоді: «У вас, мамко, не вистачило для дитини вітамінів».
Про яке калорійне харчування могла йти мова, коли у хаті четверо малюків... Втім, усі діти – Надія, Віра, Тетяна та найменший Іван – були доглянутими. Щодня випрана і випрасувана шкільна форма, хоч дешеве, але акуратне взуття. Коли надходили новорічні свята, усі мали карнавальні костюми, які матір шила довгими зимовими ночами. А ще вона прагнула, щоб діти були у вирі усіх тодішніх подій: на шкільні заходи вчили пісні та вірші, на релігійні свята – нові псалми, а на жовтневі збирала усіх чотирьох і вела у Немирів на парад.
– Нехай будуть між людьми, бо що вони в селі бачать, – казала.
З дітьми Сировенкам пощастило. Троє з них – дипломовані педагоги. Вже тепер вони стверджують, що все життя взірцем для них були тато і мама. Здібності до навчання мають від батька, який із золотою медаллю закінчив школу та вступив до медучилища, але коли дійшло до практики на жабах – зрозумів, що це не його. А мама вражала своєю добротою. Вона підбирала під парканами усіх місцевих п’яниць та жебраків – переодягала їх, годувала, і діти знали: як одна свічка засвічує іншу, так одне добре серце може розпалити багато сердець.
Одного разу, як пізня осінь бралася міцними приморозками, навпроти хати у калюжі Ольга Миколаївна підібрала знесиленого юнака, якому стало зле. Переодягнувши і відігрівши його, вона залишила його на ніч. Лише вранці упізнала в ньому односельця Віталія, якого до глибини душі вразив вчинок цієї жінки. Через кілька років він одружився на одній з донечок – Тетяні.
Свої добрі справи Ольга Миколаївна чинила потай від інших. Якось у сусідів, яких не було вдома, втекло теля. Вона бігла за ним кілька кілометрів, а потім прив’язала. А одного разу потрапила до лікарні інша сусідка, яка бідкалася: «Картопля бур’яном заростає – урожай пропаде». І Ольга Миколаївна, висапавши город, так і не зізналася, що та допомога – робота її рук.
Усі Сировенки з вірою у серці йдуть по життю, а батьки, розмінявши восьмий десяток років, і досі – найстаранніші прихожани місцевого храму. Тому на золоте весілля цю славну пару, окрім рідних та односельців, вітали священики Свято-Троїцького ставропігійного жіночого монастиря отець Володимир та отець Павло, подарувавши ікону Божої Матері та благословляючи на подальше подружнє життя.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
