«Нi, то теплиця, i мама там вiдпочивала, коли у хатi було дуже тепло» – пояснили нам у сiм’ї з Вiнницьких Хуторiв...
До редакцiї звернулись читачi i розповiли, що в однiй сiм’ї на Вiнницьких Хуторах син оселив матiр у ... курнику, аби не заважала у хатi, де проживає їх багатодiтна родина. Але, мабуть, їй там несолодко, бо чути, як вона кричить: «Що ви надi мною знущаєтесь?» – та б’є чимось по металевих трубах i просить про допомогу. Тим бiльше, бабця пiсля операцiї i у таку погоду, проживаючи майже просто неба, може пiдхопити запалення легень. Щоб перевiрити цю iнформацiю, ми поїхали на Вiнницькi Хутори….
Щоправда, на мiсцi думки односельчан роздiлились. Так, у сiльрадi нам розповiли, що ця сiм’я характеризується позитивно, вiруючi люди, навiдують найбiльш чисельну релiгiйну органiзацiю у селi, нерiдко допомагають чужим людям. Тут одразу поставили пiд сумнiв те, що вони можуть утримувати свою маму у поганих умовах. Та й сама Килина Гнатiвна, так звуть бабусю, зi слiв працiвникiв сiльради, не раз приходила до них. Останнiй раз з приводу виписки з села. Виглядала доглянутою, здоровою психiчно та фiзично. Нiбито збиралась повертатись у Миколаївську область, звiдки пiвроку тому її привiз у Вiнницький район син Петро.
Сусiди ж розповiли, що спершу бабуся жила у непоганих умовах – хатинi, яка розташована поодаль вiд житла сина, але також належить йому.
Втiм, коли ми приїхали виявилось, що ту хату тепер здають квартирантам. «То де ж тепер живе бабуся?» – запитали ми у дружини Петра.
– Спершу бабуся мешкала в окремiй хатi, а потiм жила iз нами у другiй половинi хати, – запевнила та. – А нещодавно чоловiк купив мамi хату i виписує її з села. Ми люди вiруючi, невже ви думаєте, що ми маму будемо ображати? Буквально сьогоднi чоловiк вiдвiз її у те село, де вона проживатиме, щоправда, я назву зразу не пригадаю. – З нами вона жити бiльше не може, так як у мене п’ятеро дiтей i менi важко її утримувати, якби ж вона хоч грошей на хлiб давала. Пенсiю вона сама отримує, це може пiдтвердити поштарка.
– Кажуть, що благаючи про допомогу бабуся била по металевих трубах, аби її почули?
– Знаєте, видно як стара людина, вона не при собi. Мабуть, сварилась на чоловiка, хотiла, аби вiн їй по-швидше купив хату.
Вся ця розмова вiдбулась при дiльничному, якого ми попросили пiд’їхати разом iз нами. Невістка говорила переконливо i навiть запрошувала нас до хати. Але вже наступного разу, коли до нас надійшов черговий сигнал вiд людей, iз нами поводились не так люб’язно.
– Ви нас запевнили, що чоловiк вiдвiз маму у село, а наступного дня її знову бачили бiля того курника?
– Та не курник то, а теплиця, i мама там не жила, – вiдрiзав Петро. – Вона там вiдпочивала, бо коли було спекотно, у хатi їй було надто спекотно. Та й взагалi, там стоїть диван i ми самi iнколи там вiдпочиваємо.
– То, може, ви нас пустите туди подивитись?
– Не пущу, – каже невістка. – У мене не прибрано, я роблю ремонт, коли наведу порядок, будь ласка. Принесiть менi санкцiю на обшук, тодi пройдете. Я людина вiруюча, у нас повний двiр чужих собак, яких ми годуємо, хiба я буду маму ображати?
– Була, була там мама, а тепер немає, – додає Петро. – Та що це, нарешті, екскурсiя? То до нас прийшли о 4-й годинi ранку, пiдняли на ноги дiтей дивани вiдсувати, шукали “лiву” розетку, бо хтось написав, що користуємось свiтлом поза лiчильником. То поширили чутки, що вафлi пiдпiльно печемо. Недоброзичливцiв вистачає, усiм вiруючi недогодили.
– Але виходить, ви не даєте нам змоги переконатись, що мама не проживає у тiй теплицi i поїхала в село?
– Якщо сумнiваєтесь, прямо зараз можете пiд’їхати зi мною в Оратiвський район. Мама поїхала туди до родичiв i завтра своїм ходом добереться звiдти, бо вже добре почувається.
Дивна видалась ситуацiя, бо коли людям немає чого приховувати, вони, навпаки, будуть зацiкавленi переконати iнших у тому, що їх обмовили. Не пустили на огляд подвiр’я i дiльничного, бо вважали, що це обшук. Виходить, що через закон, який диктує, що приватна власнiсть є недоторканною, нiхто без санкцiї прокурора на обшук або ж заяви у мiлiцiю, не зможе переконатись, чи порушуються на територiї даного домогосподарства права людини.
Пiсля розмов на пiдвищених тонах ми вирiшили ще раз обiйти найближчих сусiдiв. Вони неохоче йшли на контакт.
– Самої бабусi я не бачила, але сьогоднi чула її голос, – розповiла одна з сусiдок Гаврищукiв.
– То що, вона справдi живе з курми?
– Так, вона внизу, а вони зверху висаджуються...
Вiд ворiт iншого сусiда ми побачили ту саму теплицю, яка нагадувала намет, завiшаний ганчiр’ям. Навряд чи комусь спало б на думку вiдпочивати тут у спеку. Як тiльки ми покинули подвiр’я цієї родини, уся їх сім’я збiглась до тiєї теплицi, увiйшла всередину i щось бурхливо обговорювала.
Схоже на те, що пiсля нашого першого вiзиту бабуся взагалi не виходить звiдти. То, може, вона була залякана? Бо чого б тодi iншим людям вона скаржилась на те, що її годують не тим, що їй можна вживати? Та бачили, як невдовзi пiсля операцiї вона, ледве пересуваючись, сама ходила у магазин по хлiб? Запитань залишилось безлiч, і, аби вiдповiсти на них, ми втретє побували на Вiнницьких Хуторах. До нас вийшов Петро i сказав, що мама повернулась на Миколаївщину, де ранiше проживала. Ми об’єктивно намагались з’ясувати ситуацiю, але, на жаль, нам не вдалось зустрiтись iз бабусею, аби на власнi очi переконатись, що тi сигнали про неї були неправдивi. Єдиний вихiд, який нам залишився у цiй майже детективнiй iсторiї «бабуся-привид», дати запит у Миколаївську область, чи справдi жiнка повернулась туди i якi умови її перебування.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
