100-РІЧНУ БАБЦЮ САШУ БОГ НАГОРОДИВ ДОВГИМ ВІКОМ ЗА ДОБРОТУ
Бабці Саші (Олександрі Iванівні Лоєвській) з села Медвеже Вушко Вінницького району днями виповнилося 100 років. Вік — поважний, є про що згадати. Революція, колективізація, голодомор, Велика Вітчизняна...
- Аж не віриться, що сто років маю, — зізналася при зустрічі. — Коли збігли? Може, приписали...
Бабця Саша, звісно, жартує, бо її роки можуть підтвердити діти, а найстаршій доньці Надії вже минуло 75, шестеро онуків та стільки ж правнуків.
- Подій за сто років — замало буде, мабуть, книжки. А що запам'яталося найбільше? — запитала Олександру Iванівну.
- Робота, весь час робота... Через рідкісну хворобу очей (не могла бути на світлі) я, на жаль, не закінчила навіть першого класу. Лікарі безпорадно розводили руками, але дякувати одній бабці-цілительці, яка спеціально для мене зробила цілющу мазь, я прозріла. До школи вже не пішла, читати, рахувати навчили — і слава Богу. А з 14-ти почала проситися на роботу в радгосп. Оскільки була мала, мені відмовляли. Але ж я настирлива, не відступалася. Пригадую своє перше доручення збирати по ріллі борозняки. І збирала у банку. Взагалі ніякої роботи не цуралася.
У 20 — вийшла заміж. Михайло по сусідству жив, сирота, на рік молодший за мене. Подружнє життя розпочалося з... городу. Яке там весілля, хто його мав робити? А саме весна була, то ми картоплю садили.
А потім діти пішли. Надя, Анюта та двійнята — Маруся й Ваня. Роки важкі, голод. Виживали за рахунок корови. Молоко, сметану я носила на базар у Вінницю, а за виручені гроші купувала хліб. Його продавали четвертинками, тож доводилося ставати у чергу кілька разів. А ще «підпирав» радгосп. Я тоді на свинарнику робила, і для годівлі свиней ми отримували зерно. Красти не вміла і не хотіла, але якось моя напарниця, старша жінка, насипала у відро ячменю, зверху листком лопуха накрила і досипала доверху кізяками. «Неси дітям», — наказала. Я злякалася: «А як піймають?» «Та кому ти потрібна з цими кізяками?» Так я вперше у житті скоїла крадіжку. А взагалі голод робив з людьми страшні речі.
Важкими були воєнні роки. Чоловіка як забрали на фронт, так до 44-го від нього ні слуху, ні духу. Я навіть до ворожки ходила, питала, чи він живий. Та сказала, що Михайло живий, а невдовзі я почала отримувати від нього листи-«косинчики». Він весь час був на передовій, служив в артилерії і дійшов до Берліна. Мав бойові нагороди. До речі, за медаль Ушакова мені після його смерті (дідусь помер 19 років тому) мали до пенсії дорахувати 79 карбованців. Але діти гралися книжечкою від нагороди і десь загубили її... Що ті копійки, коли діда мого нема? А ми з ним гарно жили, покійний добрий був і як чоловік, і як батько.
Коли я попросила Олександру Іванівну поділитися секретами довголіття, вона усміхнулася.
- Та які там секрети? От кажуть, треба правильно харчуватися, дотримуватися дієти. А мені, аби кисляк був та бараболя. Я взагалі їм усе підряд. Найбільше ж люблю молоко, ковбасу і цукерки. Особливо шоколадні, вони м'які, жувати легко. У мене шлунок — ще ого-го-го... А от з ногами — біда. Ходити важко. То я влітку, сидячи на стільчику, бур'яни на подвір'ї виполюю...
Сільський голова Павліна Роздайбіда, яка завітала разом зі мною до ювілярки, зазначила:
- Бабця Саша з родини довгожителів. У селі мешкає її рідна сестра, якій 93 роки. Так що можна припустити, що її довголіття закладено генетично. Але я переконана, що довгим віком нашу бабусю Сашу Бог нагородив за її доброту. Вона надзвичайна людина. Ніколи нікому слова лихого не сказала, ніколи ні з ким не сварилася. З роси та води їй ще довгі роки!
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
