Яких лише дивовижних чудес не траплялося на тій війні! Про одне з них мені розповіла жителька колишнього села Флеминди Ямпільського району (тепер село Оксанівка) Марія Карлівна Заячковська. А я спробую переповісти його вам.
Був липень 1941 року. В четвер Марійка з мамою і ще з кількома сусідками підводою повезли у сусіднє село Білу пшеницю до млина. Змололи. Їдуть назад, аж тут назустріч їм біжать зі зброєю в руках радянські солдати і офіцери. «Повертайте назад, дурні баби, там, у вашому селі, вже війна!» – кричать їм. Але жінки не послухали їх і поїхали підводою з борошном у самісіньке пекло. Німці, подолавши вогневу артилерійську і стрілецьку оборону ділянки Могилів-Подільсько-Ямпільського укріпрайону, форсували Дністер навпроти Флеминди і вже лютували в селі. Палили хати, певно, боячись, що під солом’яними дахами можуть переховуватися радянські солдати. Село все було у вогні і диму. Зі всіх боків – стрілянина, вибухи. Неймовірно, але через все це пекло жінкам на возі таки вдалося доїхати до свого обійстя. Під хлівом принишкли, не знаючи, з якого боку чекати біди.
Вона несподівано з’явилася спереду, в образі німця з автоматом. Він підбіг до жінок і, побачивши Марійку, не роздумуючи, вистрелив у п’ятнадцятирічну дівчинку з автомата. Стріляв мало не впритул. Всі жінки, в тому числі, і мати Марійки, побачивши таке, кинулися, перелякавшись, хто куди. А німак дістав гранату і закинув її на горище хліва, під яким вмирала дитина. Вибух розніс солом’яний дах, як пір’я. Осколками вбило корову, а теля якось врятувалося, вибігло на подвір’я, це вже потім його впіймали німці і з’їли.
А дівчинку заливала кров, що текла, здавалося, зі всього тіла. Німак погнався далі палити і стріляти, а вона лежала під вцілілою стіною і чекала смерті. Чотири кулі прошили її – дві прострелили ноги, одна пробила руку, а четверта розпанахала грудну клітку так, що ті, що рятували її згодом, бачили, як б’ється в крові Марійчине серце. Минали години, як роки. Марійка свідомості не втрачала і чула, як ще довго у селі тривала бійня. Скільки тоді загинуло таких, як вона, невинних душ – лиш один Бог знає.
Лише у суботу хтось із сусідів розшукав її маму аж у Михайлівці і сповістив, що дочка не вбита, а жива ще, все ще стікає кров’ю на дорозі, під хлівом.
Майже через добу після поранення повернулася до неї мама. Ну, що їй можна було робити, як зарадити, як врятувати дитину в такому стані, в такому пеклі?!.. Чудо перше – тут, як ангел небесний, з’явився перед ними перший спаситель у німецькім однострої. Він «на мигах» показав, що зараз сюди прибуде санітар і дитину врятують. Потім з’явився інший. Назвав того, що стріляв, несповна розуму. Виявилося, що погубила Марійку її нетрадиційна зачіска – під хлопчика. Той, що стріляв у неї, був, очевидно, рафінованим фашистом – сприйняв українку Марійку за єврейську дитину і тому вбивав.
Чудо друге – чотири кулі, не цілячись, випустив у неї німець. Не добивав, бо ж був переконаний, що цього цілком досить, щоб дитина відправилася на той світ. Але щось відвело ті кулі від життєво важливих ділянок тіла. Жодна з кісток не була навіть зачеплена. Розпотрошені геть стегна, але в цілому ноги були цілі! Перебита рука, але теж куля пройшла крізь неї з такою філігранною точністю, що зараз місце прострілу цілком здорової руки майже непомітне. А найдивовижніше – куля так відкрила серце, наче це зробив на сучасному операційному столі дуже кваліфікований хірург!
Чудо третє – певне ж, і самі вражені таким неймовірним випадком, бачачи, як б’ється її живе відкрите серце, німці, змастивши рани якоюсь дуже смердючою маззю від загнивання, стали не на жарт рятувати Марійку. В неділю ввечері організували переправку пораненої на протилежний, бессарабський берег Дністра. І повезли вантажною машиною аж у Шолданешти, у польовий німецький шпиталь. Там військовий хірург лиш побачив таке складне поранення – одразу замахав руками, мовляв, оперувати на серці він не вміє, та й немає чим. Здавалося, тут, у Шолданештах, Марійку і закопають. Але ж ні!
Чудо п’яте – німецька військова машина, яка привезла її сюди, отримала наказ везти дитину аж у Бельці, бо там роблять операції будь-якої складності. І ось вантажівка по розбитій вщент фронтовій дорозі всю ніч везе цю дитину в Бельці. У кабіні військовий водій веде машину. В кузові мати Марійки і німець-охоронник. Скільки разів він зупиняв машину, щоб прислухатися, чи ще жива – Марійка не пам’ятає. Переконавшись, що жива, змочував її пересохлі від болю і спраги губи солодкою водою і наказував гнати далі. Під ранок приїхали у Бельці.
Чудо шосте – вільних місць у тамтешнім шпиталі не було, здавалося, ось вже тут і настане їй кінець, але якийсь німець-начальник наказав покласти її на кухні. На диво, там у кухарях виявилася жінка з Михайлівки Ямпільського району! Вона нагодувала німця-охоронника, водія. Марійка, яка вже три дні була голодною, здавалося, забувши про неймовірний біль, теж їла. На ранок прийшли лікарі і одразу поклали її на операційний стіл. Ті, що привезли важкопоранену сюди, попрощалися з нею і поїхали назад на війну. Кілька операцій перенесла дитина у тім неймовірнім німецькім шпиталі. Особливо боляче було, розповідала мені Марія Карлівна, коли згодом зчищали хірурги нарости «дикого м’яса» на кістці, щоб воно не загноїлося і не викликало гангрену.
Чудо сьоме. Три місяці німецькі лікарі рятували, виходжували Марійку в Бельцях. Три місяці її мати спала вночі під її ліжком, бо більше місця не було для неї. Три місяці якесь чудо оберігало їх обох від виродків, подібних до того, що розстріляв дитину в селі під стіною хліва. Після багатьох надскладних операцій вона була схожою на справжнього бійця, який вирвався із лап смерті. Мало не вся м’яка частина стегна лівої ноги була видалена. На все життя Марія Карлівна залишилася з відкритою кісткою ноги у тому місці. Праву ногу вдалося врятувати значно краще. Під серцем – лиш довгий грубий шрам зостався.
Чудо восьме. Нарівні з німцями дитину рятувала від смерті не рідна мати. Марійка була напівсиротою до трьох років, коли батько оженився вдруге і привів у дім тітку Меланію. Вона і стала їй справжньою матір’ю і героїчним рятувальником у ту лиху годину. Може, і тому, що чомусь своїх дітей не могла мати. Люди казали, що і Марійка не матиме після таких поранень. Але сталося найбільше чудо. Вона таки передала нитку свого родоводу наступним поколінням. Коли я розмовляв з нею, висловила найзаповітніше бажання – дожити до весілля правнучки Альонки.
Чудо дев’яте, завершальне. За все своє життя після того випадку Марія Карлівна лише раз побувала по-серйозному в лікарні – коли їй робили у Вінниці операцію на лівім оці – видаляли катаракту. Там пацієнтку, ясна річ, і оглянули, як слід, лікарі. І були ошелешені побаченим. Вони не вірили своїм очам, що після такого поранення вона не просто вижила, а й дожила до цих років. Цікаво, що лікарі не вірили, що бачать людину з такими важкими пораненнями, яка жодного дня не була у статусі інваліда! Все життя Марія Карлівна працювала. То в рідному колгоспі була ланковою, то потім вийшла заміж і трудилася в Гонорівці на цукровому заводі, а коли переїхали в Ямпіль – на тамтешньому консервному заводі. А встановлення інвалідності не добивалася. Пенсію вона зараз отримує не за поранення, навіть не за свій важкенний труд все життя, а як вдова померлого міліціонера.
І наостанку – мій діалог з Марією Карлівною:
– А, може, ви якась дуже віруюча були?.. Дуже тоді молилися Богу?
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
