"ПЕРЕЖИЛА ВІЙНУ, БЛОКАДУ, але від хамства лікаря ВТЕК підкосились ноги"
«Дорога редакціє газети «33-го каналу»! Звертаюся до вас з великим проханням.
Я ваш постійний читач, завжди виписую вашу газету. Дуже вона цікава, справедлива, ціную її, вдячна за неї.
Я хочу написати про себе, сповідь мого такого довгого і важкого життя. Звертаюсь до вас як до своїх дітей.
Я – Гребінник Марія Степанівна, мені 87 років, учасник Вітчизняної війни, бойових дій. У період війни жила з чоловіком і синочком 2-х років у Ленінграді. Чоловік не повернувся з війни. Сина я віддала у цілодобові ясла, а сама пішла працювати на завод. Стояла за верстатом, точила гільзи для снарядів. Страшна загроза нависла над Ленінградом. Почалася зима, голод, цинга. Тисячами гинули люди, лягали і не вставали у холодних квартирах, помирали на вулицях, біля верстатів.
Світла не було, електрику давали тільки на заводі і у госпіталі, опалення не було. Від заводу ми періодично їздили за Ленінград, рили протитанкові рови для оборони Ленінграда. Ворожі літаки бомбили і місто, і нас на окопах, і через 2 години 15 хвилин обстрілювали з далекобійних гармат. У серпні 2007 р. до мене завітали із Міжнародного фонду «Турбота», що міститься у Вінниці по Хмельницькому шосе, 25. Поляков Сергій Васильович, Шумейко Петро Андрійович, Кострикін А. Н. привезли гроші, подарунки, цікавились моїм життям. Запитали, чому я, інвалід I-ї групи загального захворювання, і досі не переведена на статус інваліда війни, це ж блокада Ленінграда, це ж у багато разів було важче, ніж солдатам на фронті. Я про цю можливість не знала. І вони пообіцяли, що допоможуть у цьому питанні. Допомагали. Приходили лікарі з 3-ї поліклініки, проходила обстеження, і ось прийшли з ВТЕК два лікарі, жінки. Вони сказали, що усе розуміють, можна усе зробити, але хоча б була якась мала зачіпка, якесь поранення. Я їм показую свою покалічену ліву руку. 1-го травня 1942 року, коли я була на окопах, при сильному обстрілі мені осколком поранило дуже руку, порвало сухожилля, вени, артерії. У польовому госпіталі зробили усе можливе, щоб врятувати руку.
До початку війни я навчалася у кіностудії «Ленфільм». Мала хороший голос і здібності музиканта. Мріяла, що із мене буде хороший баяніст. І в одну хвилину усі надії розтанули. Три місяці мені рятували руку, але вже до верстата я стати не могла. Перевели на склад, виписувати вихід продукції. Рука так і залишилась хворою. Причесатись я не можу, підняти руку, літрову кварту води я нею не можу. Лікарі з ВТЕК порадили пройти судову експертизу і обстеження хірурга військкомату, що я і зробила.
Ходити без каталки я не можу, але найняла таксі і, ледве пересуваючись, пройшла це обстеження. Висновок судекспертизи такий: «Рубець на лівому передпліччі атрофічний, рухомий. За давністю утворення відповідає строку, вказаному обстежуваним». Висновок хірурга військкомату: «Старий рубець лівого передпліччя після поранення. Поранення отримано у боях при захисті Вітчизни».
12 травня за викликом із ВТЕК, взявши таксі, якось потихеньку шкутильгаючи із допомогою каталки, ввійшла у кабінет. За столом сидить молоденький лікар (що він може знати про війну?!), подивився на мою суху скривлену руку і каже: «Рука ж у Вас є, і пальці рухаються». А з-за другого столу така молода огрядна лікар, навіть не глянувши на мою руку, не подивившись на експертизи, заявляє: «Ви ж уже ветеран війни, бойових дій, що ж Ви ще хочете? Вас багато таких ходить! Вам відмовлено». Не знаю, як я з того стільця піднялася. Від образи потемніло в очах, обплювали мене з ніг до голови. Це за усе, що я віддала у війну дороге. Чоловік загинув, помер в садочку від голоду і цинги мій синочок, розбомбили наш будинок, жила на заводі. За усі мої муки одержала по-повному. Майбутнє баяніста загинуло, надії втрачені. Вийшло, що я наче злодійка чи жебрачка прийшла просити милостиню.
І ось знову 23 червня прийшла до мене розрада. Знову міжнародний фонд «Турбота» не забув про мене. Дзвонять, співчувають. А 23-го дали допомогу грішми, 250 грн. Звичайно, вони мої проблеми не вирішать, а їх ой як багато при теперішньому житті, але як приємно, що є добрі люди на нашій нещасній Україні, котрі хоч трошки, але піклуються про нас, немічних і старих, що віддали свою молодість, здоров’я для Батьківщини. Сьогодні я від усього серця бажаю Полякову Сергію Васильовичу, Шумейку Петру Андрійовичу, Кострикіну А. Н. невичерпної енергії, творчої наснаги, добробуту, а у серці хай буде світло та радість від людської вдячності. Низько кланяюся і дякую за Вашу турботу».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
