"МіГ" :: "ЖИВУ ОСЬ ТАК…" Діти-сироти пишуть листи про своє життя, проблеми та мрії

«... Мені доля ще з самого дитинства приготувала важкі життєві випробування. Так склалися сімейні обставини, що тата свого я не знала зовсім, а важка невиліковна хвороба ще зовсім молодою забрала на небо мою рідну матусю, коли мені було лише 1,5 року. Через те, що була дуже маленька, не пам’ятаю її зовсім. Лише на фотографіях бачила, яка у неї лагідна усмішка і неймовірно красиві карі очі. Кажуть, що я на неї схожа.

З розповідей бабусі і двох старших братиків знаю, що вона була дуже доброю, щирою, чудовою людиною, дуже любила нас усіх, а особливо мене, найменшу у родині. Люди часто кажуть, що Бог забирає до себе найкращих. Напевно, це так, бо без матусі нашій родині з трьома дітьми-сиротами стало дуже сутужно і важко у цьому світі. Всі турботи і проблеми по нашому з братиками вихованню впали на плечі моєї старенької бабусі-пенсіонерки Тетяни Іванівни Сторожук. До 6 років вона виховувала мене сама, замінюючи і батька, і матір. І хоча часто нам не було що їсти і одягнутися, але я постійно відчувала бабусину любов і турботу. Її тепло і мудрі поради я буду згадувати все своє життя.

Перші роки після смерті матусі виявились для мене найважчими і найболючішими. Як важко мені, малій, було усвідомлювати, що у всіх є родина, у всіх є тато і, головне, мама, а я про це могла тільки мріяти.

Сонечко у моєму житті з’явилось раптово і неждано, і стало несподіванкою і для мене, і для бабусі.

Я прийшла у 1-й клас школи № 26 м. Вінниці і зустріла свою першу вчительку Наталю Дмитрівну Уголькову. Це дуже чуйна, добра і енергійна, молода і життєрадісна людина. Я тепер не уявляю свого життя без неї, бо вона стала мені не тільки вчителькою, а й замінила рідну матінку. Вона разом із чоловіком запропонувала стати їхньою рідною донечкою, жити однією родиною, разом долати усі життєві труднощі і негаразди. Так я знайшла свою сім’ю. Знайшла своїх маму й тата. Вони найкращі і найрідніші у світі, бо дуже мене люблять, а я їх люблю іще більше. Я не можу висловити це словами, бо треба бути поетом чи письменником, щоб передати ті всі почуття, які переповнюють зараз моє серце, коли я пишу про цих людей.

Вони дали мені не тільки гарний одяг та іграшки, власну кімнату і комп’ютер, а й дарують свою ласку і любов без остатку, усю свою турботу, весь час опікуються мною.

Матусенька постійно допомагає мені у навчанні. Саме тому я вчуся усі 6 років лише на «відмінно». Також мама відкрила для мене світ музики, грації і краси. Ось уже 6 років я займаюся танцями. Наш ансамбль «Non-Stop» неодноразово ставав переможцем міських конкурсів.

А татусь ще з 6 років прищепив мені любов до шахів. Він навчив мене основам цієї гри, а також відвів до шахової школи ДСЮШ №6. Завдяки татусевій підтримці я стала чемпіонкою міста і області до 10 років і срібною призеркою до 12 років, брала участь у всеукраїнських і міжнародних шахових турнірах «Біла тура», «Сонячний пішак», де показала гарні результати. Зараз я маю 1 спортивний розряд з шахів і мрію покращити свої досягнення.

Ось так зараз склалося моє життя. Ким я стану у майбутньому – вчителем, як мама, чи, може, виберу якусь іншу професію – я ще не вирішила. Але головне я знаю точно: спробую стати такою людиною, як мої найрідніші батьки – доброю, співчутливою і щирою людиною. Буду намагатись жити чесно і достойно серед людей і щоб вони мали з мене розраду і повагу на старості літ, хочу віддячити їм за все, що вони для мене роблять».

Орина КОНДРАТЮК

* * *

Лист для мами

«…Виростав я без батька й матері. Єдина наставниця і вихователька – моя піклувальниця Антоніна Василівна Оверчук, яку я називаю лагідним словом «бабуся». Про раннє дитинство навряд чи можна сказати багато. Пам’ятаю тільки, що я був дуже вразливий, з надмірно розвиненою уявою...

Пригадую випадок, коли бабуся зі своєю донькою взяли мене з собою, щоб поїхати в село. По дорозі мені впала в око якась квіточка, що росла недалеко від дороги. Я підійшов до неї, нахилився, взяв за стебельце і... подивився услід дорослим. Вони відійшли вже досить далеко, і я враз відчув щось таке, наче мене покинули і вони підуть, поїдуть, забувши про мене, і я залишуся сам «на чужині»!

Я випустив з рук квітку і щодуху побіг доганяти їх. Досі не розумію, чому я не зірвав тоді квітку? Адже я вже тримав стебельце пальцями...

Коли мені було шість з половиною років, бабуся прочитала мені вголос «Дітей капітана Гранта» і «Мауглі». У мене й досі до цих книжок особлива любов. Пізніше я й сам почав читати. У вісім років мене оглянула якась медична комісія, визнали, що у мене геніальні здібності. Я читав у той час не тільки Жюля Верна і Майна Ріда, а й Вальтера Скотта, Діккенса, Шекспіра, Уеллса. Та більше полонив мою уяву «Капітан Зірви-Голова» Буссенара, якого я прочитав у старому журналі. Ця книжка пробуджувала фантастичну жадобу подвигів, битв за свободу.

Не дорікай мені, мамо, за «кровожерливість», усі хлопчаки граються у війну, анітрохи не уявляючи собі в реальності, що таке смерть, убивство... А взагалі у мене в дитинстві була колосальна мрія: стати володарем світу! (Може, начитався Ж. Верна). На моїх кораблях будуть гігантські парабелуми, я розіб’ю флоти всіх піратських держав, увесь світ буде моїм, всюди пануватимуть порядок та справедливість, і люди житимуть добре.

Мені хотілося створити з якої-небудь країни Землю у зменшеному вигляді, – всі континенти, моря й острови. І щоб там жили тільки діти, і все робили б самі, як на дитячій залізниці. Які ж вони всі були б щасливі! Мені здавалося, що то найпрекрасніше з усього – пожити у такому щасливому дитячому світі, і то не якимось там «володарем», а просто, як усі. Шкодував лише про те, що доки все це буде зроблено, я вже виросту і мені не доведеться пожити у такій чудовій дитячій країні.

Роки навчання у школі були роками великого духовного зростання, фактично становлення особистості. У формуванні її велику роль відіграли вчителі загальноосвітньої школи № 35, тренери спортивної школи № 1 м. Вінниці. Хочеться зігріти їхні серця своєю любов’ю і запевнити: «Я пам’ятаю Вашу науку».

Для мене закінчився період «учнівства», пожадливого осягання знань про життя, здобутих іншими людьми. Досить засвоювати чуже... Моєму поколінню настав час діяти.

Маю надію стати вченим-істориком, а, може, і тренером. Готуватиму учнів-легкоатлетів для великого спорту.

Мамо! У мене все гаразд! Нічого не болить! Нічого не трапилось! Живу ось так...

Де ти? Прилинь хоч на хвилинку уві сні!»

Олександр КАЛІНОВСЬКИЙ,
16 років, учень 11-Б класу СЗОШ № 35 м. Вінниці

* * *

Надруковані вище розповіді – листи учасників обласного конкурсу «Живу ось так…» Їх автори – діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, віком 9-16 років, які проживають у сім’ях опікунів у Вінницькому районі.

– Конкурс приурочено до Міжнародного дня захисту дітей 1 червня, – повідомила Наталія Остапець, завідувач сектора служби у справах дітей Вінницької міської ради. – Розповіді на відбірковий тур конкурсу про себе, свою сім’ю, про проблеми, плани на майбутнє, мрії надіслало шестеро дітей. Усі вони будуть відзначені цінними призами. Якщо когось зацікавили ці дитячі сповіді, можливо, хтось із ровесників захоче листуватися з авторами цих листів, служба у справах дітей Вінницької міської ради із задоволенням надасть їхні координати. Наша адреса: вул. Соборна, буд. 50, к. 401, м. Вінниця, 21050.

Підготувала Інна ЧЕРВІНЧУК

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14, 16, 17, 21

Середа, 14 травня 2008 p.

"ЖИВУ ОСЬ ТАК…" Діти-сироти пишуть листи про своє життя, проблеми та мрії

Лист для мами