ВIННИЧАНКИ СТАЮТЬ АМАЗОНКАМИ? Чому народжувати "безбатченкiв" стає нормою життя?
Часто спiлкуюся зі своїми емансипованими подругами. Хочу процитувати одну з нещодавнiх розмов.
- Ще п’ять-шiсть рокiв – i будемо народжувати.
- А є вiд кого?
- А яке це має значення? Навiть якщо не буде вiд кого, можна завжди використати штучне заплiднення. Менi потрiбна моя дитина, для себе.
Все бiльше i бiльше жiнок, якi розчаровуються у сучасних чоловiках, у розумiннi сiм’я, народжують «для себе». Що це? Характерна прикмета двадцять першого столiття? Варiант норми? Чи деградацiя жiночої, а разом з нею i чоловiчої сутi?
Причин цього явища багато. Найпоширенiша – не вдалося зустрiти чоловiка, який би став гарним батьком для дитини. Не вдалося вийти замiж, не знайшлась людина, з якою можна було б дiлити дах над головою. Не менш поширена причина – вiдкладання «на потiм». Двоє закоханих молодих, але бiдних. Найбiльше, що можна собi дозволити, це наймати квартиру. Але ростити дитину – лячно. Так i проходить рiк за роком в очiкуваннi кращих умов i великих грошей, а потiм i сам шлюб себе вичерпує. Але цi причини iснували завжди i всюди. У нашому столiттi починають з’являтися новi причини.
Це вже цiла iдеологiя розчарованих жiнок. Вона полягає у тому, що шлюб, сiм’я – вiджилi i непотрiбнi речi, що дитину можна ростити i без батька, що чоловiк потрiбен лишу для постiйних регулярних сексуальних контактiв, «для здоров’я», i для цього зовсiм не обов’язково виходити замiж або жити разом. А як же духовне спiлкування? Для цього якраз i потрiбна дитина. Нехай буде один, але справжнiй родич.
Але багато хто не розумiє, наскільки складні такі стосунки як матерi та дитини. Якщо навiть одруженi жiнки ревно реагують на дорослiшання своїх дiтей, що ж буде з жiнкою, яка повнiстю вiддає себе дитинi? Коли дитина маленька, то здається, що до цього ще дуже далеко, але час минає досить швидко.
I ось вона одна, своїй дитинi вже не потрiбна. Так, це звучить жорстоко, але це правда. У дорослої дитини з’являються свої iнтереси, плани, друзi, настає нормальний перiод дитячого егоїзму. I навiть у найблагополучнiших та сердечних дiтей все одно помiтно знижується рiвень уваги до матерi. Бiльшiсть матерiв цього не розумiють i вимагають вiд дiтей уваги, лiзуть у життя дiтей, намагаються підпорядкувати його своєму життю.
...Павлу сорок два роки, одружився у тридцять дев’ять, тiльки пiсля смертi матерi. Вона народила його сама i виховала сама теж. Народила його «для себе». Одружитися чи мати дiтей вiн не мiг, тому що його матiр критикувала кожну жiнку, яка могла з’явитися коло Пашi. Вiн розумiв: або дружина, або матiр.
Хвору матiр покинути не мiг через совiсть. Пiсля того, як похоронив її, вiн признався: «Як би це жахливо не звучало, але я вiдчув полегшення, коли поховав її. Тепер я можу жити нормально i завести сiм’ю». Такi моменти, коли мати говорить, що вона жила для сина – неправдивi, адже жила вона та народжувала для себе, i тiльки. I ось її “iграшка” почала пред’являти претензiї на своє власне життя. Мати ображається на невдячнiсть сина, забувши, що привела на цей свiт людину, яка має право жити, як їй хочеться. Ланцюг легко прослiдкувати: син залишається неодруженим, а донька народжує дитину «для себе», тому що вона хоча б до онуки не ревнує.
Буває так, що дiти бунтують i дiло закiнчується розривом. Образи матерi i дитини нiчого гарного не принесуть майбутнiм процесам. Це i приховане почуття провини перед матiр’ю, i бажання довести свою самостiйнiсть. Але вистачає i безлiч проблем в дошкiльному перiодi, адже дитина не може зрозумiти, чому її сiм’я не така, як у всiх. Все одно були, є i будуть сiм’ї з обома батьками.
Дитина буде постiйно порiвнювати. На жаль, не на свою користь. У неї ростиме почуття неповноцiнностi. Iнший момент – саме таким чином легше за все виростити егоїста та невротика. Дитина звикає до того, що вся увага належить лише їй.
I на пiдсвiдомому рiвнi у неї формується таке саме ставлення до всього свiту. Хтось може сказати, що не всi дiти неповноцiннi. Так, не всi, тiльки тi, чия мати нiкого не любила, народжуючи цю дитину. Страшно не те, що немає батька. Вiн мiг покинути матiр, померти, мати могла пiти вiд батька, вони могли розiйтися – причин безлiч. Важливо те, що початкова установка на родинне тепло мала мiсце, i саме в цiй аурi стосунків та кохання була зачата i народжена дитина. Страшно, коли матiр на рiвнi зачаття присвоює собi чуже життя...
Адже дiти, якi знаходяться в утробі матерi, чудово розумiють, що вiдбувається з батьками. Розчарування в сiм’ї, чоловiках, коханнi – це тi речi, в яких чоловiки взяли немалу участь. Але як виростити повноцiнних чоловiкiв та жiнок, закриваючи своє серце для справжнiх почуттiв, боячись їх та намагаючись їх обiйти?
Вихiд тiльки один – намагатися шукати i знаходити щось справжнє, вiрити i сподiватися, працювати над собою. Це стосується всiх – i жiнок, i чоловiкiв. На мiй погляд, потрiбно задуматися: а чи потрiбно взагалi народжувати дитину, якщо немає поруч людини, на яку можна було б покластися у складну хвилину, хоча б у початковому перiодi? Багато хто говорить, що коли жiнка не вiдбулася як матiр, то вона прожила життя впусту. Але чи вiдбулася вона як матiр, присвоївши собi чуже життя, щоб захиститись вiд своїх власних невдач та розчарувань?
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
