МАРIЯ КОЗIНА РОЗШУКУЄ РIДНИХ З АВСТРIЇ. Обручку австрiйського батька вона вимiняла на квiтчасту хустку i валянки. Тепер каже, що краще ходила б боса…
63-рiчна Марiя Козiна, скiльки себе пам’ятає, живе у селi Широка Гребля Хмiльницького району. Звiдси родом її мама, Ганна Кононiвна Ткач, бабця, дiд. А ось батько...
Про нього їй нагадує лише запис у паспортi: народилася у селi Тюрниць, Австрiя. А ще – переiнакшене на український манер по батьковi – Олексiївна, хоча справжнє його iм’я було Альберт.
– У 42-му мою маму фашисти погнали у Нiмеччину, – розповiдає Марiя Олексiївна. – Їй тодi було 20 рокiв. З групою таких же бранцiв привезли у гiрське мiстечко Тюрниць неподалiк Вiдня.
Там мiсцевi хазяї вибирали їх, як худобу на базарi. Маму взяв до себе Альберт Гупполь. У нього вона доїла корови, прибирала двоповерховий будинок i дивилася за двома дiтьми. Франику тодi було 7 рокiв, а Гелi – три рочки.
З дружиною Альберта, Юлею, у мами одразу склалися гарнi стосунки. Поєднували їх дiти i шиття, Юля була гарною швачкою.
Якось Юля оступилася на схiдцях, впала i травмувала хребет. Мама днювала й ночувала бiля неї, але та вже не встала. Помираючи, сказала чоловiковi: «Нiкуди не вiдпускай Ганю. Краще за неї дiтей нiхто не догляне…».
Юля померла у 43-му. Залишатися у домi без господинi Ганна не хотiла, а тому втекла до iнших господарiв. Але село невелике, тож Гупполь без особливих зусиль розшукав утiкачку i забрав назад додому.
- Мама пручалася, не хотiла до нього iти, - продовжує Марiя Олексiївна, - то вiн пiдклав пiд подушку пiстолет i заявив у полiцiю. Сказав, що вона хотiла пострiляти його i дiтей. Маму посадили, а вiн щодня приходив до неї, просив, щоб вона доглядала його дiтей. Але мама вперто стояла на своєму. Тодi вiн пригрозив: або пiдеш до мене, або здам у полон. Будеш там їсти гнилу брюкву з черв’яками. I мама здалася.
Так українська дiвчина Ганна Ткач волею-неволею стала жiнкою австрiйця Альберта Гупполя, а згодом i повноправною хазяйкою. А 6-го травня 45-го, за три днi до Перемоги, вона подарувала Альберту донечку Марiю.
Дiвчина, як верба: де не посади – прийметься. Так сталося i з Ганною. Маючи в Австрiї сiм’ю, вона вже не думала їхати додому. Таку позицiю було розцiнено як зраду. Тож наприкiнцi 45-го радянськi вояки силою забрали її з дитиною у табiр. Тримали там пiвроку. Пройшовши не одне бойове хрещення, i рядовi бiйцi, i офiцери щиро спiвчували молоденькiй мамцi з грудним дитям на руках. Зносили пелюшки, десь роздобули навiть дитячий вiзок. I все ж вiдступити вiд уставу та ослухатися вище керiвництво побоялися.
- За те, що мама не хотiла їхати на Батькiвщину, їм дали «путiвку» в Рязань, - продовжує Марiя Олексiївна. – Хтось iз спiвчутливих бiйцiв пiдказав мамi зiпсувати ту депешу. Мама пожувала папір, щоб не можна було прочитати мiсце її транспортування, i обставила так, нiби це я, мала, зробила. А у комендатурi сказала, що там було написано – Україна.
Так, у серпнi 46-го Ганна Ткач з майже пiвторарiчною донечкою повернулася у рiдне село.
- Я тодi вже вмiла навiть говорити окремi слова, - каже жiнка. – Старшi сусiди з мене досi смiються, що коли казали «ком, ком», я йшла до них.
I все ж, дитинство маленької Марiйки було непростим.
- Коли пiдросла, все плакала, що у мене нема тата. Ми дуже бiдували, мамi однiй доводилося важко. Сама, без чоловiка вона поставила невеличку хатинку на три стелинки. Крiм лежанки i лавки, там не було бiльш нiчого. Тiльки фотографiї батька з Австрiї на стiнi. Мама часто казала, що з ним їй було добре, але недовго.… Взимку мама часто брала мене з собою в лiс. Звiдти ми носили дрова. Бувало прийдемо з того лiсу, я плачу вiд зашпорiв. Бо ж нi рукавичок не мала, нi теплих штанiв, однi кирзовi чоботи на вирiст. Якось мама вийшла, а я зi злостi тi фотографiї порвала. Нащо менi батько на картцi, як його у мене немає?
Тепер Марiя Олексiївна Козiна, маючи вже своїх п’ятеро дорослих дiтей та четверо онукiв, жалкує, що так зробила.
- Скiльки дивлюся передачу «Жди меня» - стiльки плачу, - каже. - Дуже хотiлося б знайти своїх зведених брата i сестру. Теж, мабуть, набiдувалися, осиротiвши. Батька вже, певно, давно нема. Мама 6 рокiв як померла, мала 80 рокiв, а вiн був старший за неї, певно, рокiв на десять. Як зараз бачу тата перед собою на фотографiї. Щоб вмiла малювати, то змалювала б. Ось у мене старший син – копiя батька. I залисини, i брови, i очi.… Треба було замолоду шукати його. Але я малограмотна, усе життя проробила дояркою у колгоспi. Не знала, куди стукати.
Чи шукав Альберт Гупполь свою українську дружину та донечку? Мабуть, таки шукав. Бо якось товаришка Ганни Ткач, з якою вони разом сапали на полi буряки, жiнка голови сiльської ради, розповiдала жiнкам з ланки, що десь у 50-х роках на сiльраду приходив лист. Але часи тодi були такi, що Ганнi про це нiчого не сказали.
Усе, що залишилося у Марiї Олексiївни вiд батька – це спогади тепер вже покiйної матерi та… чорна хустка з квiтками. У 16 рокiв вона вимiняла її на… батькову обручку.
- Коли нас вiдправляли з Австрiї, - каже, - тато нам багато речей надавав. У 47-му, коли був голод, мама хоч мала що возити мiняти на хлiб. А ось татову обручку, яку вiн зняв тодi з пальця i кинув менi у коляску, мама довго берегла. Коли я почала дiвувати i не мала у що взутися, й закутатися, продала її. До хустки вийшли тодi ще битi валянки. Тепер жалкую. Краще б була боса походила, а пам’ятку про батька мала...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
