Суддям легше - перед ними є закони, за якими можна звiрити свої дiї, своє сумлiння. А як бути нам з неписаними законами моралi?
Часто до редакцiї приходять люди, розповiдають свої бiди, ми пишемо про них. А потiм приходять родичi, якi розповiдають зовсiм iнше. Щоб з'ясувати iстину, потрiбно вислухати протилежнi сторони. Так ми i зробили.
У одному з попереднiх номерiв газети донька скаржилася, що її рiдна мати виставила за дверi будинку, де донька мешкала зi своєю сiм'єю. Йшов дощ, а судовi виконавцi виносили речi, меблi, посуд... Чоловiк, дружина та їхня донька-десятикласниця залишилися на вулицi. Сусiди написали про ситуацiю, яка спiткала сiм'ю Томенкiв (прiзвища та iмена змiнено).
I от знову дзвiнок до редакцiї, знову хвилювання за сусiдку. Але не за молоду, а за її престарiлу матiр. Знову: «Чужа сiм'я — це дрiмучий лiс, але хочеться, щоб люди знали правду». I от ми зустрiлися з Мариною Федорiвною, матiр'ю Iрини та Валерiя, тещею Павла Томенка. Старенька жiнка з цiпочком розповiла:
У кожного - своя правда?
- Ми ранiше жили у Крижополi, там був будинок, я працювала бухгалтером в унiвермазi. Донька Iрина вчилася в педiнститутi, закiнчила його, працювала — то в будинку пiонерiв, дитсадку, в лiкарнi iнспектором з охорони працi. До декрету 6 мiсць роботи змiнила за 6 мiсяцiв. Потiм вона народила доньку, мою онучку. Я записалася на чергу на отримання кооперативної квартири, на яку в 1987 роцi отримала ордер. Я вiддала цю 1-кiмнатну квартиру доньцi, тобто, її сiм'ї. А свою хату за згодою продала i переїхала до Вiнницi. Там купила разом iз сином Валерiєм будиночок. Донька ж моя Iрина приїхала з немовлям до мене, щоб пожити разом, доки дiвчинка пiдросте. Я ж її няньчила. Так вони поселилися в частинi мого будинку. Будинок був на менi, але я оформила дарчу на сина Валерiя — вiн вiйськовослужбовець, з сiм'єю жив у Росiї. По закiнченні служби вiн повинен був приїхати, щоб жити в Українi. Вiн часто приїжджав i приїжджає, допомагав зробити прибудову веранди.
А потiм дочка сказала, щоб я оформила хату на онучку. Я не захотiла. I вони почали мене зживати зi свiту. У дочки є подруга-юристка, то вони подали на мене в суд у 1994 роцi, i цi суди тривали майже 10 рокiв, але врештi я довела, що будинок — наш iз сином. I виселила дочку. Я не знаю, де вони зараз живуть, менi шкода онучку, але ж у них є квартира у Крижополi, зятевi батьки живуть у тому районi. Я не хочу жити разом зi своєю дочкою — вони всi надi мною знущалися, навiть били — ось медичнi довiдки, я змушена була часто викликати лiкарiв. Навiть онучка раз вдарила мене по головi — то не вона сама, то її батьки навчили так до мене ставитись. Я ж її виглядiла, вона мене любить. Одного разу облили мене водою, вдарили, я знепритомнiла.
Вони менi вiдрiзали газ, електрику, зять дверi познiмав, шпалери поздирав з кiмнати, де вони жили. Одного разу зять мене побив, перелом ребра i хребта був у мене, тепер я на 2-й групi iнвалiдностi. Йому за це 550 гривень штрафу присудили, я ж просила — не штрафуйте, бо ж грошей у них немає, то менi жалко. Дочка ж не працює. Менi зараз допомагає син медикаментами. А життям дочки я не цiкавлюся.
Ось така iсторiя. У доньки i зятя — своя правда, у матерi — своя. Суд своє слово сказав — на користь матерi. Але нiякий суд не налагодить внутрiсiмейних стосункiв, не примусить жити мирно, по-доброму, не внесе в сiм'ю злагоди та миру...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
