Середа, 19 листопада 2003 p.

Ця невигадана історія розпочалася понад 54 роки тому і лише через півсторіччя знайшла свою розв’язку.

“З БАТЬКОМ Я РОЗМОВЛЯЛА ЛИШЕ РАЗ В ЖИТТІ”

До позашлюбних дітей ставлення й досі залишається неоднозначним. Вже не кажучи, якого резонансу набувало народження їх у селі в той час.

Антося народилася у травні 1950 року. Офіційно її мати не була одружена. Потім бабця згадувала, що мама з батьком тривалий час зустрічалася. Він був видний хлопець на селі, грав на баяні. На нього задивлялося чимало дівчат.

Проте Микола зовсім не планував їй запропонувати руку та серце. На той час він гуляв ще з однією дівчиною, з якою і одружився. І вже через півроку у листопаді у нього народилася друга дитина – син Дмитро. Він вже був законнонародженим. Матері маленької Антоніни довелося взяти весь тягар людських пересудів на себе. А важче за все було маленьку доньку ставити на ноги. Бо жила жінка із своєю матір’ю у злиднях. Мали лише невеличку хатку, яка, скоріш за все, нагадувала хлів.

- Коли мені було 4 роки, мати важко захворіла, — пригадує Антоніна Миколаївна, — потім померла. Хоча була я маленькою, але пам’ятаю той день до найменших подробиць. Якраз цвіли яблуні. Я сиділа на печі. Мати лежала на підлозі, яка була вкрита соломою. Бабуся обв’язала обличчя мами бинтом, сказала, що у тої болить зуб, і почала гріти воду. Потім прийшли сусідки, і мене вигнали на вулицю. Наступного дня в селі проводжали мою матір в останню путь. Як розповідали потім, батька на похороні не було.

Ми жили дуже бідно, голодували. Допомагали нам, хто чим міг. Із колгоспу зносили харчі, одяг. Я і до цього часу іноді просинаюся вночі із відчуттям голоду, хоча з тих пір минуло вже п’ятдесят років.

Маленькою я не розуміла, що таке байстрюки. А з батьком мені довелося розмовляти лише раз у житті. Ми гралися із дітьми біля магазину. З нього вийшов чоловік. Діти почали пошепки казати, що це мій тато і підбурювали мене попросити у нього цукерки. Я підійшла до дяді і попросила. Він подивився на мене і почав тікати. Діти почали сміятися, а я плакати. Бо відчувала, що вони знущаються наді мною.

“ТОНЮ, А ТИ СПРАВДІ МОЯ СЕСТРИЧКА?”

Тим часом у сім’ї Миколи народилося ще четверо дітей – чотири сестри, між якими було кілька років різниці. Найстарша, Ніна, була на два роки молодшою за Тоню. І, звичайно, дівчатам довелося зустрічатися, хоча б у школі. Антоніна пригадує, що одного разу на перерві до неї підійшла дівчинка. «А ти справді моя сестричка?». Вона нічого не відповіла, опустила очі і побігла геть.

- Мені було настільки соромно, що ви не можете собі уявити. Всі 16 років, які я прожила у селі, були наповнені однією думкою – як скоріше померти. Як це принизливо — постійно відчувати насмішкуваті погляди односельчан.

Одразу ж після школи голова колгоспу, який бачив, як ми живемо, вирішив допомогти мені та влаштував на роботу у Вінницю. Я працювала у сім’ї одних лікарів. У них було двоє дітей — Алла і Артем. Артем був моїм ровесником. Я повинна була відправляти його до школи (він був у старших класах). А Артем, який був неохочим до навчання, підставляв мені ніж до шиї і казав, що якщо розповім батькам, що він пропускає уроки – вб’є. Все відкрилося, коли в сім’ю завітала вчителька. Я тоді втекла додому, почала працювати у колгоспі.

Через якийсь час у село приїхав хлопець. Кілька разів вони зустрілися із Антоніною. Потім він поїхав до себе, на Донеччину. Розпочалося листування. Через кілька місяців Володя запропонував Тоні руку і серце.

- Мені у ті роки потрібна була мати, а не чоловік. Але, порадившись із сусідами, я вирішила вийти заміж. Гарна була наречена – біля сільради у кирзових чоботах та у бушлаті. Одразу ж після весілля ми переїхали до Маріуполя, де все життя прожили із чоловіком, працювали на «Азовсталі». Дитячі та дівочі роки, які пройшли у рідному селі, я просто викреслила із пам’яті.

«ШУКАЮ ТЕБЕ»

З тих пір минуло майже 40 років. У родині Антоніни та Володимира Шикітів вже виросли діти – донька та двоє синів. Та й п’ятеро онуків уже майже дорослі. Одного дня старша донька Людмила разом із матір’ю дивилися телевізійну програму «Шукаю тебе». Антоніна якось невпевнено розповіла, що десь на Поділлі в неї є ще сестра Ніна і, здається, ще сестри та брати. Але ні їхніх прізвищ, ні імен вона вже не пам’ятає. Вона розкрила своїм дітям свою маленьку «сімейну таємницю». «То, може, і батько наш та дід наших онуків ще живий?» – запитав син. «Може…» – невпевнено відповіла Антоніна.

Вислухавши цю історію, донька Люда вирішила, незважаючи на все, відшукати своїх родичів. Вона написала листа у село. Розповіла, що колись там жила її мати, а в неї була сестра Ніна. Цей лист потрапив до рук місцевої листоноші Надії Ведельської. Прочитавши його, жінка розпочала пошуки. Ніхто із молодого покоління не пам’ятав і не міг пригадати, про кого йде мова. Нарешті кілька бабусь пригадали і прізвище Миколиної родини. Але всі п’ятеро дітей вже давно повиростали і роз’їхалися по різних місцях. Старший, Дмитро, живе на Вінниччині, Ніна, яку пам’ятала Тоня, та наймолодша сестра Олена — у Києві, Галя – у Славутичі, а Люба - У Вінниці.

Першою звістку про зведену сестру отримала Люба. Для неї це був справжнісінький шок. Вона повідомила решті родини. На сімейній раді було вирішено одразу ж запросити Антосю в гості.

“ПРО БАТЬКА В НАШІЙ СІМ’Ї НЕ ЗГАДУЮТЬ”

Потяг із Маріуполя наближався до Вінниці. На пероні із букетом квітів стояли Люба, Ніна, Дмитро та їхні діти. «Як ми впізнаємо Антосю? Адже ніхто її не пам’ятає», – запитав хтось із молодшого покоління. «Та вона ж наша сестра, серце підкаже…» – відповіла Ніна.

Антоніну обнімає середня сестра Люба

На платформу вийшла 54-річна жінка. Не потрібно було довго гадати. Це вона – Антоніна. Після перших сліз, першого, так би мовити, знайомства, родина зібралася за столом.

- А як тато? – запитала Антося.

У відповідь вона почула мовчання. Майже двадцять п’ять років у родині не згадують про батька Миколу. І брат, сестри назавжди викреслили його з пам.яті.

… Старшому, Дмитру, тоді було 27 років. Сестри ще ходили до школи. Їхній батько Микола сильно пив. Великих статків у родині не було. Мати весь час працювала – все заради дітей і для дітей. Але бачити щодня п’яного чоловіка не було сил. З чого почалася тоді сварка – вже ніхто не дізнається. Але Микола взяв сокиру та зарубав дружину. Тоді на увесь Немирівський район скандал був.

Миколу засудили. Відправили на зону. Через два-три роки він помер. Поховали його там, на тюремному кладовищі. Але на тих похоронах не було ні дітей, ні родичів. Вони назавжди забули про батька.

- Тоню, ти не хвилюйся, що батька не мала. Такого – краще нікому не знати. Ми, як і ти, росли та ставали на ноги і без нього, і без матері. Наші долі схожі. А зараз – ми одна велика родина.

Антоніна Миколаївна заплакала. Гірко було на душі, але на серці – щастя, бо нарешті у неї з’явилася сім’я.

- Знаєте, я все життя відпрацювала на заводі. Ми щасливі із чоловіком. У нас прекрасні діти. Я віддаю їм ту любов, яку недоотримала від матері у дитинстві. Коли вийшла на пенсію, думала — все, життя скінчилося. Кому ми вже із чоловіком потрібні. А, дізнавшись, що в мене є ви, – я наче помолодшала. В мене з’явилося нове життя. Зараз я по-справжньому щаслива.

На сільському кладовищі знайшли могилу матері Антосі. Поклали квіти та прочитали молитву за тих, кого вже немає. Через кілька днів Антоніна поїхала із Вінниці. Ні, не в Маріуполь. Спочатку до Києва, де її чекає наймолодша сестра Олена, а потім у Славутич, де із нетерпінням очікує Галина.

- Я б хотіла, щоб про історію нашої родини дізналося найбільше людей. Адже подібних доль чимало. І позашлюбні діти не знають, де їхня родина, де їхні корені… Вони ростуть у злиднях, маючи комплекс безбатченків. Знайдіть своїх братів, сестер, рідних… Це велике щастя — мати сім’ю.

Наталія СТРЄЛКОВА, фото Сергія ХІМІЧА

«ЖДИ МЕНЯ»

Я каждый раз

С большим волненьем

Включаю «Жди меня»

И ожидаю совершенья

Чудесных встреч, друзья.

Какая радость - наконец

Найти свою семью,

Давно потерянных любимых,

Свою одну стезю.

И это все свершается,

Когда ты меня ждешь.

Какое счастье, что программа

Идет и в зной, и в дождь.

Так будьте вы готовы впредь

Нести большое счастье людям,

Они же повседневно будут

Искать счастливых встреч

И никогда вас не забудут.

Борис ЗЕМЛЯКОВ, вінничанин

Головна сторінка | Про нас | Архiв | Форум | Price-list | English

---

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

---

Украинская баннерная сеть

Архив
д а й д ж е с т а

since 1.08.2001

since 3.06.2004

---

АРХІВ "33-го каналу": 2003 рiк  №№ 37, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52,     2004 рiк  №№ 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9 10, 11, 12, 13, 14 15, 16, 17, 18 19, 20, 21, 22 23, 24, 25, 27 28, 29, 31 32 37, 38 41 45, 46, 47, 48 49, 50, 52      2005 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18 19, 20, 21, 22 23, 24, 25, 26, 27 28, 29, 30 33, 34, 35, 36 37, 38, 39, 40 41, 42, 43, 44 45, 46, 47, 48, 49 50, 51, 52      2006 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5 6, 7, 8, 9 10, 11, 12, 13 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 48, 49, 50, 51, 52      2007 рiк  №№ 1, 3, 5, 6, 7, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 29, 30, 31, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52      2008 рiк  №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк:   №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк:   №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк:   №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк:   №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк:   №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк:  №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10

286000, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 25 Тел. +380 432 53 0501, 53 1715, 53 1718

E-mail: chanel33@vinnitsa.com