"Молодіжна газета Вінниччини" (м. Вінниця, Україна)

Життя — постійний вибір: ситуацій, друзів, рішень. В кінцевому рахунку, все залежить від тебе самого на цій сцені. «Все, поки на цій сцені не з'являється… наш суд», — переконаний вінничанин Вадим П., котрий ось уже 3 роки захищає своє право бути батьком.

У Вадима й Ірини усе починалося дуже гарно і романтично. Але ідилія тривала недовго: через 7 років спільного життя сімейний корабель дав тріщину. Офіційно вони не розлучалися, просто вирішили пожити окремо. Їхній, тоді 6-річний, син сказав, що хоче жити з татком…

- Ми з Віталиком, — розповідає Вадим, — місяць жили у нашому будинку, бо дружина переїхала до батьків. А потім, оскільки стосунки з Іриною ще більше загострилися, а також через відсутність перспективи у селі переїхали до Вінниці.

Спершу дружина приїздила до сина, спілкувалася з ним і зовсім не заперечувала, що він живе зі мною. Але згодом, мабуть, розмови в селі («що це за матір, що дитина з батьком?») зробили своє і вона почала вимагати, щоб я повернув їй Віталика. І через рік нашого проживання у Вінниці Ірина, не попередивши мене, за 2 тижні до останнього дзвоника вивезла малого в село. По суті, викрала. Я просив її, благав: «Дай Віталику хоча б 1-й клас закінчити!», — але вона була незворушною. Довелося звертатися у районний відділ освіти Піщанки, щоб допомогли у вирішенні спору. Ірині запропонували відпустити зі мною сина, а я їй натомість написав розписку, що поверну дитину після завершення навчання. Розписку з мене взяли, а ось сина — не віддали. Більше того, я змушений був оббивати пороги, щоб мені надали можливість зустрічатися з сином, оскільки Ірина мене до нього не допускала. Зрештою, мені нічого не залишалося, як звернутися до суду з позовною заявою про визначення місця проживання дитини.

У відповідь дружина подала зустрічний позов на розлучення і сплату аліментів. Я не заперечував і дав телеграму про згоду. Для мене це було неважливо. Хвилювала мене лише доля Віталика. Однак справа про те, з ким він має жити, затягувалася. Слухання то переносилося, то відмінялося, тим часом адвокат Ірини зверхньо заявляв, що він у районі і судова, і виконавча, і законодавча влада.

Я дуже переживав зволікання суду, адже синові через місяць іти до школи. А якось… Я в черговий раз приїхав до Віталика і побачив, що він у гумових кедах (це у спеку!), до того ж, на три розміри більших, певно, хтось дав із сусідів. Защеміло серце. Запитав: «Поїдеш зі мною у Вінницю?» І, отримавши його згоду, не чекаючи рішення суду, забрав малого.

На тиждень ми з Віталиком поїхали до моря, а коли повернулися — я дізнався, що проти мене порушено кримінальну справу по ст. «Самоуправство». Якесь божевілля! Я ж не чужий дядько, а батько, і маю таке ж право на дитину, як і матір. Суд по цій справі у Піщанці закрили мировою угодою. Суддя Бодлар тоді ще запропонував з метою економії часу надіслати рішення суду поштою. Яким же було моє здивування, коли через півтора місяця моя колишня дружина приїхала з тим рішенням, де чорним по білому написано, що… суд зобов'язує мене повернути дитину за місцем проживання матері. Але ж тоді у суді я не укладав з Іриною мирову угоду про місце проживання Віталика!

В органах опіки і піклування м.Вінниці Вадимові пояснили, що та постанова незаконна і відбирати по ній дитину не мають права. Тому він вирішив оскаржити дане рішення. Раз написав скаргу, другий, але відповіді так і не діждався. Зрештою, дійшов висновку, що правда, як і справедливість, може бути «наша» і «не наша». А шукати правди у Піщанці — марна трата часу. Тому і перестав з'являтися на суд, де справу про визначення місця проживання дитини закрили за неявкою сторін.

І все-таки чоловік хотів розставити крапки над «і», а тому звернувся з аналогічною заявою до Староміського суду м.Вінниці. Слухалася справа півтора року.

- Суд, який і без того нагадував цирк, закінчився номером клоунів, — обурюється Вадим. — Зрозуміло, що сторони у справі завжди зацікавлені, але чому ані суддя, ані адвокат не врахували, згідно з Сімейним кодексом України, хто з батьків виявляє більшу увагу та турботу про дитину; прихильність дитини до кожного з батьків; особисті якості батьків та можливість створення належних умов для виховання? Першим проігнорував ці положення… прокурор, який прочитав лекцію із психології і наголосив, що люди відрізняються від тварин тим, що не тільки батьки, але й дідусь та бабуся можуть виховувати дитину, а потім заявив, що Віталик має проживати з матір'ю. При цьому навіть не надав уваги тому факту, що матір відповідачки психічнохвора. Звичайно, на такі дії прокурора я поскаржився в обласну прокуратуру. І знаєте, що почув? «Ну, бачите, прокурор у нас ще молодий, він ще вчиться. Але ви не хвилюйтеся, рішення все одно не він приймає, а суд». Але для чого тоді взагалі потрібен прокурор у судовому засіданні? Щоб слідкувати за дотриманням закону чи захищати одну із сторін і творити беззаконня? Я не проти, щоб прокурор десь вчився, але чим завинив перед ним мій син?

Але найбільше вразило рішення судді. Я розумію, що у нашому суспільстві, якщо подружжя розлучилося, дитина, як правило, залишається з матір'ю, Бо жінка — берегиня родинного вогнища, вона виношує, народжує дитя, доглядає. На жаль, моя колишня дружина материнським інстинктом не відзначалася. Це й стало причиною нашого розриву. Але у суді цього ніхто не брав до уваги. Як і пунктів Сімейного кодексу, за якими визначається місце проживання дитини. А, згідно з законом, перевагу маю я. Бо ж Віталик живе зі мною у Вінниці більше трьох з половиною років, я займаюся його вихованням і повністю матеріально забезпечую (візити матері обмежуються коробкою «Пташиного молока» та інколи ще 2 гривнями. Хоча, завважте, вона отримує аліменти на дитину, яка біля неї не живе!).

У рішенні суду значиться: «Суд не може врахувати думку малолітнього, оскільки він не досяг 10-річного віку». Тим часом дитині до 10 років не вистачило аж… 45 днів. І ще. Чому не взяли до уваги точку зору педагога та шкільного психолога, котрі пояснили, що «… в інтересах дитини залишити проживання його в даний час у тому місці та середовищі, де він проживає. Психолог повідомила, що «за результатами проведених бесід малолітній схиляється до батька» (цитата з рішення суду). До речі, аналогічні висновки і з органу опіки і піклування та управління освіти Вінницької міськради.

Дивує також та обставина, що суд не звернув уваги на особисті якості. Так, не врахував, що я працюю педагогом і за мною немає нічого компрометуючого. Натомість, матір відповідачки визнала, що її донька не ночувала вдома, коли ми ще жили разом. Поза увагою суду залишився і той факт, що у мене є власний будинок (80% готовності) на Старому місті, тоді як відповідачка проживає у селі разом з батьками. Зате «вхопилися» за розписку, про яку я вище згадував, датовану, між іншим, 2002 роком. А ось записку матері, де вона давала «добро» на те, щоб Віталик жив зі мною у Вінниці — не помітили.

Легко вирішувати долю чужої дитини, але хто відповість за те, якою буде ця дитина через 5-8 років? Після такого хочеться сказати лише одне: чи є правда на землі, а Бог на небі? Невже, щоб не допустити фальсифікації судового рішення, необхідно оголосити голодування перед судом? «Це, — каже, — мабуть, чи не єдиний спосіб привернути увагу громадськості до безпринципності та нечесності наших судів».

Підготувала Інна ЧЕРВІНЧУК

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11

Середа, 1 січня 2005 p.